Перше послання до Коринтян (закінчення)

Б) Відповіді на запити (1 Кор. 7-10)

У цих главах Павло відповідає на два запити коринтян.

а) Перший з них стосується значення неодруженого й одруженого стану в християнській релігії (1 Кор. 7). Для тих, хто може це прийняти, Павло радить дівицтво як той спосіб життя, в якому краще можна здійснити християнський ідеал цілковитої любови до Бога й повної посвяти ближньому; однак він знає, що придатний для більшості людей стан – це подружжя, а воно в релігії Ісуса – нерозривне. Апостол допускає лише один випадок правдивого розлучення: коли один із подружжя нехрещений і бажає розлучитися через те, що другий є християнином і не погоджується жити за його вірою. У цьому разі християнська сторона залишається вільною і може ще раз одружитися. Це так званий «привілей Павла» (1 Кор. 7:15-16). Хто вірить у Христа, має право зберігати власну віру і дбати про власне вічне добро і спасіння, що є вище від вартости подружжя.

б) У християн, які жили в поганських містах, часто виникали сумніви сумління щодо споживання м’яса, яке було принесене в жертву поганським божкам. Можна було їсти це м’ясо чи ні? Під час таких жертв іноді вирізували чимало худоби, м’ясо якої пізніше розвозили по крамницях й виставляли на продаж.

Теоретично Павло легко розв’язує цей сумнів сумління. Поганські божки насправді є нічим, їх не існує, а тому й м’ясо, принесене їм у жертву, є таке ж самісіньке, як і м’ясо будь-якої худоби, що була зарізана звичайно. Багато християн не мали жодних скрупулів у цьому. Утім, цього міркування, самого в собі правильного, дехто не сприймав, і неуважність у цьому разі могла згіршити якогось брата. У цьому випадку любов накладає свої обмеження «знанню». Павло має на думці ситуацію, коли деякі новонавернені ще не могли, так би мовити, психологічно звільнитися від відчуття, що ідоли і все те, що з ними пов’язане, – це щось, від чого слід триматися подалі. Зрілі у вірі брати мають у дусі любови і зрозуміння зважати на це у своїй поведінці: я краще не їстиму м’яса повіки, аніж маю згіршити брата, за якого помер Христос, – говорить Павло (див. 1 Кор. 8:13). Він сам так зробив, коли прийшов був у Коринт, відмовившись від будь-яких прав чи привілеїв апостола, аби Євангеліє не спіткнулося через нього.

У 9-ій главі Павло продовжує свої роздуми й нагадує про свою апостольську поведінку в Коринті, про своє вміння пристосовуватись і зберігати повагу до людей, аби лиш могти проникнути в будь-яке середовище і принести туди Євангеліє, відкладаючи набік будь-які привілеї. У взаєминах із ближнім усі привілеї мусять поступитися місцем любові: щоб осягнути спасіння, не досить лише охреститися, необхідно жити за основною Христовою заповіддю – заповіддю любови до ближнього. У 10-ій главі наведено приклад євреїв у пустелі. Усі вони вийшли були з Єгипту, для всіх них були вчинені ті самі чудеса, але вони не відповіли адекватно і майже всі загинули в пустелі.

В) Літургійні зібрання (1 Кор. 11-15)

Остання частина послання присвячена християнським літургійним зібранням. На таких сходинах також виникали різні проблеми. Насамперед Павло зобов’язує жінок брати участь у цих зібраннях лише з покритою головою на знак покори і послуху своїм чоловікам, а далі переводить свою увагу до самої відправи Євхаристії.

Ці зібрання починалися вечерею, подібно, як це зробив був сам Ісус. Та в Коринті траплялися негожі речі. Кожен споживав те, що сам собі приносив, і, природно, дехто в кінці був ситий, а то й узагалі напідпитку, а інші залишалися голодні. Таке поводження аж ніяк не можна було назвати «братньою аґапою». У цьому контексті Павло подає апостольське передання про останню вечерю Ісуса (1 Кор. 11:23-25, але добре було б прочитати цілий уривок 1 Кор. 11:17-34). Це найдавніша розповідь, яку ми маємо, про цю подію (Євангелія були написані приблизно двадцять років після цього послання), але навіть у ній вже містяться всі ті елементи, що завжди були визначальними для науки Церкви про Євхаристію: реальна присутність Ісуса Христа, вартість Євхаристії як жертви, передання апостолам влади повторювати цю жертву, обов’язок брати в ній участь лише із чистим від гріха сумлінням.

Ще одне питання в коринтській спільноті потребувало роз’яснення і вирішення. Деякі особи в ній втішалися винятковими Божими дарами. Ці дари свідчили про присутність Духа серед зібраних вірних й утверджували їх у вірі. Павло називає їх «харизмами» й перелічує деякі з них, як, приміром, дар невідомих мов, пророкування, здійснення чудес і оздоровлень, пояснення науки Ісуса тощо.

