Плачте з тими, хто плаче

Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з отими, хто плаче!. (Рим. 12:15).

Зустріч між Ісусом та Марією нагадує нам поважно ставитися до одного вагомого новозавітного служіння. Це служіння плакати з тими, хто плаче. Це важливо. Ми можемо так поринути у власний біль та ці історії, які спричинилися до нього, що не будемо помічати сліз тих, хто оточує нас. Ми забуваємо, що воскреслий Христос, Який стрічає нас у наших сльозах, закликає нас втілювати Його присутність у глибоко зраненому світі. Він закликає нас завжди іти за Ним туди, де люди у скруті й нужді, долучаючись до Його служіння витирати їхні сльози. Один зі способів робити це – плакати з тими, хто плаче.

Як же, запитаєте ви, ми можемо зробити це? Відповідь проста, хоча й утілити її нелегко. Найперше треба вчитися в Ісуса. Як би вчинив Він, опинившись на нашому місці? Ми бачимо, як Він виявляє увагу і звертається до заплаканої Марії. Ми слухаємо, як Він просить її вилити словом свій плач. Ми спостерігаємо, як Він слухає без осуду й догани історію, яку оповідає вона. Опісля, покладаючись на Його Духа, ми вчимося, як ходити Його слідами, наближаючись до тих, хто страждає посеред нас. Як зробити перший крок, коли хтось знемагає від болю. Як ставити ті питання, що допоможуть їм віднайти голос своїх сліз. Як із шанобливою увагою і цікавістю слухати те, що вони кажуть. Чимраз більше навчаючись плакати з тими, хто плаче, ми долучаємося до практики воскресіння – витирати сльози з очей інших.

Кілька тижнів тому я був свідком цієї практики воскресіння. Проповідуючи в об’єднаній церкві Кейптауну, я помітив заплаканого чоловіка. Після служби я побачив, як один із місцевих провідників, автор і богослов із міжнародним визнанням, підійшов до заплаканого чоловіка. Я долучився до решти пастви в іншій залі за чаюванням, і приблизно за годину повернувся до санктуарію по свою Біблію і конспект проповіді. Ті двоє досі бесідували: один уважно слухав, а інший говорив. Здалеку я міг бачити, що чоловік перестав плакати. Згодом того ж дня я обідав із провідником та його родиною. Я запитав його про цю зустріч після церковної служби.

«Що сталося між вами й тим чоловіком, який плакав?»

«Я побачив його там заплаканого, а тому підійшов, сів поруч із ним і запитав, чи він хоче поговорити», – відповів він.

«А що було далі?»

«Розповідь просто полилася з нього. За всі ці роки служіння й вислуховування людей я рідко натрапляв на історію, сповнену такого сильного болю і горя», – сказав він мені.

«Як саме вам вдалося допомогти?»

«Я не міг би якось реально допомогти йому, – відповів він. – Але я все ж запитав, чи не міг би зустрітися з ним ще раз, щоб вислухати далі його історію».

«Ви гадаєте, що це допоможе?»

«Я не знаю напевно. Але я переконаний, що до нього прийде нове життя, коли він зможе до кінця розповісти свою історію тому, хто його вислухає».

Цей провідник долучився до служіння плакати з тими, хто плаче. Чи бачите ви тепер, що він вчинив так само, як Ісус, Який звернувся до заплаканої Марії Магдалини? Передусім, він був свідомий того, що потрібно зважати не лише на самого себе. Він клопотався не лише своїми потребами, товариством чи друзями. Далі він виявив ініціативу і підійшов до чоловіка в нужді. Він попросив його поділитися своєю історією страждань і вислухав її. Він не пропонував йому тривіальних порад і не пробував порятувати людину за допомогою легких відповідей. Радше він дав цій людині змогу вільно й відверто виговорити свій біль. І врешті він запевнив чоловіка у своїй безугавній турботі й опіці. Чотири прості кроки, але саме вони допомогли цьому дбайливому провідникові стати «стіною плачу» для того, хто потребував її.

В ідеалі саме так мала б виглядати церква. Спільнота, де ми могли б збиратися разом, розповідати свої історії, ділитися своїм болем і знову знаходити надію. Якби ми могли робити це в церкві, то попит на коштовні послуги світських психологів був би далеко менший. Ми можемо разом поклонятися, молитися і служити, але водночас навіть і гадки не мати про сльози в серці нашого брата чи сестри. І саме тому, що ми не маємо де ділитися одне з одним своїми болісними історіями, стільки людей покидають церкву і шукають якогось іншого місця, щоби знайти зцілення й преображення свого зруйнованого життя. І часто в тому місці люди просто мають змогу ділитися своїм болем з ласкою в атмосфері доброти й прийняття.

Але, можливо, завдяки нашим із вами зусиллям ситуація могла би виправитися. Віднині ми могли б покласти собі більше зважати на тих людей довкола нас, які знемагають від болю. Майже щодня люди приходять, стукаючи у двері нашого життя, надіючись знайти вухо, що слухає. Можливо, то буде колега на роботі, член вашої команди в спортивному клубі чи брат або сестра у вірі. Можливо, то навіть буде хтось, із ким ми живемо. І наше покликання – просто бути поряд і з дбайливою цікавістю вислухати історію, що спричинилася до сліз. Св. Павло не сказав нам «розважати тих, що плачуть»; він сказав: «Плачте з отими, хто плаче!». Іншими словами, якомога глибше пориньте в журбу та біль свого ближнього. Годі прийняти страждання усього світу, однак ми цілком спроможні подати руку помочі тій особі неподалік від нас, яка потребує цього найбільше.

Хоч яке важливе це індивідуальне служіння, я, однак, вважаю, що нам потрібно зробити ще один крок. Ми мусимо вибудовувати прості структури в наших групах і парохіях, які полегшують обмін особистими розповідями, передусім болючими. Щовівторка увечері ми намагаємося забезпечити такого роду клімат у невеликому осередку, до якого я належу. Наша група складається з п’яти сімей, усіх із дітьми малечого і підліткового віку, і всіх на дуже різних етапах своєї дороги до Христа. Ми часто починаємо свій вечір із запрошення «поділитися радістю або печаллю з минулого тижня». Мене повсякчас приголомшує, як це просте питання спонукає людей розповідати історії та ділитися досвідом. Спільнота розвивається не тільки тоді, коли ми ділимося своєю радістю, але й також болем. Якщо ви належите до малої групи, поексперементуйте з цим питанням. Не дивуйтеся, коли воскреслий Христос якось зустрінеться з вашою групою.

Учитися плакати з тими, хто плаче – це дорога, яка триває ціле життя. Сподіваюся, що ці розважання дали вам змогу побачити, як ви можете долучитися до цього служіння. Ми мусимо вийти за межі концепції осмислення особистого болю, щоби подати руку помочі ближнім, які знемагають від болю. Цього можна досягти в особистих стосунках. І ми можемо створити ті безпечні і священні місця в наших спільнотах віри, де люди зможуть ділитися історіями, що спричинилися до їхніх сліз. Якщо ми складемо цей іспит, то станемо людьми Великодня у світі Страсної п’ятниці.

Вірш на згадку: Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового. Гал. 6:2

Попередній запис

Осягніть свій біль

Наступний запис

Пізнайте любов воскресіння