Повага та увага

На думку багатьох сучасних духовних провідників, незалежно від того, до якої релігії вони належать, духовне життя виражається в повазі та увазі. Я намагаюся бути уважним кожної миті. Усвідомлювати кожну мить. Уважно ставлюсь до того, чого торкаюсь, що беру в руки. Уважно беру в руки ключі, уважно торкаюся ручки дверей. Намагаюся кожен вчинок робити уважно. Свідомо чищу зуби, перебуваю всією увагою там, де я є. Свідомо миюся, свідомо приймаю те, що відбувається, так, щоби не тільки моє тіло, а й душа була чистою, щоби від неї відійшло все, що її обтяжувало так, щоби я справді чистим вийшов з душу. Уважність тісно пов’язана з аскетизмом. Людина не може робити тисячу справ водночас. Тож я концентруюся на тому, що роблю в конкретну мить свого життя. Я роблю це інтенсивно, бо уважність робить моє життя інтенсивним. Відтак просте життя стає свідомим переживанням всього того, що я зараз роблю, чого торкаюся, що нюхаю, смакую, їм, п’ю, сприймаю.

Той, хто живе уважно, живе в мирі з собою, з творінням, з Богом та людьми. Властивою хворобою наших часів є відсутність відносин. Людина втратила зв’язок зі собою та з усім творінням, тому кидається від одних відносин до інших, щоби тільки відчути саму себе. Однак, відчуваючи потребу в стосунках з іншою людиною, щоби відчути зв’язок зі самими собою, ми використовуємо інших людей, тоді вичерпуємо їх, навантажуємо своїми надмірними вимогами і своєю нездатністю вступати в стосунки. Так само ми використовуємо речі, які нам більше не потрібні. Послуговуємося ними для якоїсь своєї забаганки і викидаємо. Така відсутність стосунків вражає сьогодні більшість молодих людей. Класні керівники в школі можуть поскаржитися на те, як недбало діти ставляться до всіх шкільних речей. Це зовсім не зі злоби, а з невміння поводитися з будь-чим.

Нездатність творити відносини проявляється в сучасному світі ще в одному феномені: у відсутності спокою. Людина не перебуває в добрих відносинах з собою, не вміє бути тут і тепер, потребує все більше й більше імпульсів, щоби взагалі відчувати себе живою. Тому треба поїхати далеко-далеко у відпустку, або ж зайнятися найнебезпечнішим видом спорту, щоби хоч трошки відчути життя. Той, хто перебуває в гармонії зі самим собою, здатний відчути інтенсивність життя навіть у час спокійної прогулянки лісом. Він перебуває з природою, відчуває особливий запах дерев, лісової галявини, квітів. Він чує, як співають птахи та дзвенять комахи. Така людина вдихає життя, і має в ньому все, чого потребує. Вона перебуває в гармонії з деревами, розмовляє з ними, відчуває їхнє життя. Вона почувається частиною Божого творіння, захищеною, прийнятою, цінною, живою.

Мистецтво духовного життя полягає в тому, щоби пройти шлях уважности, розвинути в собі відчуття Бога. Бути уважним означає звертати увагу на те, що є. Німецьке слово «увага» (нім. «die Асht») з індогерманським коренем мало значення «роздумувати, розмірковувати». Я усвідомлюю те, що відбувається, не кидаюся від завдання до завдання, а думаю над тим, що роблю, над тим, що зустрічаю кожного дня. Бути уважним означає прокинутися, побачити реальність такою, якою вона є.

Жити духовним життям – це прокинутися зі сну. Індійський єзуїт Ентоні де Мелло каже, що більшість людей не хоче прокидатися. Він має на увазі, що люди створили собі ілюзії, яких не хочуть позбуватися і вірять у те, що існує тільки їхня робота, тільки ці стосунки, тільки цей успіх чи ця невдача, добре самопочуття, безпечне буття. Містика для Ентоні де Мелло – це зовсім не втеча від реальности, а прокидання зі сну заради реальности. Справжньою дійсністю є Бог. Людина лише тоді живе за своєю сутністю, коли прокидається для Бога, коли вона серйозно сприймає Божу дійсність та власну реальність і дивиться на світ пробудженим поглядом.

Уважність до всього святий Венедикт часто називає словом «custodire». Custodire означає звертати увагу, бути уважним, свідомо сприймати те, що відбувається. У четвертому розділі Венедикт заохочує своїх співбратів свідомо виконувати свої справи (див. Правило св. Венедикта, 4, 48). Вони повинні все робити усвідомлено, а не просто кидатися у вир життя. Так само уважно монах має поводитися зі своїм язиком: «Оберігати свій язик від поганої та неналежної мови» (Правило св. Венедикта, 4, 51). Мовчання – це введення у свідоме бачення світу. Цим і починає святий Венедикт розділ про мовчання: «Будемо виконувати те, що заповідає пророк: “Я мовив: пильнуватиму (custodire) свої дороги, щоб язиком не согрішити; уздечку (custodiam) накладу собі на рот…”» (Правило св. Венедикта, 6,1).