Усі ці вияви Духа даровано для потреб вірних і спільноти, але вони мусять бути підконтрольні церковній владі. Окрім цього, Павло дає один критерій, за допомогою якого можна відрізнити ці містичні вияви Духа від можливих диявольських фальсифікатів, – це правило віри. Якщо б хтось у стані містичного піднесення висловлював що-небудь, що суперечило б якійсь правді віри, то це вказувало б, що він перебуває під впливом демона, а не Святого Духа (1 Кор. 12:3). Що тільки надзвичайного не відбувається – якщо воно не виходить поза межі правди і віри, то це значить, що це діє Святий Дух для потреб усіх, подібно, як у людському тілі різні члени виконують різні функції, але всі вони є на службі цілому організмові (1 Кор. 12:27-30).

Над усіма ж цими дарами стоїть християнська любов в усіх своїх проявах. Дари, про які говорив Павло, християнин може мати або не мати, адже Дух є абсолютно свобідний і роздає їх, кому бажає, але одним даром володіють усі християни, і вони мусять використовувати його як знак, що відрізняє їх від інших. Це дар любови, основні ознаки якої Павло описує в 13-й главі. Це одна з найгарніших сторінок усього християнського об’явлення, яке у своїй суті є об’явленням Божої любови до людини. На це об’явлення можна відповісти лише такою любов’ю, як її описує тут Павло; без неї у вічності ніщо не має вартости і ніщо не може привести до спасіння: ні хай там які дивовижні дари, ні сама істина, як би глибоко її не вивчати і знати.

Після цієї сторінки, що вирізняється від решти послання вищістю свого стилю і ритму, Павло повертається до практичних аспектів, поручаючи, щоб, коли хтось під час літургійних зібрань отримує натхнення промовляти незнаною мовою, – не робити цього, якщо немає нікого, хто міг би пояснити для добра присутніх, що він каже (1 Кор. 14). Усе слід робити організовано й дисципліновано, аби не перетворити ці зібрання в якусь вавилонію, і щоб це не відбилося на серйозності віри та на взаємоповазі й добропорядності у євхаристійних службах.

Наприкінці глави знаходимо сумнозвісну фразу: «нехай у Церкві мовчать жінки ваші! Бо їм говорити не позволено… Коли ж вони хочуть навчитись чогось, нехай вдома питають своїх чоловіків» (пор. 1 Кор. 14:34-35). Павло не забороняє тут жінкам брати слово на літургійних зібраннях, молячись і пророкуючи так само, як і чоловіки; про це він говорить у цьому ж посланні (пор. 1 Кор. 11:4-5). Адже жінки є також охрещені в ім’я Христа і можуть отримувати харизми Духа на рівні з чоловіками, згідно з тим принципом, що висловлений у Гал. 3:26-28. Павло не може суперечити собі самому в одному посланні. Тому в 1 Кор. 14:34-35 він, правдоподібно, забороняє ставити запитання і вимагати пояснень, які могли перешкоджати нормальному плинові молитви, проповіді чи відправи, відволікаючи увагу учасників. Хай там як, цей текст справді дуже різкий і породжує ще й інші проблеми.

У 15-ій главі, що вже не міститься в контексті літургійних зібрань, Павло детально розмірковує над воскресінням Ісуса й над воскресінням усіх тих, хто вірить у Нього. Греки без труднощів приймали правду про безсмертя людської душі, але їм важко було сприйняти ідею воскресіння тіла, що його їхня філософська традиція розглядала як в’язницю душі. Павло, натомість, наполегливо підкреслює цю християнську правду, базуючи її на тісній єдності між Ісусом та Його послідовниками: те, що сталося з Ним, станеться і з нами, – каже Павло. Якщо ми не воскреснемо, то й Ісус не воскрес, і тоді християни є найнещаснішими і найбезглуздішими людьми на світі. Але правдивість Ісусового воскресіння в часах Павла нелегко було заперечити, адже ще жило багато свідків, на яких Павло міг покликатися (1 Кор. 15:7). Воскресіння тіла й відновлення людської особи з усіма її складниками, що його здійснить Бог, – це один із найважливіших пунктів християнської віри.

Цієї правди не може встановити чи довести жодна філософія; вона справді є лиш об’явленням, що було вже наявне наприкінці Старого Заповіту і що неймовірним чином підтвердилося у воскресінні Ісуса. Ісус – це первісток воскреслих, як каже Павло, після Нього свого часу настануть повні жнива. Ісус є головою нового людства: Він передає життя й безсмертя Своїм вірним, подібно, як Адам передав їм смерть. Ісус є головою того тіла, що його членами є всі християни, тож із ними відбудеться те саме, що відбулося з їх головою, що перемогла смерть для себе і для всіх членів свого тіла.

Павло говорить тут лише про хрещених, він не розглядає питання всебічно. Віра ж нас навчає, що воскреснуть усі люди, добрі і злі, і що тіло зазнає тієї ж долі, що й душа, у вічному блаженстві чи проклятті.

Павло завершує своє довге послання низкою практичних вказівок стосовно збирання пожертв на допомогу християнам в Єрусалимі, а також повідомленням про свій візит до Коринту та деякими іншими порадами, що закінчуються прощальними поздоровленнями.

Попередній запис

Перше послання до Коринтян

Наступний запис

ЕКСКУРС: Церква – Христове тіло і храм Духа