Покаяння – це не просто емоції

Покаяння не можна здобути плачем і сльозами. За старих часів людям у церкві казали, що для покаяння й спасіння потрібно свої гріхи певний час оплакувати. Один чоловік розповідав мені, як напередодні свого покаяння він пішов на зібрання віруючих. Він стояв на колінах перед вівтарем, коли одна віруюча сестра торкнулася його плеча й сказала: «Тримайтеся, брате! Якщо ви хочете знайти Бога, ви повинні очікувати Його!» За кілька хвилин до нього підійшов пастор, легенько ляснув його по напруженій спині й із жартівливим докором вимовив: «Ну-ну, брате, не напружуйтеся так!» Потім настала черга іншої сестри, яка повідомила: «У ніч мого навернення я бачила яскраве світло, воно висвітлило мені обличчя й кинуло мене ниць». Мій знайомий зізнався, що, як він не старався, як не заспокоював себе, як не жадав небесного світла, нічого так і не дочекався.

Один християнський служитель зізнався, що пастор і віруючі церкви, в якій проходило його покаяння, жадали емоційних підтверджень його навернення настільки, що ледь не завадили його покаянню.

Стан емоційної збудженості, який викликається в деяких громадах усіма правдами й неправдами, стає каменем спотикання для багатьох людей, які щиро шукають Бога. Але я маю на увазі справжнє біблійне покаяння, і воно охоплює не тільки почуття, але й розум і волю.

Три виміри покаяння

Перш за все, треба визнати присутність гріха в нашому житті. Біблія говорить: «…бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави» (Рим. 3:23). Коли пророк Ісая визнав свої гріхи, він вимовив: «Тоді я сказав: „Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечистоустий…“» (Іс. 6:5). Коли Йов побачив Божу святість, він сказав: «Тому я зрікаюсь говореного, і каюсь…» (Йов, 42:6). Коли Петро усвідомив свої гріхи, він сказав: «…я грішна людина» (Лк. 5:8). Коли Павло усвідомив свої гріхи, він назвав себе першим із грішників (див. 1Тим. 1:15).

Усвідомлення своєї гріховності без керівництва Духа Святого статися не може. Річ у тім, що покаяння неможливе до того, як Дух Святий осяє серце та розум людини. Дух Святий може привести людину до віри по-різному: через молитву матері, проповідь пастора, християнську передачу по радіо. Люди іноді стають віруючими, побачивши пишноти собору, буває, що смерть коханої людини стає поштовхом до покаяння. Але я бачив у наших церквах людей, які трепетали від усвідомлення власних гріхів, але при цьому вони все одно не каялися. Можна віддавати собі звіт у своїх гріхах, можна зізнатися перед собою у власній гріховності та навіть проливати з цього приводу сльози й при цьому все-таки не покаятися.

По-друге, у покаянні задіяні почуття, і це ріднить його з іншими звичними людськими переживаннями. Апостол Павло говорить, що «смуток заради Бога призводить до каяття на спасіння» (2Кор. 7:10). Хтось зауважив, що багато людей взагалі недовірливо ставляться до публічного прояву почуттів і тому з підозрою сприймуть будь-яке навернення, якщо тільки воно не супроводжується крижаним мовчанням і урочистістю. Навмисна емоційність не завжди є ознакою щирого вболівання, та все ж ми не повинні кидати тінь сумніву на будь-який прояв почуттів при наверненні.

Доктор В. І. Зенгстер, відомий проповідник британської методистської церкви, у своїй книзі «З дозволу сказати» пише: «Людина, яка захоплено підстрибувала після голу, забитого улюбленою командою у футбольному або бейсбольному матчі, але в інший час обсипала докорами ридаючого грішника за те, що той не вміє стримувати емоції, навряд чи заслуговує на похвалу за розумність і послідовність у поглядах».

Горацій Уолпол одного разу докорив благословенному служителеві Божому Джону Уеслі за зайві емоції під час проповіді. Це при тому, що проповіді останнього привели тисячі людей до спасіння.

По-третє, при покаянні задіяна воля людини.

Глибина покаяння вимірюється тим, наскільки ви підпорядкували свою волю волі Бога. У людини повинна з’явитися рішучість залишити гріх, рішучість змінити ставлення до самого себе, до гріха й до Бога, змінити свої почуття, характер думок, почати пошук нового сенсу життя.

