Ми вже згадували, що кожне правдиве покликання – це вільний діалог любові між Богом та людиною. Діалог покликання народжується з закликом Бога до людини, продовжується у відповіді, що її дає людина Богові і довершується в цілковитій самопожертві людини для Бога та ближніх. Вершиною та вінцем цього спілкування любові між Богом та людиною стає взаємне та безумовне дарування цілого себе. Кожна любов шукає взаємності. Любов Божа також шукає відповіді людини. Бог цілковито жертвує Себе нам, тому від нас теж очікує самопожертви.
Прийняття покликання для християнина означає цілковито пожертвувати власне життя на виконання Богом дорученої місії. Віддати Богові цілого себе. Навіть якщо це вимагає зречення та жертви, бо наше життя на землі досягає своєї повноти тільки тоді, коли перетворюється на жертву. Покликання як жертву самого себе можна розглядати у двох аспектах: найперше – це дарування себе Богові, а також дарування себе ближнім.
Дарування себе Богові. Взірцем цілковитого дарування себе є Ісус Христос. Бо Ісус Христос, Божий Син подарував цілого Себе для Своєї Церкви, бо «…полюбив Церкву, і віддав за неї Себе» (Еф. 5:25), так Церква, тобто кожен християнин покликаний дарувати себе Богові. Жертва, в якій Ісус віддає Себе за Церкву – це жертва любові, віддав Себе тому, що полюбив. Подібно і жертва людини Богові повинна бути даром любові, тієї любові, до якої закликає апостол Павло, кажучи, що любов «довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» (див. 1Кор. 13:4-8).
Дарування себе ближнім. Покликання – це також дарування себе іншим, тим, хто знаходиться поруч з нами та кого ми зустрічаємо в житті. Дарувати себе іншим означає не робити зі свого життя приватну власність, але бути готовим віддавати його на служіння для ближніх. Тут також прикладом та взірцем цілковитого дарування себе є Ісус Христос, що «…душу Свою Він поклав був за нас» (1Ів. 3:16). Христос цілковито подарував нам Себе на хресті, віддавши Себе з тілом і душею в жертву. Саме тому, навчає Іван Богослов що за його прикладом «…і ми мусимо класти душі за братів» (1Ів. 3:16).
Власне, до такого дарування себе покликаний кожен християнин. Святий Іван Павло II навчає, що: «ніхто не може бути звільнений від дарування себе» і це дарування «не має кордонів». До нього найперше запрошені особи, які бажають посвятити своє життя на служіння Богові: монахині, монахи та священики. Бо саме богопосвячені особи є тими найпершими свідками цілковитої самопожертви, яка виявляється в повній відданості Богові та ближнім.
Вже в самій природі монаших обітів чистоти, убожества та послуху, як також у священичому целібаті, закладений глибокий знак самопожертви та самодарування людини Богові. І той, хто приймає цю посвяту, віддає цілого себе, з тілом і душею, віддає ціле своє життя як добровільну жертву принесену в дар Богові та на служіння людям.
Однак самопожертва та дарування себе реалізується не тільки в монашому чи священичому стані, вони також є важливими елементами подружжя. Адже ж і в подружньому житті людина покликана дарувати себе Богові та своїм ближнім. Найперше слід дарувати самого себе, своє життя, життя своєї сім’ї Богові. І це не запрошення, не порада, яку можна прийняти або ні, це умова, щоби називати себе християнкою чи християнином. Якщо християнські подружжя не ставлять Бога на перше місце, перед своїми дітьми, своєю роботою, чи перед самими собою, вони ризикують перетворити християнське Таїнство подружжя на спільне помешкання чужих між собою осіб.
Крім того, іншим аспектом цілковитого дару себе в подружжі є дарування себе для ближніх. У повноті цей дар виявляється між чоловіком та дружиною, коли вони більше не належать самим собі, але одне одному, оскільки вже не двоє, а одно. Як сказав сам Христос «…і стануть обоє вони одним тілом, тим то немає вже двох, але одне тіло» (Мр. 10:8). Тож християнські подруги мають оце взаємне завдання дбати та піклуватися взаємно одне про одного в любові та вірності аж до кінця свого життя.
Таким чином, самопожертва та дарування себе присутні в кожному покликанні та кожному стані життя. Найвищою мірою ця жертва виявляється в любові, найперше до Бога, а потім до ближнього, як навчає Євангеліє, кажучи: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою» (Мт. 22:37), та «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22:39), оскільки: «Це найбільша й найперша заповідь» (Мт. 22:38). І ця любов не повинна залишатися лише на словах, бути тільки теоретичною любов’ю, вона завжди повинна бути втілена у вчинках любові, у допомозі та служінні для ближнього.