Хусейн Судманд, старший пастор Божої Асамблеї в іранському місті Машаді, був єдиним рукопокладеним служителем із мусульманськими коренями, який вирішив залишитися в Ірані під час Ісламської революції. Після того, як його декілька разів ув’язнювали за віру, церковне керівництво запропонувало допомогти йому виїхати з країни в Грецію чи Туреччину, щоб працювати серед іранців, що жили там. Він відмовився:
– Не розбивайте мого серця. Залишитися тут і пройти через труднощі і гоніння за мого Господа – велика честь для мене.
3 грудня 1990 року він був повішений[1].
Навіть деякі іранські християни думали, що віруючих з його церкви налякає вбивство пастора, але сталося протилежне. Церква в Машаді зросла в п’ять разів. Один із синів пастора Судмана вирішив віддати усього себе, щоб навчитися і замінити батька.
У цей же час іранський християнський лідер Меді Дибадж уже провів понад 9 років у в’язниці за віру. На початку 1992 року він написав листа своєму сину, вітаючи його з днем народження. Ось деякі рядки з нього: «Я не хочу приховувати від тебе, що завжди заздрив тим, хто протягом всієї історії християнства прийняв смерть за Ісуса Христа, нашого Господа. Умерти природною смертю для християнина дорівнює поразці. Але яка честь жити для Нього і вмерти за Нього! Заради імені Ісуса Христа, нашого Господа, я готовий не тільки залишитися у в’язниці, але і віддати життя»[2].
І його день настав. Наприкінці 1993 року його спробували засудити за відступництво від ісламу після того, як він більше сорока років сповідував віру в Христа. Він відмовився від захисту адвоката і захищав себе сам, користуючись власною письмовою заявою про своє посвячення Ісусу Христу.
На початку 1994 року його засудили до страти. Коли його молодший син (саме йому адресовано лист) відвідав його, він сказав: «Скажи, будь ласка, усім, хто молиться за мене, що я вірю, що настав мій час бути засудженим як Авраам… Я не вклонюся світським людям і не буду просити про звільнення і помилування! Я цілком готовий до страти. І це той привілей, відняти який у мене ніхто не має права»[3].
Коли опублікували новину про заплановану страту Меді Дибаджа, світ сколихнувся від обурення. Несподівано 16 січня 1994 року влада Тегерану звільнила Міді Дибаджа з в’язниці і відмовилася засуджувати його до смерті за навертання в християнство, яке відбулося понад сорок років тому.
Для віруючих Ірану цей день був наповнений радістю. Коли Меді Дибадж уперше зустрівся з ними, вони вітали його піснею «В імені Ісуса нам дана перемога!» Навіть журнал «Таймс» повідомив про звільнення цього служителя в статті під назвою «Відповідь на молитви»[4].
Але радість тривала лише три дні. 19 січня по дорозі в аеропорт таємниче зник єпископ Хайк Ховсепіан-Мер, голова ради протестантських служителів, який сміливо виступав проти переслідувань християн в Ірані і закриття іранського Біблійного товариства і деяких церков. Єпископ наполегливо виступав за звільнення Меді Дибаджа та замінив батька чотирьом дітям Меді під час його перебування у в’язниці, маючи чотирьох власних дітей.
І тільки 30 січня представники влади звернулися до його сім’ї з проханням пізнати його мертве тіло по фотографії. Вони заявили, що труп з декількома ножовими пораненнями в грудях було знайдено 19 січня і, що, не встановивши особи, його поховали через кілька днів. Таким чином вони порушили закон, згідно з яким фото знайденої людини мали опублікувати в газетах для упізнання жертви.
Іранські християни свідчать, що єпископ був мужньою і смиренною людиною, яку дуже любили і поважали в усіх церковних громадах Ірану. Протягом останніх тижнів життя він часто говорив, що готовий постраждати за Христа. На поминальному служінні включили запис його проповіді про те, що потрібно віддавати своє життя заради Христа. За кілька тижнів до смерті, наче передчуваючи біду, він сказав брату Андрію: «Я не вмру звичайною смертю!»