Тільки Дух Божий може дарувати нам рішучість, необхідну для справжнього покаяння. Істинне покаяння повинне відрізнятися від молитви однієї маленької дівчинки: «Господи, зроби мене хорошою, але не зовсім хорошою, але такою гарною, щоб мене батьки не карали!»

В Америці в церковних бухгалтерських книгах зберігаються списки імен тих, хто ходить до церкви, коли їм зручно. Вони жертвують гроші й підтримують церковні заходи. Вони з ентузіазмом тиснуть руку пасторові після служби й хвалять його проповідь. Вони знають церковну лексику, і багато хто з них може цитувати цілі уривки зі Священного Писання. Але вони ніколи не переживали істинного покаяння. Їхнє ставлення до віри мінливе. Вони звертаються до Бога й моляться Йому, якщо потрапляють у біду, весь інший час вони про Бога не думають. Біблія вчить, що з приходом людини до Ісуса Христа з нею відбувається зміна, що відбивається на всіх її справах.

Покаяння означає підпорядкування

У Священному Писанні немає підтвердження улюбленої багатьма думки, що можна бути християнином і жити своїм власним життям. Коли Христос входить у серце людини, Він вимагає визнати Себе Господом і Вчителем. Він вимагає повного послуху. Він вимагає повної влади над розумом. Він вимагає, щоб і ваше тіло підкорилося Йому й тільки Йому одному. Він вимагає підпорядкування Собі ваших талантів і здібностей. Він хоче, щоб усе, що ви робите, відбувалося на славу Його імені.

Занадто багато хто з сучасних християн скоріше відмовляться від відвідування церкви, ніж від придбання нового холодильника. Якщо в них є вибір: внести заставу за новий автомобіль або пожертвувати кошти на будівництво нової недільної школи, неважко здогадатися, що вони виберуть. Тисячі так званих християн ставлять гроші й те, що на них можна придбати, вище за Христове вчення. У нас є час на кіно, футбольні та бейсбольні матчі, але зовсім немає часу на Бога. Ми накопичуємо гроші на новий будинок або телевізор, відкладаємо якомога більше, і раптом розуміємо, що грошей на церковну десятину вже не залишилося. Але ж це ідолопоклонство!

Потрібна зміна в поведінці! Ми засуджуємо стародавніх язичників і їхнє ідолопоклонство, але єдина різниця між ними й нами полягає в тому, що наші ідоли прикрашені не дорогоцінними каменями, вони хромовані й сталеві, забезпечені термостатами й морозилками. Поверхня цих ідолів прикрашена не золотом, а емаллю, яку можна легко протерти ганчіркою. Але ми молимося на них і визнаємо, що без них наше життя вже неможливе. Ми поклоняємося предметам, громадському статусові, славі, популярності, грошам, безпеці.

Але перше місце в житті повинен зайняти Ісус. Він хоче, щоб наше громадське, сімейне життя, бізнес, словом, усе належало Йому. Він повинен зайняти головне місце в наших думках, словах, учинках – як відбувається це в людей, які щиро покаялися. Христос застерігав нас, що Царство Небесне недоступне тим, хто не зречеться заради Нього всього земного, не відвернеться від усіх гріхів у своєму житті. Не намагайтеся відрікатися частинами. Не кажіть: «Від деяких гріхів я відмовлюся, але ось ці мені не завадять. Я віддам Христові частину свого життя, інша належить мені». Ісус Христос вимагає від нас повної капітуляції, і, коли це відбудеться, Його нагорода не змусить на себе чекати. Але не думайте, що часткова капітуляція теж винагороджується! Бог такі умови не приймає! Він вимагає повної зміни, повної віддачі. Якщо ж ви вирішили насправді відректися від гріха й віддати себе Христові, то ви зробили ще один крок до примирення з Богом.

Добрий розбійник на хресті сказав Ісусові: «Спогадай мене, Господи…» (Лк. 23:42). Звернення «Господи» означало його повне підпорядкування владі Ісуса. Воно означало смиренність і його повне навернення. Такий результат істинного покаяння.

Попередній запис

ЩО ТАКЕ ПОКАЯННЯ

Наступний запис

ЩО ТАКЕ ВІРА