Перше послання до Солунян

У цьому посланні видно чіткий поділ на дві частини. Перша частина (1 Сол. 1-3) – це обширний вияв почуттів, в яких Павло висловлює всю любов, з якою він ішов до тих вірних, яких він привів до віри в Христа, а також ту взаємну любов, що він умів зродити навколо себе, любов, яка ставала підпорою в подоланні труднощів і яка заохочувала до витривалости й вірности в християнському житті.

Павло щиро хвалить віру, надію і любов своїх вірних, і те, що він присвячує майже половину свого послання на такий вияв почуттів, показує нам, як він непокоївся за них до приходу Тимофія і наскільки правдивими були його слова: «Бо тепер ми живемо» (1 Сол. 3:8).

Павло муситиме висловити їм і деякі докори; можливо, саме тому він поміщає цю похвалу на початку послання, адже батьківський інстинкт підказує йому, що його сприймуть тим краще, чим більше воно зможе створити атмосферу родинного затишку й чим більше новонавернені відчуватимуть любов і повагу Павла.

У другій частині (1 Сол. 4-5) знаходимо передусім заклик до чистоти в поведінці (1 Сол. 4:1-8), до братньої любови та до працьовитости (1 Сол. 4:9-12), а також відповідь на питання про друге пришестя Ісуса.

Ця друга частина містить у собі деякі речі, що потребують пояснення, щоб думка Павла стала зрозумілою.

а) У тих уривках, де Павло закликає до збереження чистоти, він вживає одне не зовсім для нас зрозуміле слово (1 Сол. 4:4). Слово «начиння» (або «знаряддя») у часах Павла мало дуже широке значення. У нашому контексті воно може вказувати на власне тіло або навіть на власну жінку. Оскільки ніщо не вказує на те, що Павло писав тільки для одружених, ми воліємо вбачати в словах апостола заклик, звернений до всіх, жити в чистоті й шанувати власне тіло. Із пафосної згадки про Божий суд можна вивести, що слова Павла не були лиш загальним закликом, а що за ними стояли певні надужиття, якісь конкретні обставини.

б) Привертає до себе увагу ще один дуже гарний вірш 1 Сол. 4:9: солуняни від Бога навчилися любити одне одного. Ніхто не міг описати краще від Павла, покликаючись на особистий досвід, безкорисливу Божу любов до людини, що виявилася не лише в тому, що Він послав Свого Сина, щоб відкупити всіх людей, але, власне, у тому, що Він настільки глибоко полюбив самого Павла, що навернув його, лютого переслідувача імени Ісуса, і доручив йому місію і статус апостола.

Більшої і безкорисливішої любови Бог йому виявити не міг, і ніхто не зуміє говорити про любов і заохочувати до неї так захопливо і зворушливо, як Павло, так само, як і ніхто не зуміє так самовіддано посвятити себе самого місії дати пізнати цю любов усьому світові.

в) І нарешті Павло розглядає головне питання, яке турбувало солунян і не давало їм спокою (4:13-18). Одною з найважливіших правд християнської віри, про які розповідав їм Павло, було друге пришестя Ісуса в цей світ наприкінці часів. Тоді Ісус має прийти вже не так покірливо, як це було першого разу, а в усій Своїй божественній могутності та царській величі, щоб завершити історію людства судом, на якому в усіх на очах буде визначена вічна доля кожної людини.

Цю подію провіщає в Євангеліях сам Ісус (Мт. 24:29-31; 25:31-46), використовуючи при цьому ті ж образи, якими пророки описували кінцеве втручання Ягве в людську історію. Бог тоді має принести остаточне спасіння Своєму народові, звільнивши його від усякої тиранії, чужого панування і будь-якого іншого нещастя. Павло описує це Боже втручання відповідно до новозаповітного об’явлення, що його приніс Ісус: це Ісус прийде і визволить Свій народ (Мт. 1:21), який обіймає вже не тільки однин окремий рід, а й усіх тих, хто вірить у нього, до якого б народу вони не належали і де б вони не жили. Завершення людської історії представлялося в очах солунян як небувале дотепер видовище. Візитація царів чи інших визначних особистостей, що звалася тим самим словом парусія,[1] – з усіма її публічними ігрищами, цивільними та релігійними урочистими церемоніями, безкоштовною роздачею харчів та святковою атмосферою, навіяною всім цим, – могла дати лише дуже невиразне уявлення про друге пришестя «Сина Людського».

