Перше послання до Коринтян

Це послання не має якоїсь органічної структури; його можна поділити на стільки частин, скільки питань Павло в ньому розглядає. Ці питання можна згрупувати в три блоки: у першому (1 Кор. 1-6) Павло ганить і коригує різні нелади, що траплялися в коринтській Церкві; у другому (1 Кор. 7-10) відповідає на запитання, що їх поставили йому самі коринтяни; у третьому (1 Кор. 11-15) подає розпорядження, спрямовані на те, щоб усунути деякі труднощі, які виникали на літургійних зібраннях; у кінці Павло роздумує в довгій 15-ій главі над правдою Ісусового та нашого воскресіння, що викликала гостру критику в грецькому середовищі.

Остання, 16-та, глава містить у собі деякі вістки, вітання й епілог.

А) Поділи і згіршення (1 Кор. 1-6)

а) Перший нелад, проти якого Павло спрямовує свою критику, – це існування різних течій, чи радше угруповань, що ділили вірних у Коринті. Після Павлового відходу до коринтської спільноти прибули інші проповідники, серед яких Аполлос – навернений юдей з Олександрії в Єгипті, учена людина й блискучий оратор. Багато християн, захоплені його красномовством, почали хилитися більше до нього, аніж до Павла. Із Палестини прибули, правдоподібно, ще й інші проповідники, слухачі проповіді Петра, глави Церкви.

Також і вони притягнули до себе частину коринтських християн. Звісно, багато хто залишився вірним Павлові; дехто ж навіть, здається, взагалі відкидав будь-якого апостола і проголошував себе Христовим, не маючи потреби в жодному начальникові чи людському посередникові. Можливо, що ці останні покликалися на християн, які походили з Палестини й безпосередньо знали Ісуса.

Усі ці течії загрожували християнській спільноті Коринту розколом, поділом на маленькі групки, кожна з яких претендувала б на виключне володіння правдою, звинувачуючи інших у відході від неї. Так християнська віра, безсумнівно, втратила б свою притягальну силу серед поган, але, що найголовніше, – вона сама швидко зникла б, звівши себе лише до марних диспутів.

Усі ці поділи були зумовлені неправильним розумінням ідеї християнського спасіння та місії її проповідників. Павло звертає на це увагу й рішуче реагує (1 Кор. 1:10 – 4:21). Ці поділи є насамперед зневагою Ісуса Христа – основи єдности і любови між усіма людьми, передусім між Його послідовниками. Саме в Його ім’я христилися коринтяни; лише Йому, Його жертві та Його хрестові завдячується спасіння; і тільки Його особі посвячуються охрещені, а не тому чи іншому проповідникові (1 Кор. 1:10-17).

Коринтяни, захопившись різними місіонерами, витворили собі неправильне розуміння християнського спасіння, яке, натомість, полягає в прийнятті з вірою звістки про Боже втручання в історію задля спасіння людства. Це втручання – це жертва Ісуса Христа, Сина Божого, «Господа Слави», як його називає Павло (1 Кор. 2:8), Який був розп’ятий, помер на хресті й воскрес із мертвих.

Саме в цю подію необхідно вірити, хоч вона є згіршенням, тобто каменем спотикання, для юдеїв, які очікували зовсім іншого спасителя, і безумством, тобто річчю, що не має жодного сенсу, для поган, які шукали спасіння в людській мудрості, тобто у філософських теоріях чи в знанні певних «містерій». Коринтські християни також піддалися цій тенденції і виявили себе чутливими до тих, хто вмів краще промовляти, хто виглядав більше вченим, хто виявляв багатші знання чи ширшу культуру. Їх зворушував і приводив до віри вже більше не парадокс Ісусового хреста, а добре побудована аргументація чи риторичний виклад думки (1 Кор. 1:18-25). Павло, прибувши до Коринту після невдачі, якої зазнав в Атенах, взяв собі за правило проповідувати лише Христа розп’ятого, згіршення і безумство; і якщо ця проповідь породила віру і створила Церкву в Коринті, то це свідчило, що в ній діяла благодать і сила Божа, а не риторичний хист Павла (1 Кор. 2:1-5).

