Коли наші діти були ще маленькими, ми часто хором співали перед обідом: «Прийди й обідай з Господом, прийди й обідай…» Якось наша молодша дочка Мелінда, філіппінська дівчинка, яку ми вдочерили сказала: «Тату, чому Ісус сказав, що ми повинні прийти і вмерти?» (в англ. мові слова «обідати» й «умирати» мають подібне звучання – прим, перек.). Вся родина засміялася, вирішивши, що надалі варто чіткіше вимовляти слова під час співу.
Але, коли я досліджував вчення Ісуса, то прийшов до висновку, що Мелінда завжди співала правильно, бо Ісус мав на увазі, що учнівство означає щоденне прийняття хреста.
Дуже часто хрест для нас стає винятково історичним символом. Одного разу пастор показував іноземному гостю приміщення своєї нової церкви. Він з гордістю вказував на привезені церковні лави і хитромудрі прикраси. На вулиці спеціальний прожектор освітлював величезний важкий хрест на дзвіниці.
Пастор хвалився: «Тільки цей хрест обійшовся нам у десять тисяч доларів».
Відвідувач здивовано подивився на нього і відповів: «У моїй країні будь-який християнин може отримати такий самий важкий хрест безкоштовно!»[1]
Якось мені довелося поговорити з канадським християнином, який розповів мені, що був дуже вражений тяжким положенням віруючих у Судані. Він згадував деяких сільських дітей, які зовсім не мали на собі одягу, тільки на шиях у них були невеликі ручної роботи хрести, прикріплені до намист. Він показав на хрест на одній виснаженій дитині і запитав її про нього за допомогою жестів. Дитина широко посміхнулася, взяла намисто і віддала його християнину.
Він пояснює це так: «Вчинок дитини символізує стан переслідуваної Церкви в Судані. Вони позбавлені будь-якого матеріального майна, але в них усе-таки є хрест Ісуса. Вони готові розділити Його надію, навіть якщо вона буде означати смерть»[2].
Для Ісуса хрест означав добровільне зречення себе заради інших. Він навчав: «…коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостанеться, як умре ж, плід рясний принесе» (Ів. 12:24).
Далі Ісус говорить парадоксальну річ, згадану й у Євангелії від Луки 9:23. Людина, яка хоче зберегти своє життя, втратить його, а людина, яка втратить своє життя заради Ісуса, збереже його.
Дитріх Бонхоффер, німецький теолог, який присвяти н життя боротьбі проти політики Гітлера, писав: «Коли закликає людину, Він пропонує їй прийти і вмерти»[3]. Ось що означає втратити життя, щоб зберегти його. Ісус став прикладом для нас, побажавши піти на хрест заради інших – навіть заради світу, який гине, потопаючи в гріхах.
Місіонер, який робить намети в Марокко, намагався пояснити питання смерті Христа. Він сформулював мій висновок такими словами:
«Чи варта віра в Христа того, щоб вмерти за неї? Якщо ні, то я не бачу сенсу в тому, щоб проповідувати Євангелію мусульманам. Ви розумієте, коли мусульманин визнає Ісуса Господом свого життя, він стає лицем до лиця з переслідуваннями і, можливо, смертю. Як я можу просити мусульманина увірувати в Христа як Господа, якщо сам сумніваюся. Якщо за Христа не варто вмирати, то заради Нього не варто й жити. З іншого боку, якщо варто вмирати і жити заради Христа, тоді ми маємо Добру Звістку, яка дійсно є величезною цінністю для мусульман…
Якось до мене прийшов Ахмед і відверто сказав про свої страхи з приводу рішення йти за Христом. Він запитав мене: «А якщо я потраплю у в’язницю?» Такого роду питання завжди лякали мене; я не був упевнений у тім, що можу просити когось сісти у в’язницю заради Ісуса, коли сам не був там жодного разу. Але в той момент я зрозумів, що це Ісус, а не я, закликає цю людину взяти свій хрест і йти за Ним. Усе відбувалося між Ахмедом і Господом»[4] (виділення додане).
* * *
Нещодавно я почув історію двадцятидвохрічного пастора, який служить у верхньому Єгипті, у районі жорстокого переслідування християн. Він очолює центр захисту і медичну клініку, а також займається питаннями освіти і піклується про сім’ї тих, хто потрапив до в’язниці. Ісламські фундаменталісти двічі били його, йому щодня погрожують смертю. Він знає, що його хочуть убити, але продовжує щоденно нести свій хрест.
Один із провідних пасторів Єгипту розповідав нам про сестру, яка вся в сльозах прийшла до нього за консультацією. Молоді люди, яких вона навчала на виробництві, де працювала, нещодавно одержали посади вищі, ніж мала вона. Її обійшли в цьому питанні лише через те, що вона – християнка. Пастор зробив такий висновок: «Це той хрест, який ми повинні нести тут, в Єгипті!»
