Перші Христові послідовники

Надзвичайно цінний матеріял спогадів і передань про формування і життя первісної християнської спільноти зібрав Лука. У своїй книзі Дій апостольських він подає нам її достовірний, хоч і дещо ідеалізований опис.

Як личить відповідальному історикові, Лука подає низку відомостей, що характеризують спільноту перших послідовників Ісуса. Глибше над нею замисляться інші натхненні автори Нового Заповіту, починаючи від Павла й закінчуючи Іваном, Петром та Яковом. А поки що вся Церква згадує, повторює і наново для себе відкриває слова (зокрема притчі) та події (чуда й інші епізоди) з життя Ісуса, глибина значення яких стане зрозуміла у світлі її живого досвіду.

«Путь»

Як описує Лука, вже після першої проповіді Петра в день П’ятдесятниці багато слухачів «серцем розжалобились» (Дії 2:37), тобто відкрили своє серце до прийняття проповіді про Ісуса, Який помер на хресті і Якого Бог воскресив із мертвих, установивши Його «і Господом, і Христом». Якщо цей Божий учинок є вирішальним актом встановлення обіцяного й очікуваного спасіння, виникає запитання: як його прийняти, якої відповіді Бог очікує тепер від людини? Тож слухачі запитують апостолів, що їм тепер робити (Дії 2:37). Саме такою є характерна реакція біблійного чоловіка, починаючи ще від Авраама, на спасительні дії і поклики Бога – це готовість вирушити у своєму житті з Богом у ту «путь», яку Він вкаже.

Життя тих, хто з вірою прийняв звершене Богом в Ісусі спасіння, від самих початків отримало назву, власне, «дороги» чи «путі» (Дії 9:2; 19:9; 22:4; 24:14,22), «дороги спасіння» (Дії 16:17), «дороги Господньої» (Дії 18:25). Цей вислів запозичено зі Старого Заповіту (пор. Пс. 16:11, що цитовано в Дії 2:28; Ос. 14:9 в Дії 13:10). Бог дарує вірним Свого Духа, джерело нового життя – як Він провіщав це устами пророків (пор. Йоіл. 3:1-5, що цитовано в Дії 2:17-21; Єз. 36:26-27). Дух оновить серце людини, вчинить його відкритим, готовим прийняти слово і діяння Боже й поведе його дорогою життя. Спасіння є завжди даром Божим, що завжди вимагає співпраці людини, співпраці, що охоплює все її внутрішнє і зовнішнє життя, її сумління і всі дії.

Стосунки людини з Богом не зводяться лише до якоїсь системи теоретичних істин, що їх вона мусить прийняти, чи до якогось комплексу приписів, які наказують щось чи забороняють. Вона має передусім цілковито віддати себе в розпорядження Богові. Тому апостоли у відповідь на запитання слухачів закликають їх до «покаяння». Покаятися не означає чинити якісь важкі, покутні діла. У мові оригіналу це слово насправді має значення «змінити спосіб думання», тобто стати в душі відкритим до Бога, звільнити свій розум від упереджень і від того звичного способу думання, що хотіло б диктувати Богові правила Його дій. Адже Бог завжди діє непередбачливим для нас чином – точно так, як це було з Ісусом.

Кожна людина має свої упередження, свої звички, свої прагнення, свою гордість, свої звичаї, свій спосіб життя і думання. «Покаятися», змінитися в глибині власного серця – означає готовність поставити весь цей багаж під сумнів і подивитися на своє життя новими очима, у світлі Божого приходу до нас в особі Ісуса. Як приклад такої готовности Ісус ставить дитину (пор. Мт. 11:25; 19:13-15). Дитина не має минулого, не має упереджень чи власности, яку треба захищати. Вона відкрита, проста, податлива, вона приймає те, що їй кажуть: така простота і відкритість (а не, звісно, просто дитиняча поведінка) – образ готовности прийняти царство Боже.

Іван Христитель і сам Ісус проповідували: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне» (Мт. 3:2; 4:17; Мр. 1:5). Небесне царство, чи царство Боже, про яке говорить Ісус, – це не якийсь народ чи територія, а, властиво, царювання Бога, що вирішальним чином втручається в історію, приносячи спасіння. Для апостолів отим останнім й остаточним Божим втручанням є воскресіння Ісуса і подальший дар Духа.

Отже, «покаятися» – значить відкритися, прийняти Боже діяння, даючи Божому Духові заволодіти собою: «Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони – сини Божі» (Рим. 8:14). Ще не зрозуміло, що означатиме оте «бути веденим» Божим Духом: щоб відкрити це, потрібен буде весь Новий Заповіт і навіть усе життя Церкви аж до кінця історії, адже Дух не перестає надихати Церкву, провадячи її непередбачливими дорогами, що ведуть за Господом. А поки що апостоли закликають перших, хто увірував, охреститися в ім’я Ісуса. Обряд хрещення – це зовнішнє, привселюдне виявлення внутрішньої віри в Боже спасительне діяння; у ньому ціла особа віруючого посвячує себе особі Ісуса, занурюючись у пасхальне таїнство Ісуса – у смерть для світу гріха, для відлучення від Бога і в воскресіння для світу благодаті, для світу безмежної Божої любови, тої самої любови, якою Він полюбив Свого єдинородного Сина, – як це пояснює Павло, розмірковуючи над значенням хрещення (пор. Рим. 6:1-14).