На похороні було біля двох тисяч чоловік. Всі вони чули, як Меді Дибадж сказав:
– Замість брата Хайка повинний був умерти я!
На початку липня 1994 року в лісі знайшли мертве тіло Меді Дибаджа. Християни Тегерану кажуть, що в нього на шиї були сліди від мотузки, що свідчить про можливе повішення.
Через кілька днів було знайдено мертве тіло Татеоса Мікаеліана, що замінив єпископа Хайка на посаді голови Ради протестантських церков в Ірані. Його застрелили в голову. У своїй останній проповіді він робив особливий наголос на те, що християни повинні бути готовими до мученицької смерті заради імені Ісуса Христа[5].
Брат єпископа Хайка Рубік розповів учасникам молитовної конференції місії «Відкриті двері», яка відбувалася в жовтні 1994 року, що церква його брата в Ірані зросла удвічі з моменту смерті єпископа.
Християни, які вважають себе вже мертвими, мають дивну свободу духу для виконання роботи Божої без страху. Часто вони заявляють, що тільки в такому стані готовності учень Христа може істинно «жити для Господа» у повному посвяченні.
Д-р Крісті Уілсон робив доповідь на Лозанській історичній конференції в 1974 році. Він розповідав про християнина з іншої країни, який повертався додому, де покаранням за віру в Христа була смерть. Його запитали, чи не боїться він повертатися додому. Він відповів: «Я вже помер у Христі!»
Мій колега по місії «Відкриті двері» Гектор Тамець говорить, що саме так ставляться до свого життя християни в Латинській Америці, де не стихають війни. Під час громадянської війни в Перу християни цієї країни опинилися між урядом і «Світною стежкою» партизан. Класичний приклад. Ось як Гектор пояснює їхнє посвячення:
«Вони знають, що їх уб’ють. І вони говорять: «Щоб бути християнином тут, потрібно зрозуміти, що ти вже мертвий у Христі. Як тільки ти зрозумієш це, кожен день, прожитий тобою, буде досягненням».
Якщо ти зможеш вижити тут протягом року, тоді в тебе був рік, дарований Богом для свідчення не тільки словами, але й справами».
Китайські віруючі співають гімн, що складається з 6 куплетів і має назву «Бути мучеником заради Христа». Хор повторює назву гімну, а потім закінчує його словами «Я бажаю з честю вмерти за Господа»[6].
У 1952 році Ні Тоушенг, більш відомий як Вочман Ні, відвідував друзів у Гонконгу. Багато хто вмовляв його не повертатися в Китай під владу комуністичного атеїзму. Але Бог покликав його повернутися і постраждати разом із братами і сестрами. Він був твердо впевнений у тому, який шлях приготував для нього Бог.
«Кінець мого шляху не в схопленні на небеса, а в мученицькій смерті»[7].
І через двадцять років він дійсно вмер за Господа після довгих страждань у трудових таборах Китаю. І його страждання принесли рясний плід у життя багатьох людей. Останні повідомлення про його відхід із життя вказують на те, що в’язнів настільки вразило його свідчення і любов до Ісуса, що після його смерті деякі вирішили стати християнами[8].
[1] «Іранський пастор страчений владою», Церква в усьому світі, березень 1991 р.
[2] З листа, перекладеного з мови фарси на англійську.
[3] Барбара Бейкер, Мережа Міжнародних Новин, Служба Новин, 21 січня 1994 p., стор. 5
[4] «Почута молитва», журнал «Таймс», 31 січня 1994 p., стор. 9
[5] «Розгул терору завдає ударів по християнах в Ірані», місія «Відкриті двері» і брат Андрій, хроніка, том 8, випуск 9, вересень 1994 p., стор. 1-2
[6] Danyun, Lilies Amongst Thorns (Tonbridge, Kent, UK: Sovereign World, 1991), стор. 30
[7] «Останні дні Вочмана Ні», Молитовна єдність місіонерів з-за океану в молитві за Китай, квітень 1993 p., стор. 2
[8] Там же, стор. 7