Глибше пізнання християнської науки можливе, але також і воно є даром Святого Духа та плодом глибоко пережитої віри (1 Кор. 2:6-16). Але Павло спершу мав подати коринтянам найголовніші, початкові і прості речі, як дітям спершу дають молоко, а не хліб. На жаль, своїми захопленнями і поділами вони виявили себе ще зовсім дітьми (1 Кор. 3:1-4); коринтяни не зрозуміли, що проповідники Євангелія – це лише роздавачі скарбу благодаті і спасіння, що всі вони є лише їхніми слугами й мусять виконувати свою місію із тією свідомістю, що колись вони муситимуть дати з неї звіт перед Богом (1 Кор. 3:5-23). Християни не мають вважати себе суддями Божих служителів, а лише прийняти їхню проповідь і зродити з неї плід (1 Кор. 4:1-16).

Те, що Павло вислав до Коринту Тимофія, не означає, що він боявся постати перед своїми дітьми особисто, а лише що він довіряє їм, і тому немає потреби в якихось силових, авторитарних заходах, немає потреби приходити «з києм» (1 Кор. 4:17-21). Тільки справжній батько може вживати такі напівповажні й напівжартівливі слова. 1 Павло нагадує про це своє «звання» дітям у Коринті: «Бо хоч би ви мали десять тисяч наставників у Христі, та отців не багато; а я вас породив у Христі Ісусі через Євангелію» (1 Кор. 4:15).

б) Далі Павло різко виступає проти великого згіршення, яке трапилося в коринтській спільноті: хтось із християн співжив зі своєю мачухою. Апостол виключає його зі спільноти – це перший випадок «екскомуніки», зафіксований в історії Церкви. Таке суворе покарання застосовано для добра самого грішника, який мусить виправити свою ганебну поведінку, аби могти знову повернутися в лоно християнської спільноти. Крім цього, Павло дбає й про добро самої спільноти: якщо такі вчинки сприймати толерантно, то в такому зіпсованому місті християни дуже швидко повернулися б до поганських звичаїв.

Хто хоче звати себе «братом», себто християнином, мусить провадити життя, гідне цього імени, як Павло вже говорив у своєму попередньому посланні (1 Кор. 5:9-11).

в) Третє зауваження, що робить Павло коринтянам, стосується звертань до поганських трибуналів (1 Кор. 6:1-11). Уже сама думка про те, що між християнами може існувати якесь ошуканство, сильно зворушує Павла. У кожному разі, якщо й виникає якась суперечка, то необхідно зустрітися і настановити такого суддю, який помирив би обидві сторони в справедливості й любові. Хоч згідно з християнськими ідеалами несправедливість треба терпеливо зносити, як це й сам Ісус показав на власному прикладі, проте той, хто її чинить, звісно, не має права цього робити. І немає сенсу називати себе християнином, якщо хтось несправедливий: таким шляхом не осягнути царства Божого і спасіння.

г) Наприкінці цієї першої частини (1 Кор. 6:12-20) Павло спростовує міркування деяких християн, які намагалися виправдати певні аморальні вчинки, виходячи з принесеної християнством свободи від різних зверхніх приписів закону Мойсея і навіть інших релігій, чи то виходячи з природної схильности, як, наприклад, апетиту до їжі.

Павло на це відповідає, що гріх нечистоти – це не воля, а рабство, і, зрештою, тіло християнина є посвячене Богові і призначене на таке ж прославлення, якого зазнало тіло Ісуса. Будь-яке надужиття віддаляє його від Бога і поєднує його з гріхом та з погибеллю. Звершене Ісусом відкуплення спасає цілу людську особу разом з її тілом і виявляє, яку вартість воно має, якщо за нього було заплачено таку високу ціну. Тим-то тіло теж має прославляти Бога, сповнюючи відведені йому функції в цьому житті згідно з Божим законом і в межах його волі та тієї християнської гідности, якої воно є учасником, – гідности храму Святого Духа.

Попередній запис

Коринтська Церква

Наступний запис

Перше послання до Коринтян (закінчення)