Разом з тими, хто увірував та охрестився, апостоли формують тепер спільноту, в якій усі члени відчувають особливий зв’язок із Христом та єдність між собою. Започатковується нове життя, що докорінно різниться від того, яким вони жили досі. Глибока єдність із Христом та з братами шукає свого зовнішнього, публічного, видимого вираження; вона не може залишитися чимось чисто внутрішнім, духовним. Дух, що надихає цих вірних, є життям – а життя стремить до того, щоб виразити себе в дії. Опис перших проявів оцього нового життя Лука подає в кількох загальних резюме (Дії 2:42-47; 4:32-35; 5:12-16), ілюструючи їх низкою конкретних епізодів-прикладів. Домінуючим мотивом у них є взаєморозуміння, згода, «сопричастя», що панують серед перших вірних.

Найяскравішим із цих резюме є перше. У ньому Лука окреслює життя нової спільноти чотирма штрихами: віруючі «перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах» (Дії 2:42).

Літургійні зібрання і молитва

Апостоли, яким було доручено місію проповідувати благу вість (пор. Мт. 28:19-20; Дії 1:8), звісно, були наставниками в перших спільнотах: вони жили з Ісусом у час Його прилюдного життя, тож їм належиться статус учителів. Прийнявши вість спасіння, вірні запитують себе, що конкретно означає жити новим життям. Й у радості від усвідомлення, що вони тепер діти Божі, народжені «з води й Духа» (Ів. 3:5), так через спомини і роздуми починається процес відтворення того, що говорив і чинив Ісус, Син Божий, коли перебував серед нас, як людина, в усьому подібна до нас.

Апостоли повторюють те, що вчинив Ісус на останній вечері і що Він сам звелів їм чинити на Свій спомин (Лк. 22:19; 1 Кор. 11:24-25): вони «ламають хліб» і розділяють чашу, повторюючи Ісусові слова: «Це – тіло Моє, що за вас віддається», «Оця чаша – Новий Заповіт у Моїй крові, що за вас проливається». Такою простенькою була перша християнська літургія, в якій Христос ставав присутнім серед Своїх братів під видом та символом хліба і вина, що їх споживала вся спільнота разом. Ця дія навіює спомини про обставини, за яких вона відбулася вперше, – «ночі тієї, як виданий був» (1 Кор. 11:23), – спомини про страждання, смерть та воскресіння Христа. Розповіді про страждання є найдовші і найдетальніші у Євангеліях саме з тієї причини, що «пасхальне таїнство» Ісуса від самого початку стало предметом спогадів і бесід на літургійних зібраннях християнської спільноти.

«Господня трапеза» нагадувала і про інші важливі «трапези» в житті Ісуса: про те, як Він чудесним способом наситив тисячі народу в пустинному місці (Мр. 6:34-44); про вечерю, під час якої відбулася зустріч із блудницею, якій Ісус відпустив її гріхи, викликавши цим чимале обурення в співтрапезників (Лк. 7:36-50); про вечерю, на якій Він розповів притчу про великий бенкет (Лк. 14:1-26); про трапезу з двома еммауськими учнями після Його воскресіння (Лк. 24:13-35), на якій Ісус повторив ті самі слова, що й під час останньої вечері (пор. Лк. 24:30 з Лк. 22:19); про трапезу з апостолами на березі Тіверіядського озера (Ів. 21:1-4).

Зібрання перших християн на Господню трапезу, на звіщення смерти Господньої, «аж доки Він прийде» (1Кор. 11:26), стали стимулом для того, щоб зафіксувати на письмі спогади про вчинки і слова Ісуса, пов’язані насамперед з останніми подіями Його земного життя, та щоб переосмислити значення цих подій, які настільки спантеличили були самих учнів, що вони зрадили, відреклися й покинули Учителя.

Отож чин «хрещення» став спонукою, щоб пригадати собі початок прилюдного життя Ісуса та діяльність Івана Христителя, учнями якого були деякі з апостолів ще перед тим, як пішли слідом за Ісусом (наприклад Іван і Андрій: пор. Ів. 1:40), пригадати проповідь Івана Христителя, пригадати хрещення самого Ісуса, Богоявлення, яке його супроводило, та час, що Ісус провів у пустелі.

Зібрання перших християн були так само зібраннями на молитву: на них вони повторювали коротеньку формулу Отче наш, якої навчив сам Ісус, і відчитували псалми, зокрема т. зв. «псалми страждущого праведника» (Пс. 22; 69), в яких відчитувалися почуття Ісуса перед смертю та опис Його страждань. В інших псалмах вони відчитували обставини, що переживала сама Церква, – приміром, Пс. 2, якому первісна спільнота надала християнської інтерпретації (пор. Дії 4:23-30) і який надихнув першу молитву християн, що її зафіксував Лука.

Разом із псалмами в новому світлі читали й цілу Біблію: на кожній її сторінці, щонайперше в пророчих книгах і, зокрема, у найбільш цитованого пророка Ісаї, – йдеться про Христа та про звершений Ним чин відкуплення. Світло воскресіння прояснює весь період приготування до приходу Ісуса та все Його земне життя і водночас осяює новим світлом й усе життя віруючого. Саме тому хрещення згодом отримає назву «просвічення» (φωτισμος).

У Новому Заповіті зберігся фрагмент одного гимну, що його, правдоподібно, співали під час уділення хрещення: «Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих, і Христос освітлить тебе» (Еф. 5:14); збереглися тут й інші коротенькі гимни чи фрагменти гимнів, в яких первісна Церква навіть не без поетичного хисту висловлювала Христові-Спасителеві свою віру і свою радість (пор. 1Тим. 3:16; Фил. 2:15-11; 1Петр. 1:3-5; Об. 4:8; 4:11; 5:9-10; 5:12 та довгий вступ до Євангелія від Івана, Ів. 1:1-18, за винятком кількох доповнень).

Попередній запис

Ісус – «Господь і Спаситель»

Наступний запис

Апостольська наука