Плутанина з часом

Відчуваємо сум’яття, тривогу й переляк також і тоді, коли, контактуючи з іншою людиною, переживаємо нераціонально сильні почуття: страх, гнів, підозріливість. Починаємо когось підозрювати, не знаючи, чому, але маючи тверде переконання, що він має щодо нас погані наміри. Чому так відбувається? Тому, що ця людина викликає в нас якісь спогади. Якісь її риси, слова, деталі зовнішнього вигляду або відтінки голосу асоціюються в нашій свідомості з небезпекою. Тоді в нас з’являються агресивні думки, які фактично перекреслюють цю людину.

Колись я пережив таку ситуацію. Одного разу, розмовляючи зі знайомою, розповідав їй про певний період свого життя, аж раптом вона сказала: «Знаєш, це дуже сумно». Тієї ж миті я відчув, як у моєму серці народжується неприязнь і недовіра до співрозмовниці та що мені дуже хочеться сказати «дякую», заплатити за каву й піти геть. Проте вона швидко запитала: «Що відбувається, Войтку?» Це дуже добре запитання: що відбувається? Варто ставити собі його, коли нас заполоняють негативні думки або охоплює якесь сильне почуття чи бажання негайно щось вирішити. От, наприклад, раптом просто так, ні сіло ні впало з’являється охота зробити щось таке, над чим варто було б подумати. Саме тоді й треба відразу запитати себе: що відбувається? Отож, я теж спробував спокійно подумати над тим, що діється, і тільки після цього відповів своїй знайомій: «Знаєш, що я почув? Мені здалося, що з твоїх уст пролунало: “Ти жалюгідний”». Уявляєте собі? Як наша образа здатна змінити слова, надати їм цілком іншого сенсу. Вона сказала: «Це сумно», – маючи на увазі якийсь епізод мого минулого життя, а я почув: «Ти жалюгідний». Знайома відповіла: «Чи хочеш почути, що я мала намір сказати?» Ставити одне одному такі запитання – єдиний спосіб усе з’ясувати. Я, ледве пересилюючи себе, – бо був переконаний, що правильно зрозумів її, – нарешті сказав: «Так, хочу». Далі пролунали додаткові пояснення, приймаючи які – тобто те, що хтось справді мав на думці, а не те, що я собі придумав, – закладаємо підвалини довіри. Без довіри ані руш. Адже якщо її не буде, то частина мене постійно говоритиме: «О ні, ти лише намагаєшся заспокоїти мене, але я собі знаю, про що ти думаєш насправді».

Це нагадує діялог із мультфільму «Льодовиковий період»[1]. Один із героїв, мамонт, втративши родину – дружину й дитину, впадає у відчай і замість того щоб іти на південь, вирішує, наче справжній самогубець, мандрувати на північ. Звати його Манфред. Дорогою він зустрічає дивного лінивця Сіда, і далі вони подорожують разом. Одного дня Сід сказав Манфредові: «Ти так багато їси й такий товстий через те, що переживаєш стрес». Мамонт відповів: «Я не товстий, а волохатий». А Сід на те: «Говори, говори, а я собі знаю». Це саме і є ті слова, про які йшлося вище: «Говори, говори, а я собі знаю».

Щоб звільнитися від такого мислення, треба повірити конкретному співрозмовникові. Важко говорити про довіру в усіх ситуаціях, але в тій, про яку йде мова, я зважився на цей крок – повірив і вислухав те, що хтось насправді хотів мені сказати, а не те, що я почув, – адже до мене долинули самі шуми, породжені моїм страхом, пробудженим цими словами.

Описане дуже нагадує ситуацію людини, яку колись покусав пес (потворний собака в далекому минулому) і котра раптом почула гавкання з-за рогу! Уявімо собі, що я приїхав до Домб’я, на вокзалі мене зустріла сестра Клара, і ми пішли додому. І от уже біля будинку я чую, як гавкає пес. Природно, запитую: «Маєте собаку?» Вона у відповідь: «Так, маємо». Я на те: «Чи цей пес на ланцюгу?» – «Ні. Він вільно бігає навколо будинку». І тоді я, певна річ, відчуваю страх. Клара каже: «Не бійся, це маленький кокер-спанієль, дуже симпатичний, ще жодного разу нікого не вкусив». Однак я не хочу туди йти, бо уявляю собі справжню потвору. Так сильно боюся, що в мене навіть виникає підозра щодо намірів Клари. «Напевне, хоче загнати мене на слизьке», – думаю собі. І тоді згадую, що для того, аби виправити ситуацію, треба повірити співрозмовникові. Отож, вирішую піти за ріг будинку й переконатися, що то гавкає не якась запінена потвора із закривавленими іклами, а дійсно симпатичний спанієль. Мушу зробити це, подолати свій страх, щоб побачити правду.

Щоразу, коли під час зустрічі з іншою людиною відчуваю, що між нами виникло певне напруження, коли починаю домислювати, що вона хотіла сказати або що думає про мене, завжди маю змогу заглянути за згаданий ріг будинку, тобто уважно вслухатися, зблизька придивитися до того, що інша особа має на увазі, що прагне повідомити мені та як насправді ставиться до мене.


[1] «Льодовиковий період» («Ice Age») – повнометражний комп’ютерний мультфільм, знятий 2002 р.

Попередній запис

Правильний тип стосунків

Наступний запис

Маніпуляція