Ентузіязм Павла в зображенні такої величної події розпалив уяву неофітів, так що все їхнє життя перетворилося в радісне очікування. Але зараз їх затривожило питання, що ж сталося з їхніми рідними та близькими, які повмирали до того; зрештою, кожен непокоївся, що він також міг би померти ще перед пришестям Христа. Невже померлі християни не зможуть взяти участи в цій грандіозній події? Але ж вони також повірили в Ісуса, також жили згідно з навчанням апостола в надії, що зможуть колись прийняти Господа, піти Йому назустріч, коли Він повернеться; вони також, зрештою, зазнали страждань за те, що прийняли віру та що жили згідно з нею. Чому існують ці різниці, чому це щастя обмежене лише до живих?

Павло відповідає, що всі їхні побоювання безпідставні. Ті, що живуть, не матимуть жодної переваги над тими, хто «заснув» у Господі, тобто тими, хто помер у вірі в Нього. Перш ніж Христос, прийшовши в славі, завершить історію людства, вони воскреснуть до нового життя разом зі своїми тілами.

г) Читаючи цей Павлів уривок, так само й інші тексти, зокрема з Євангелій, в яких мова йде про завершення нашої історії, не можна розглядати їх як якусь «хроніку-прогноз», що подає детальний опис цієї останньої події історії людства. Говорячи про ці останні події історії, Павло і сам Ісус використовували ті ж слова та образи, що були звичайно вживані в їхніх часах і що найкраще надавалися для того, аби виразити значення кінця історії, а саме – що історія має свою цілеспрямованість та своє значення, і колись вони будуть відкриті, тобто колись таки настане її кінець. Людська особа, створена на Божий образ, не піде в небуття, а зустрінеться зі своїм Творцем та Спасителем, від якого отримає те, на що заслужила. Тож ці описи мають на меті лише скласти загальне враження, образно представляючи події, що їх ніхто не міг би описати в їхній справжній дійсності.

д) У своєму поясненні (1 Сол. 4:15-17) Павло на перший погляд залічує себе до «живих», мовби даючи зрозуміти своїм читачам, що пришестя мало настати незадовго, ще за його життя. Іншими словами, Павло ніби навчає чогось хибного в цьому питанні. Утім, вистачить лиш неупереджено продовжити читати текст послання, щоб зрозуміти, що це лише перше враження. Дещо далі, в 1 Сол. 5:10, Павло подає пояснення до попереднього уривку – 1 Сол. 4:15-17. Говорячи про час другого пришестя, він посилається на одне з повчань Ісуса й повторює майже ті самі слова, що й Ісус, кажучи, що пришестя Христа настане несподівано, «як злодій вночі» (1 Сол. 5:2; пор. Мт. 24:42-44). Тож Павло цим лише закликає християн до пильнування, до готовности до пришестя Ісуса, «щоб, чи пильнуємо ми чи спимо» – тобто чи ми живі, чи мертві – «укупі з Ним ми жили» (1 Сол. 5:10). Павло, отже, не впевнений, що він буде між живими, як так само не впевнений, що між живими будуть адресати його послання. Тож він не стверджує, що Ісус має прийти невдовзі, ще за його життя, хоч, правдоподібно, гаряче бажає цього. Зрештою, це має хіба лише другорядне значення після того, що він сказав про воскресіння. Важливо бути готовими, тобто жити у вірі, у братній любові, у чесності в поведінці, у твердій надії на вічне життя – як це й чинили вже майже всі християни в Солуні (1:3).

Між першим та другим посланнями

Павлові запевнення щодо долі померлих християн у момент другого пришестя Христа переконали вірних у Солуні. Однак стосовно цієї події залишалося одне питання, яке Павло ще не досить висвітлив, а саме питання «часу» цього пришестя, адже Павло принаймні не заперечував можливости, що він сам перебуватиме серед тих, хто стане свідком цієї значущої події ще за свого життя. Його наполегливі заклики до пильнування і до готовности виглядали так, ніби він знав щось точніше про близькість Христового пришестя, але не хотів цього сказати.

Цього вистачало, аби дехто із солунян зробив досить несподівані безпосередні висновки. Якщо кінець світу міг настати з хвилини на хвилину, то навіщо стільки трудитися над забезпеченням собі засобів до життя, навіщо заощаджувати на завтра – завтра, яке може не настати? Так міркуючи, деякі вірні перестали працювати, з часом витратили всі свої заощадження й стали змушені просити милостиню на прожиття, тимчасом як «кінець» все не наставав і не наставав.

На цій темі зосереджує свою увагу Друге послання до Солунян.


[1] Саме термін παρουσία в Новому Заповіті, як правило, вживано на означення другого пришестя Христа (прим. пер.).

Попередній запис

Солунська Церква

Наступний запис

Друге послання до Солунян