Образ вуздечки давні монахи використовували залюбки. Євагрій любив вживати поняття «воротаря», що стоїть біля будинку. Він зустрічає кожну нашу думку, і питає її, чи вона з цього дому, а може, вона – грабіжник, який має злий намір потрапити до чужого володіння. Так цей воротар відсіває всі непотрібні думки, щоби ми були справжніми повноправними господарями у своєму домі. Щоби ми самі жили в цьому домі з радістю, і щоби там міг жити Бог. Сustodire означає не контролювати, а бути свідомим, тверезим, жити уважно і з повагою, щоб знати Бога тут і тепер, знати Божу таємницю, яка просвічує кожну людину. Монах не повинен стояти зі зброєю над своїми думками та почуттями, тому що тоді вони обов’язково вийдуть з-під контролю. Однак від повинен чатувати біля дверей свого серця і бути дуже уважним до тих думок, які можна туди впускати, залежно від того, чекати від них добра, чи ні. Він повинен стежити, які думки додають йому життєвої енергії, а які її відбирають.

Шлях до усвідомленого життя веде нас також і до постави внутрішньої свободи. Супроводжуючи людей, я часто зауважую, що вони помилково вважають духовне життя секретом успіху. Гадають, що мусять бути благочестивими перед Богом, виконувати важкі духовні вправи, молитися все більше й більше та каятися за свої гріхи. Таке розуміння духовного життя дуже виснажує людську душу, тому багато людей відмовляються від нього, тільки-но спробувавши. Духовність як уважний та усвідомлений погляд на світ ніколи не перевантажить людину, а радше навпаки, навчить нас мистецтва інтенсивнішого життя, запросить нас до «радости життя». Той, хто свідомо живе тут і тепер, може смакувати життя, насолоджуватися ним. Для такої людини досвід Бога буде водночас досвідом повноцінного життя, життя в повноті. Для людини, яка вважає духовне життя передумовою свого успіху, якого вона мусить досягнути у своїх очах, перед Богом та своїм сумлінням, благочестя часто є втечею від реального життя. Вона не живе насправді, а втікає від своїх проблем до благочестивого життя. Тоді вона не відчує ні Бога, ні себе, ні свого життя. Для святого Венедикта було дуже важливо навчитися радости життя в школі Господа. Сам Христос питає нас: «Хто є та людина, що радіє життям?». А святий Венедикт доповнює ці Христові слова-запрошення до повноти життя: «Що може звучати приємніше, дорогі браття, за цей голос Господній, який запрошує нас? Погляньте, у Своїй доброті Він показує нам шлях життя» (Правило св. Венедикта, Пролог, 19).

Усвідомлений погляд на життя та уважність – не лише шлях монахів. Я вважаю, що сучасним людям також дуже важливо жити уважно, уважно сприймати дійсність, уважно викидати сміття, уважно дивитися на кожну людину, яку зустрічаємо. Я бажаю сучасній людині уважности, бо є дуже тісний зв’язок між уважністю та свободою.

Уважність та свобода мають дуже багато спільного. Той, хто живе уважно, усвідомлено, той вільний і не піддається чужому впливу. До уважности належить також внутрішня гармонія. Якщо я уважний до того, що роблю, то я не розбитий сам у собі. Свобода та внутрішня гармонія – це дві важливі мети усвідомленого життя. Це також дві величезні потреби всіх людей, на які святий Венедикт намагався відповісти у своїх правилах. Монах повинен прокинутися зі сну несвободи, для того, щоб жити свідомо та вільно. Він повинен повернутися додому зі свого розсіяння та відчуження від Бога, щоби свідомо перебувати в Божій присутності, у присутності людей та всього творіння. Уважність та повага описують мистецтво перебувати тут і тепер, бути в гармонії з тим, що ти робиш, чого торкаєшся, чому присвячуєш свій час.

Це прагнення внутрішньої гармонії було притаманне грекам. Греки переживали розпорошення, розривання між різними потребами та емоціями. Людина має в собі численні думки та бажання, які іноді навіть не перетинаються. Вона не може їх поєднати, тому й почувається розбитою, поділеною, розірваною. Це не лише сумний досвід давніх греків, це переживання сучасної людини. У своїй розірваності вона розриває увесь світ довкола себе. Отже, зцілення цієї розірваности однієї людини може зцілити розірваність усього світу. Вихід з цієї розірваности – це шлях до уважности та усвідомлености. Він полягає у свідомому перебуванні тут і тепер, у своїх жестах, у своєму диханні, у своєму сенсі. Якщо я відчуваю гармонію зі своїм тілом, прогулюючись на природі, то почуваюся єдиним у собі самому, єдиним з усім творінням, з Богом та людьми, усвідомлюю себе частиною цього прекрасного та таємничого творіння. Уважність полягає в тому, щоби поєднати в собі все, що роз’єдналось у мені та біля мене. Уважність – це шлях, на якому я пізнаю єдність свого минулого, теперішнього та майбутнього, єдність Бога і людини, людини і всього творіння. Уважність – це мистецтво чистої присутности. Якщо я усвідомлено перебуваю тут і тепер, у цій миті свого життя, тоді я єдиний з усім. Тоді уважне ставлення до всього творіння буде вираженням того досвіду повної та безперешкодної присутности.

Попередній запис

Пригадування про важливе

Наступний запис

Смирення як форма мужности