Помиріться зі сльозами

А Марія стояла при гробі назовні та й плакала. Плачучи, нахилилась до гробу (Ів. 20:11).

Десь наприкінці сімдесятих років минулого століття я зустрівся з Гордоном Косбі, співзасновником і пастором Церкви Спасителя, невеликої, живої, екуменічної громади в центральному районі Вашингтона. Ми обідали в Домі Поттера, одному з численних церковних служінь, які обслуговували місто, і роздумували над проблемами проповідування в сучасному урбаністичному контексті. Майже сорок років пастирського служіння сповнили мого співрозмовника глибокої пастирської мудрости. Коли я запитав його, чи має він щось розповісти мені про євангельську проповідь на стражденному африканському континенті, він відповів: «Завжди пам’ятай, що кожна людина у твоїй пастві сидить біля свого озерця сліз».

Я ніколи не забував цих слів. Майже щоразу, коли я уставав, щоби проповідувати Добру новину від Бога іншим, це речення спадало мені на думку. Ці слова завжди нагадують мені про страждання, що присутнє серед тих, хто збирається разом. І проповідувати й навчати, усвідомлюючи це, завжди було нелегко. Часами мене глибоко тривожило те, що мої слова видадуться легкодумними, штучними чи, можливо, навіть пустими. Навіть пишучи це розважання, я усвідомлюю таку можливість. Безумовно, Гордонові слова змусили мене з пересторогою ставитися до всякої духовної промови, що недобачає біль, який спізнають люди.

Кожен із нас сидить біля озерця сліз. Читаючи ці слова, ви сидите біля свого озерця, а пишучи їх, я сиджу поряд з моїм. Наші озерця різні. Декотрі глибші, декотрі каламутніші. Одні з’явилися через те, що інші вчинили нам; інші – наслідок наших дій. Ці озерця нагадують нам про печаль і втрату, яку ми спізнали у своєму житті. Можливо, то втрата любої людини, біль розлучення, наруга над дитиною, любов без взаємности чи відречення близького друга. Існує повно різних озерець – перелік може тривати без кінця.

Але сльози не мусять закінчуватися смутком і болем. Хоч які різні наші «озерця сліз», вони можуть вивести нас на нові простори зміни та росту. Якщо дозволити сльозам розповісти свою історію, то вони стануть тим засобом, що преображає наше життя. І байдуже, чи стікають вони щоками, чи благають про допомогу, чи мовчки просять заспокоїти потреби нашого скорботного й розбитого серця, наші сльози спроможні принести воскресіння й оновлення. Саме про це ми довідаємося, коли глибше осмислимо зустріч між воскреслим Ісусом і Марією Магдалиною в той перший ранок Великодньої неділі.

Тож дослідімо цю зустріч. Це історія про дорогу до преображення, що пролягає по той бік сліз. Коли ми стрічаємо Марію, яка стоїть перед гробом, вона плаче. Два дні тому вона бачила, як людину, яку вона щиро любила, людину, яка звільнила її від страждань, страчують на хресті. Годі сумніватися, що ця смерть приголомшила й ошелешила її і сповнила відчаю. З моменту їхньої першої зустрічі, коли Ісус звільнив її (див. Лк. 8:2), усе життя Марії оберталося довкола Нього. Вона ходила за Ним услід Галілеєю. Вона була біля підніжжя хреста і супроводжувала Його розіп’яте тіло до гробу в Йосиповому саду. Опісля, рано в неділю, вона пішла з невеликим гуртом жінок до гробу. На їхнє превелике здивування, камінь було відкочено. Гробниця не лише виявилася відкрита, але й Ісусове тіло зникло. Трохи згодом прибули Петро та Іван – і невдовзі пішли собі, покинувши Марію на самоті в саду, поряд зі своїм озерцем сліз.

Що довше міркую я про сльози Марії, то більше переконуюся в тому, що цей плач був потрібен їй. Вона потребувала сліз, щоб виплакати глибоку печаль свого серця. Вона потребувала їх, щоб полегшити свій внутрішній біль. Вона потребувала їх, щоб відпружити ті оголені нерви, які були на самій межі зриву. Вона потребувала їх, щоби скинути тягар смутку, який обтяжував її дух. Вона потребувала їх, щоб розпочався процес зцілення й преображення. Направду, я смію навіть думати, що без цих сліз вона ледве чи змогла розпізнати осяйні постаті в гробі. Бо ж, зрештою, сльози можуть допомогти нам інакше подивитися на світ. Вони скидають полуду з наших очей і дають нам нові ідеї та візію.

Її сльози нагадують нам також, що людині властиво плакати. Декому з нас, а надто чоловікам, потрібне таке нагадування. Ми часто схильні соромитися своїх сліз. За довгі роки мені довелося бути на численних похоронах, де люди в скорботі щосили старалися стримати сльози, наче вони там недоречні. Трохи раніше я мав бесіду з молодим чоловіком двадцяти п’яти літ, що розплакався, розповідаючи мені історію, як розпадається його подружжя. Простягнувши руку по серветку зі столу, який стояв між нами, він попросив вибачення. «Пробачте, що я не зміг себе стримати», – сказав він, сякаючись, – мені направду потрібно опанувати себе». Наскільки ж інакше поводилася Марія у своєму особистому болю й печалі – видавалося, вона знає, що сльози – це сокровенна частина буття людини, сповненої страждань. Нам треба вчитися в неї.

Сьогодні я запрошую вас поглянути на обітницю, заховану у вашому озерці сліз. Це обітниця нового початку. Ви могли б зробити це, посидівши тихо кілька хвилин і долучившись у своїй уяві до Марії, коли вона стоїть, плачучи біля гробу. Побачте, як ви стрічаєтеся з Марією в саду, ви і вона з очима, повними сліз. Підіть разом до відкритого гробу, зазирніть усередину і поволі збагніть побачене. Засвідчіть загадкову порожнечу гробу… саван і хустина лежать окремо.

А тепер спиніться на мить перед своїм озерцем сліз і порозважайте над ним у світлі цієї картини воскресіння. Поплачте, якщо маєте потребу. Нехай ця великодня ранішня сцена поглибить вашу віру в те, що по той бік розпуки, журби і втрати є можливості нового початку. Ми можемо дивитися на власні сльози, віддавшись болю і відчаю, або піднести крізь них свій погляд до Бога і сподіватися на преображення. Я закликаю вас зробити другий вибір. Життя і сльози воскресіння часто переплетені. Можливо, саме тому псалмопівець багато століть тому утішався обітницею, «хто сіє з слізьми, зо співом той жне».

Вірш на згадку: Хто сіє з слізьми, зо співом той жне. Пс. 126:5

Попередній запис

Вступ

Наступний запис

Осягніть свій біль