Ви знайдете не дуже багато країн, де б смерть і страждання причинили такі великі втрати населенню і церкві, як у Камбоджі. Ця країна найбільше відома завдяки документально-драматичному фільму під назвою «Смертельні поля». У камбоджійців є прислів’я, яке добре зрозуміле слабшим: «Коли слони танцюють, трава стає витолоченою!»
Коли 17 квітня 1975 року до влади прийшов Пол Пот, почалося систематичне знищення семи мільйонів камбоджійців. Було вбито близько одного мільйона людей, а можливо і набагато більше. Сотні тисяч втікали до Таїланду.
Бог дозволив, щоб були убиті деякі з Його дітей, включаючи одинадцять пасторів. Іншим Він дозволив утекти з країни.
Під час камбоджійської громадянської війни на початку 70-х я відвідував цю країну кілька разів, працюючи на Філіппінах у сфері християнського віщання для радіокомпанії «Далекій Схід». Саме в той час я подружився з національним лідером Соном Сонне. Він працював для Біблійного товариства і був непрофесійним проповідником.
Востаннє я бачив його в 1974 році. Сон Сонне дуже радів можливості проповідувати тисячам біженців, які потоком ринули в Пномпень. На звістку про спасіння відгукувалися сотні людей.
Національна церква вирішила послати Сона Сонне на навчання лідерів. Він міг навчатися на Філіппінах, де допомагав би в служінні християнського радіо, що транслювало передачі в його ж країну. Ми приготували для нього, його дружини і п’ятьох дітей житло на території нашого табору на північ від Маніли. Вже були куплені авіаквитки, і всі члени сімейства дивним чином отримали дозвіл на практично неможливий виїзд із Камбоджі.
15 квітня 1975 року вся сім’я повинна була вилітати в Манілу. Але 14 квітня Міжнародний аеропорт Пномпеня розбомбили війська червоних кхмерів, і всі комерційні рейси скасували. Через три дні країну захопили комуністи, і Камбоджа піддалася терору.
Знову приїхавши в Пномпень у 1984 році, я пережив душевне потрясіння. Мені сказали, що рештки Сона Сонне і всіх членів його сім’ї є частиною купи кісток, що здіймається на Смертельних полях неподалік від Такмау.
Я з нетерпінням чекаю зустрічі із Соном Сонне на небесах, щоб довідатися, чому Бог залишив його в країні. Я вірю, що Бог могутньо використовував його в останні дні життя.
Але в мене є чудове свідчення пастора Унга Софала, який організував вісім домашніх церков у Пномпені і навколишніх провінціях.
Напередодні того, як у 1975 році країна опинилася під владою червоних кхмерів, пастор Унг проводив зібрання для шістсот християн. Усвідомлюючи небезпеку, що насувалася на них, усі віруючі домовилися написати свої імена на задній стіні церковного приміщення, якщо їм удасться повернутися в Пномпень. «На стіні з’явилися тільки три написи – імена Унга і двох інших християн, які ледве уникли смерті»[1].
Сам Унг і його дружина під час геноциду втратили молодшу із трьох дитину. Після численних викликів на допити Унга, зрештою, розлучили з сім’єю й відіслали на примусові роботи в поле. Але й у цей важкий час йому вдалося привести до Ісуса 65 чоловік і навіть дати їм водне хрищення. А Бог дивним чином зберігав його життя багато разів.
Коли в 1979 році в’єтнамські війська захопили Кампучію – так вона в той час називалася, – Унг Софал зміг повернутися в Пномпень. Це було місто-примара. Зібравши невеличку групу християн, він започаткував нову домашню церкву, яка за вісім місяців збільшилася від п’яти до шестисот членів.
На найближче Різдво він запросив до себе додому деяких християн, включаючи і декількох із Заходу, які працювали в організаціях з надання допомоги. Через два тижні його заарештували за «незаконну» діяльність і звинуватили в проведенні політичних зборів із агентами ЦРУ.
Його цілодобово допитували і жорстоко били. Допити виявилися безуспішними, і його на п’ять місяців кинули до в’язниці, скувавши ланцюгами руки і ноги. Він схуд майже на тридцять п’ять кілограмів і тяжко захворів, але одного дня Унг відчув, що Господь закликає його до посту і повного мовчання протягом трьох днів.
До кінця посту тюремне начальство стало хвилюватися про стан здоров’я Унга, і його відправили в лікарню, вирішивши, що він помирає. Там він постійно чув крики людей, яких катували електричним струмом і жорстоко били.
– Мене тоді не били, але мені було дуже важко, – говорить він, – я відчув присмак пекла, але Бог захищав мене[2].
Кубинський лікар, який теж виявився християнином (у Бога Свої люди скрізь) успішно вилікував Унга Софала. Одного разу уночі через тропічну бурю вимкнулась електрика, і лікар допоміг Унгу втекти. Трохи пізніше він разом із сім’єю втік у Таїланд і провів там десять років, слугуючи іншим камбоджійським біженцям, а останні п’ять років – уже будучи вдівцем. Ось один із репортажів про нього:
«У 1990 році релігійні обмеження в Камбоджі дещо послабились і Унг вирішив повернутися на батьківщину, щоб підтримувати і навчати там церкву. Новина про його повернення швидко облетіла всіх християн. На зустріч з ним прийшло декілька тисяч чоловік.
Прем’єр-міністр Камбоджі також призначив Унгу зустріч. Під час 40-хвилинної розмови пастор поділився з ним своїм баченням відновлення зруйнованої країни, включаючи програми організації дитячих притулків, навчальних закладів і лікарень…
Унг прагне досягти поставлених цілей.
– Я хочу підняти свій народ, – говорить він. – Бог ще зробить у Камбоджі великі діла»[3].
[1] Ендрю Варк, «Після смертельних боїв», Повідомлення з Азії, »196, звіт 4, том 25, 1992 p., стор. 16
[2] «Житель Камбоджі розповідає про жорстокість, катування у в’єтнамській в’язниці», Лос-Анджелес, Таймс, п’ятниця, 15 травня 1981 p., стор. 7
[3] Ендрю Варк, стор. 18