Повернення

Господь заповів нам любити самих себе. Єдиний шлях, що веде до виконання цього наказу, – праця над собою та молитва. Обидві ці практики допомагатимуть нам змінюватися, поступово досягаючи все більшої єдности між серцем і головою.

ПРАЦЯ НАД СОБОЮ

Заклик до праці над собою, аби поступово доростати «у міру зросту Христової повноти» (Еф. 4:13), міститься в самому серці зрілої духовности. У цій характеристиці криється ключ до розуміння суб’єкта окресленого завдання: над собою. Бо це саме я – вихідний пункт усіх змін, що ведуть до більшої зрілости. Працюю не над своїм ідеальним образом, а над самим собою як кимось реальним. На практиці це означає зустріч розуму й страждання, яке випало на мою долю.

МИЛОСЕРДНИЙ САМАРЯНИН

Це я є першим ближнім для самого себе. Тому ми не можемо байдуже проходити не лише повз чужих, тих, хто потребує допомоги. На самого себе – що лежить пограбований і побитий – теж не маємо права не звертати уваги, спрямувавши погляд на вищі цілі. Це, власне, розум є отим побожним мужем, що прямує до Єрусалима. Не хоче бачити бідолахи, його погляд спрямований у далечінь. А тим обшарпаним, побитим бідолахою, що лежить при дорозі, є наше зранене серце, тобто все те, що завдає нам страждань, викликає сум, породжує відчуття невиконаного обов’язку та кривди. Треба допомогти йому, присвятивши час і увагу!

Часто буває так, що, коли в нас з’являються емоційні проблеми, – ми якнайдалі втікаємо від себе. Покидаємо почуття й тіло на поталу долі. Вдаємося до дій, що забезпечують нам гострі відчуття, які допомагають відірватися від самих себе (поринаємо з головою в роботу, алкоголь, секс, телебачення тощо). Наше внутрішнє «я» благає нас про допомогу, просить звернути на нього увагу, заопікуватися ним, але ми на цей час уже перебуваємо дуже далеко від самих себе.

Маємо право розчулитися, поглянувши на себе: пережити біль спогадів, відчути страждання через брак любови з боку тих, хто мав нас нею нагодувати й у неї зодягнути. Кожна кривда, якої ми зазнали, кожна мить нашої безпорадности була певним грабунком нашого серця. Тоді це неабияк дошкуляло нам, але з часом ми ізолювали себе від тих болісних відчуттів. Однак вони залишилися в нас, формуючи нашу вразливість або невразливість. Беручи приклад зі згаданого самарянина, маємо, розчулені побаченою бідою, перев’язати рани, попередньо змастивши їх оливою та вином.

Олива

У давнину оливу використовували як засіб, що тамує біль. Отож вона є символом делікатности й милосердя. Досить уже катувати себе різноманітними звинуваченнями. Вистачить брати себе за барки й змушувати «навернутися». Наш біль і наші рани домагаються ніжности й лагідности. Серце хоче почути заспокійливі слова: «Я з тобою, не покину тебе; бачу, що страждаєш».

Кульмінаційним епізодом фільму «Розумник Вілл Гантінґ»[1] (історія геніяльного та надзвичайно впертого хлопця, який мав важке дитинство й боявся любови) є сцена, в якій терапевт рішуче повторює фразу: «Це не твоя провина…». Ці слова викликають очищувальний плач і полегшення, немовби знявши з плечей юнака якийсь давній тягар. Дивовижною рисою наших зранених емоцій є здатність звинувачувати себе за заподіяне нам зло. Дитина почувається винною за атмосферу, яка панувала в її рідному домі, а ті, хто зазнав сексуального насильства, схильні шукати провину в собі. Олива милосердя може пролитися на рани, зцілюючи та звільняючи людину, саме завдяки рішучому голосові свідомости: «Це не твоя провина. Тобі заподіяли зло – ти був його жертвою. Це не твоя провина – чимало нерозумних і поганих речей, які ти вчинив пізніше, не були твоєю провиною аж настільки, наскільки ти собі приписуєш».

Треба пригорнути самого себе та зі співчуттям вислухати оповідь про власний біль. Твердження про те, що не слід жаліти себе, цілком хибне й шкідливе в тих ситуаціях, коли ми просто хочемо повернути собі здоров’я та силу.

Вино

Вино – це засіб знезараження. Допомогти самому собі можна лише шляхом пізнання правди про себе. Змастивши рани цілющою оливою, маємо змогу ретельно оглянути й оцінити їх. І саме точний діягноз, зроблений на основі глибокого вивчення проблеми, має замінити хаотичні спроби зробити що-небудь. Надзвичайно важливими є в цій ситуації запитання на кшталт: «Що зі мною, власне кажучи, відбувається? У якому стані я перебуваю? Якими є причини повторюваних помилок?» Встановлення діягнозу власних проблем – болісний процес, однак саме з нього починається одужання. У багатьох випадках, виразно побачивши й зрозумівши власні проблеми, людина цілком безпорадна: усвідомлює, що, докладаючи численних зусиль раніше, немов билася головою об стіну. Капітуляція перед нововиявленою проблемою може стати початком нового шляху, дасть нам змогу підійти до самих себе цілком по-іншому – у такий спосіб, який подасть надію на розірвання зачарованого кола марних спроб.

Дуже часто неможливо здійснити такого аналізу без допомоги іншої людини. Поглянути на себе об’єктивно можна завдяки іншій особі, в її присутності. Ідеться про те, щоб підготуватися прийняти навіть найважчу правду про самого себе. Саме для цього самарянин відвозить побитого до корчми й залишає його там під опікою інших людей. Такою «корчмою» може стати добра спільнота, група підтримки або курс лікування.


[1] «Розумник Вілл Гантінґ» («Good Will Hunting») – американський художній фільм режисера Гаса Ван Сента, знятий 1997 р. Досі входить до 250 найліпших кінокартин усіх часів і народів. – Прим. пер.

Попередній запис

Хибне мислення

Наступний запис

Сердечна молитва