ПИЛЬНІСТЬ СЕРЦЯ_2

Як навчитися бути уважним?

Є люди, для яких нездатність зосередитися перетворилася мало не на хворобу. Лікарі можуть зарадити в цьому, та варто все ж зауважити, що часто нездатність зосередитися є наслідком поганої звички. У таких випадках сильне прагнення виправити становище може дати бажаний результат, причому іноді дуже швидко. Один психолог поставив у своєму кабінеті акваріум, де плавали різні рідкісні рибки. Поруч стояли крісла, в яких на його прохання влаштовувалися пацієнти, що скаржилися на неспроможність зосередити увагу на читанні. Психолог просив кожного з них стежити поглядом за рухами однієї з рибок. Спочатку було важко, однак, трохи потренувавшись, пацієнти могли впродовж пів години не втрачати з очей “свою” рибку. Після таких вправ вони, за власним зізнанням, могли пів години читати, анітрохи не відволікаючись.

Іноді, щоб не втратити сконцентрованости, не потрібні жодні вправи. Наприклад, футбольний уболівальник може тривалий час пильно стежити за перипетіями матчу, і відволікти його увагу на щось інше не так уже й легко, оскільки він цілковито зосереджений на грі. Психологи недарма кажуть, що увага є донькою цікавости.

Християнські аскети стверджували те саме і, застосовуючи це твердження до молитви, казали: зосередженість на Богові залежить від любови, яка, за словами одного давнього монаха, є “палким вогнем, що палає в серці й розганяє над розумом, зверненим до Господа, хмари поганих та непотрібних думок”.

Усе це спонукає нас розглянути питання так званої апатеї – нечутливости до зла.

Властивий східним християнам ідеал апатеї

Термін апатея походить від стоїків; ще й досі нерідко зустрічаємо вислів “стоїчний спокій”. У Горацієвих “Одах” читаємо: “Зберігай розум спокійним чи то в скруті, чи в щасті!”. На переконання стоїків, найбільшим щастям для людини є душевний спокій. Як його досягнути? Християни радять боротися з поганими думками. Стоїки звертають увагу на останню стадію проникнення зла в серце, тобто на пристрасть. “Пристрасть” грецькою – патос, а заперечення передається префіксом “а”; таким чином отримуємо слово апатея, яке вказує на стан людини, що подолала пристрасті і відтак перебуває “поза всіляким страхом, сумом, хіттю та прагненням насолод” (Епіктет).

Чотири головні пристрасті

Пристрасть – це чуттєвий потяг або відраза до чогось. Кажуть, наприклад, що хтось є пристрасним картярем, що шовініст відчуває пристрасну відразу до представників іншого народу, що музикант з пристрастю грає на скрипці, що хлопець пристрасно закоханий у дівчину. Завдяки наведеним вище прикладам переконуємося, що існує чимало різновидів пристрасти. Усі вони порушують спокій і применшують нашу свободу. Епіктет повертається до схеми, розробленої давніше стоїками; за допомогою цієї схеми виводяться “чотири основоположні пристрасті”. Наш спокій, говорили стоїки, може порушити або щось погане, або щось радісне, тобто або зло, або добро, яке нас хвилює. Якщо стикаємося зі злом, сумуємо; якщо передбачаємо його появу в майбутньому, боїмося. Коли тішимося чимось добрим, у нас зароджується відчуття насолоди; коли ж думаємо про те, як тішитимемося чимось у майбутньому, пізнаємо хіть. Існують, отже, чотири основні пристрасті: сум, страх, насолода та хіть. Їх можна порівняти з чотирма сварливими жінками, що живуть в одному домі. У такому домі мир не запанує доти, доки всіх чотирьох не проженуть геть.

Чи можна позбутися всіх пристрастей? І чи варто бути цілковито нечутливим?

Коли східні християни перейняли термін апатея для визначення ідеального стану внутрішнього миру, то зазнали суворої критики з боку св. Джироламо. Він докоряв певним авторам за прагнення перетворити людину чи то на ангела, чи то на нечутливий камінь. Ангели, як і Бог, не можуть мати чуттєвих порухів, оскільки чуття пов’язане з тілом. Натомість людина не може жити, не сприймаючи того, про що говорять їй чуття, інакше вона або справді стала б нечутливим каменем, або просто занедужала б. Хіба не природно відчувати голод, спрагу, потяг до гри чи любов? Тому й схоластичні письменники відкидали апатею. Все ж слід відрізняти добрі пристрасті, себто ті, що провадять до добра, від поганих, які спонукають до зла. Що стосується перших, то варто лишень пам’ятати, що треба їх належним чином контролювати. У цьому сенсі навіть гнів може бути корисним, наприклад, у випадку, коли хтось повстає супроти зла, як ото Ісус прогнав торговців із храму (див. Мт. 21:12 і наст.).

Щоб уникнути непорозумінь, потрібно перш за все точніше визначити, що ж мається на увазі під терміном “пристрасть”. Для східних авторів це слово вказує на схильність до зла. Якщо дотримуватися такого тлумачення, то потрібно відкинути такі “пристрасті” і повністю очистити від них серце.

Західні автори, натомість, називають “пристрастю” кожен чуттєвий потяг чи до зла, чи до добра. Розрізняють, отже, пристрасті “впорядковані” і “невпорядковані”. Вдосконалення полягає не у викоріненні чи знищенні пристрастей, а в контролі над ними, у “впорядкуванні” їх. Пристрасті певною мірою нагадують загнузданих коней: їх треба не послаблювати чи вбивати, а скеровувати на правильний шлях.

Тож як розуміти апатею, яку так вихваляють грецькі святі?

Її суть не у відсутності страждань чи чутливости. Факірство саме по собі не є вдосконаленням людини, адже тендітність природних почуттів – це позитивна цінність. Неправильним буде твердження, що досконала людина цілком вільна від навіювання поганих думок. Вони з’являються і в неї, проте, каже Євагрій, “вони її не хвилюють”, а отже, не становлять для неї небезпеки. Чи можна сказати, що така людина безгрішна? Це було б занадто. Адам згрішив і в раю. Вибір між добром і злом завжди є добровільним. Але для людини яка сягнула апатеї, рішення на користь добра є легким і радісним; його можна порівняти із силою чистої душі. Міцніші діти радіють, що можуть подолати слабших, і коли слабші на них нападають, вони тільки посміхаються. Подібної радости зазнає вільна людина, коли їй до голови приходять погані думки; той, хто відчуває себе вільним, сміється і не боїться, що вони його спантеличать. Описуючи цю внутрішню силу, св. Іван Ліствичник називає апатею “воскресінням душі, яке відбувається ще до воскресіння тіла”.

Апатея – це любов

Апатея – це аж ніяк не якась мертвотна байдужість, це християнська нечутливість, – “всепоглинаючий вогонь”, запалений Богом у серці; у ньому згоряють, щойно з’явившись, всі спокуси. Св. Єфрем наводить вельми цікавий приклад: коли юшка гаряча, до неї не підлетить жодна муха; комахи падають в юшку тільки тоді, коли вона захолоне. Так і людина, у серці якої палає любов до Бога, відкидає думки, що суперечать цій любові. “Якщо любимо Бога щиро, то сама наша любов відганяє геть підступні пристрасті”, – твердить св. Максим Ісповідник. Саме ця любов під проводом Святого Духа об’єднує всі сили людини.

Попередній запис

3. ПИЛЬНІСТЬ СЕРЦЯ

Наступний запис

4. РОЗПІЗНАВАННЯ ДУХІВ