Слово покаяння не звучить дуже приємно. Нагадує нам наші провини, наші хиби і потребу поправитися. Визнати в собі хибу і поправити її – це не зовсім приємно. Все ж таки визнаємо крайню потребу в покаянні і шукаємо способи, як його здійснити, а не відкинути.
Спробуймо навчитися покаяння від чоловіка, який був проголошений Святим. І то самим Спасителем. Тим чоловіком є розкаяний злочинець на хресті.
На перший погляд, нам може здатися, що той чоловік дістався до неба дуже легко. Вистачало йому декілька слів… Але ті слова вартували того!
Коли злочинець полівиці зневажав Ісуса, розкаяний злочинець, озвавшись, скартав його: “Чи не боїшся Бога, ти, що покутуєш ту саму кару?”
В цьому докорі він ніби відійшов від своєї злочинної минувшини. І далі сказав:
“Бо ж ми приймаємо кару згідно з нашими учинками, цей же не зробив нічого злого”. Це можна було б назвати прилюдною сповіддю: перед усіма публічно визнає, що не жив по-правді і тому справедливо терпить. Визнати свій гріх, а до того ще й публічно – це вже є щось!
Та на тому не зупиняється. Додає ще прекрасні слова визнання і прагнення: “Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у Своє Царство”. Визнання його повне безмірної довіри. В Ісусі побачив Царя і визнав за Царя – і то Ісуса розп’ятого, безсильного, безславного, засудженого на ганебну смерть. І все це прилюдно. Тимчасом, як на Апостолів, учнів Христових, напав смуток і безнадійність, – він, раніше так далекий від Бога, вірує в Ісуса і визнає Його. Ще й покірно просить: “Згадай про мене…”
На ті поважні слова Христос відповідає йому, немов даючи розрішення: “Істинно кажу тобі: Сьогодні будеш зо Мною в раю”.
Ось вказівка, “інструкція”, яким має бути покаяння!
* * *
Багато людей прийняло цю вказівку. Свідчить про це й оповідь, яку Іван Мосх (IV ст.) почув від авви Саватія:
Одного дня прийшов до монастиря злочинець і почав просити старця: “Зроби мені ласку, ради Бога. Я вчинив багато вбивств. Зроби мене ченцем, щоб я міг відстати від злих діл моїх”. Старець, настановивши його, зробив ченцем і одягнув у чернечу рясу. Через деякий час старець сказав йому: “Повір мені, чадо, тобі не можна залишатися тут. Якщо поліція дізнається про тебе, візьме тебе; так само й вороги твої намагатимуться вбити тебе. Послухайся мене: і я відведу тебе до іншої кіновії, подалі звідси”. І відвів його до кіновії авви Доротея, що поблизу Гази і Маюму. Дев’ять років прожив той каянник там, вивчив Псалтир і весь чернечий статут. Але ось він знову прийшов до старця, який прийняв його, і сказав йому:
– Чесний отче, зроби ласку, поверни мені мирську одежу і візьми назад чернечу.
– Навіщо ж, чадо? – запитав засмучено старець.
– Ось уже дев’ять років – як тобі це добре відомо, – я провів у монастирі, постив, скільки було сил у мене, стримувався, жив у послуху, у безмовності і страху Божому, і я добре знаю, що милосердя Боже простило мені багато злочинів… Та ось щоденно бачу перед очима хлопчика, який питає мене: “Чого ти вбив мене?” Я бачу його і вві сні, і в церкві, і під час трапези, чую його голос, і не маю жодної години спокою… Ось чому, отче, я хочу йти, щоб мене покарали за цього хлопчика, щоб умерти за нього… Зовсім даремно я вбив його…”
Одягнувшись у свою колишню одежу, він пішов із лаври і прибув до Діосполісу (Лідда), де його схопили і наступного дня обезглавили. В монастирі він приготувався до доброї смерти. Дозрів, щоб істинно спокутувати за свої гріхи, щоб не покутувати їх на другому світі.
Брати й сестри! Сьогодні ми почули радісну вістку. Наші провини можемо змити в покаянні. Кожен із нас прикріплений ниткою до Бога. Коли допускаємося гріха, нитка рветься. Але якщо жаліємо за свої гріхи, Бог зв’яже нитку і зробить на ній вузол, так що нитка стає коротшою, ніж була раніше. Так з кожним прощенням ми стаємо Богові все ближче й ближче…
Можливо, слово покаяння звучить нам неприємно. Та не даймо тим себе обманути, бо покаяння відчиняє нам путь до неба. А небо – це слово, яке не звучить нам неприємно. Амінь.