Суть цих прикладів полягає в тому, що замість втілення і утвердження власної волі я повинен навчитися йти в ногу з бажаннями Бога і підкорятися Його волі.
Я ніколи не забуду зібрання домашньої церкви пастора Лема в Ханчжоу, у Китаї, на якому ми побували разом із дружиною Діаною в 1985 році[5]. Там ми познайомилися з 24-річною помічницею пастора.
У той час вона дізналася, що в неї немає «данвею», документу, за допомогою якого ідентифікуються і реєструються люди в Китаї. Навіть для того, щоб купити елементарні речі, необхідний «данвей».
Коли її запитали: «Чи не ризиковано для тебе працювати повний робочий день у домашній церкві і не мати «данвею?», вона відповіла: «Але ж це шлях хреста!»
Один з наших канадських місіонерів на Кубі запитав відомого пастора, що одержав від нас велику кількість Біблій іспанською мовою: «Ми піддаємо вас великому ризику, чи не так?»
Він поклав руку собі на груди і відповів: «Ризику? Якому ризику? Я ризикнув, коли увірував в Ісуса Христа як свого Господа і Спасителя і став служителем. А якщо вони захочуть убити мене, тим краще. Швидше ввійду в славу».
Рінальдо Хернандес – ще один методистський пастор на Кубі. Його батько провів у в’язниці п’ять років за підривну політичну діяльність і дуже хотів, щоб його сім’я виїхала в Майямі. Але Рінальдо вирішив, що його хрест – залишитися в Кубі:
«Я пам’ятаю, як батько говорив мені, що мені доведеться заплатити велику ціну за таке рішення», – розповідає він. Але ціну він заплатив пізніше, коли перервалося його навчання в семінарії і йому довелося поїхати в трудовий табір для проходження обов’язкової військової служби. Умови життя там були жахливі, а люди навколо нього – затяті злочинці.
Він і семеро інших християн таємно зустрічалися на цукровому полі вночі, щоб разом молитися і читати Біблію і підтримувати один одного. «Я став пастором у трудовому таборі, а не в семінарії», – підсумовує він»[6].
* * *
Відомий професор теології д-р Томас Оден відзначав після візиту на Кубу на початку 1994 року: «Хоча обстановка помітно покращилася, бути християнином у цій країні все ще ризиковано. Тут ніхто не може говорити про Христа, не піддаючи себе небезпеці. Незважаючи на це, кубинські християни хочуть стати мучениками в класичному розумінні цього слова. Це додає особливої серйозності кожному рішенню прийняти водне хрищення, кожному проведенню церковного богослужіння. Цей стан допомагає церкві чітко зрозуміти, що є їхнім головним завданням. Кубинські віруючі відразу ж дізнаються, на чому базується їхня нездоланна відповідальність – на воскреслому Господі»[7].
Кубинський професор теології сказав: «Просто чудово бути християнином у середовищі домінуючої соціалістичної системи. Саме в такій ситуації ти зможеш переконатися, що обітниці Божі належать тобі. Ти зрозумієш це тільки тоді, коли підеш на якийсь ризик, ґрунтуючись винятково на цих обітницях. Поза сумнівом, вони дійсні для вірних у найскладніших і жахливих обставинах. У такому положенні церква повинна бути справжньою церквою, або ж її істинність буде швидко втрачена»[8].
Джеммі Бакингем зробив з цього приводу багато вартих уваги заяв. Ось одна з них: «Життя без ризику – це життя без перемог, коли віддаєш своє життя у владу повсякденності, а це – найгірша з усіх можливих поразок»[9].
[1] «Скільки це коштує?» віщання радіо FEBC, том 21, №4, квітень 1979, стор. 1.
[2] Джордж Миддлетон, Ориллія, Канада, повідомлення про роботу в Судані, стор. 2.
[3] Dietrich Bonhoeffer, The Cost of Discipleship (New York: Macmillan Publishing Company, 1949), стор. 7.
[4] Видання «Дейтлайн», видання Всесвітньої арабської місії, Кембридж, Канада, січень 1991 p., стор. 2.
[5] Історія про цього чудового пастора і його відому домашню церкву описана в дуже цікавій книзі Кена Андерсона «Сміливий, як Агнець», яка представлена на цьому сайті
[6] Дж. Лі Греді, «Випробування вогнем у Гавані», Харизма, січень 1994 p., стор. 80.
[7] Томас С. Оден, «Церква Кастро не могла убивати», Християнство сьогодні, 25 квітня 1994 p., стор. 19.
[8] Там же, стор. 22.
[9] Джеммі Бакингем, «Найкращі цитати», Харизма, серпень 1995 p., стор. 51.