Порядок і хаос

Життя постійно розвивається, періоди гармонії і стабільності чергуються з періодами дисгармонії, періодами змін. Є в нашому житті такі смути, як от підлітковий вік чи старість, коли ми стаємо особливо вразливі та підвладні тривозі. Лінія нашого життя ніколи не є пряма та плавна. Скільки буває в житті кризових моментів, які так легко руйнують наші плани, безпеку, комфорт, – хвороба, нещасний випадок, втрата роботи, друга… Вони перевертають усі наші проекти, наш звичний спосіб життя і змушують заново перебудовувати наше життя, учитись нового. Час кризи ніколи не є легким. Це час оплакування втрат, час смутку, який передує тому, щоб ми змогли знову прийняти життя як дар у його новій формі.

Кожна людина переживає напругу між порядком та хаосом, між відчуттям з’єднаності з іншими та відчуттям самотності, між еволюцією та революцією, між відчуттям безпеки та невпевненістю. Наш всесвіт також постійно розвивається. Один стан рівноваги порушується, щоб з часом могла встановитися нова рівновага, яка колись також буде порушена. Від народження до смерті наше життя складається з етапів, якими ми йдемо від втрат до нових здобутків, від оплакування втраченого до радості нової повноти життя.

Життю притаманні зміни. А тому завжди будуть миті самотності та невпевненості. І якщо ми відмовляємося прийняти їх як невіддільну частину нашого життя, як ціну, яку ми повинні заплатити за те, щоб рухатися вперед, то тим самим закриваємо перед собою стільки різних можливостей! Наше життя збіднюється. А якщо ми спробуємо зупинити або зігнорувати цей рух життя, то нас заповнить депресія, породжена відмовою зростати. Життя безперервно розвивається. Ми можемо намагатися придушити цей розвиток на певний час, але це лише призведе до вибуху: сила життя, суттю якого є ритм та розвиток, – занадто велика, щоб ми могли їй протистояти.

Таким чином в один період нашого життя в нас панують одні ідеї, вони здаються нам міцними і непохитними, але вони приходять у свій час і у свій час відходять – так само, як приходять і відходять багатство, сила… І ми повинні вчитись бачити у видимому сьогоднішньому порядку маленькі відхилення, в яких криються зернятка завтрашніх змін. А тому повинні уміти приймати невпевненість, тривогу і самотність та позитивно використовувати їх для переходу на нові етапи нашого життя. Надмір безпеки, спокою, відмова розвиватися та приймати зміни призводять до смерті. Отож надмірна безпека шкідлива.

Бути людиною – означає створити в собі достатній порядок та гармонію, щоб могти прийняти ті зміни та той неспокій, які несе теперішня мить. Це стосується як історії нашого життя, так і історії всесвіту, цивілізацій, релігій, усіх людських творінь. Ми можемо або вловити початок народження чогось нового і стати знаряддям його здійснення, або намагатися стримати, придушити це народження. Ми можемо або вловити подих нового віяння в сучасній історії і його підтримати, або відмовитися це робити.

Людей, які в руйнуванні старого порядку передчувають народження нового, часто вважають революціонерами – вони занадто модерні, занадто ліберальні. Але є люди, які не відчувають потреби оновлення, які бояться його і намагаються обороняти свій звичний спосіб життя та свій світогляд. Ну а люди «при владі» часто переконані, що лише міцно тримаючи віжки влади, можна уникнути анархії. Насправді ж вони бояться поділитися своєю владою з іншими або її втратити. Їх також лякають зміни.

Як же навчитися читати знаки розвитку та розрізняти правдивий зміст історії – не завжди ж усе нове обов’язково позитивне і служить життю? Як зберегти те добре, що було, і водночас дати місце чомусь новому? Щоб сприяти правдивому розвиткові, ми мусимо мати чіткі принципи. Ось п’ять принципів, які можуть допомогти нам у цьому.

1) Кожна людина – одна-єдина, цінна і необхідна

Якою б не була культура, колір шкіри чи віросповідання, можливості та обмеження, слабкості та сильні сторони, кожна людина – необхідна. Кожен з нас – немов музичний інструмент, і кожен грає свою партію у великому оркестрі людства. Кожен потребує інших, щоб стати собою, зіграти свою роль у концерті життя.

2) Розвиток невіддільний від життя

І люди, і речі змінюються. Але це зовсім не означає, що усе тільки старіє, зношується і стає непридатним. Є фундаментальні, незмінні людські цінності, які треба берегти, але водночас треба вчитися застосовувати їх у щораз у новому контексті. Серед цих цінностей – прийняття інших людей, співчуття, краса, вірність, чесність, пошук миру та правди, праця заради справедливості, а одна з найважливіших – здатність прощати. Завдяки цим цінностям і всьому тому, що допомагає людині ставати зрілою, ми маємо змогу поєднувати минуле з теперішнім так, щоб могло народитися майбутнє.

3) Бути вкоріненим у добрий ґрунт

Щоб зростати і зріти, людині потрібно належати до групи, в якій вона може приносити добрі плоди. Вона потребує зв’язку з іншими, щоб разом шукати світло для майбутнього. Ці зв’язки дають людині почуття безпеки, і вона може рухатись із довірою назустріч невідомому.

4) Отримувати натхнення і підтримку від інших

Щоб робити вибір у житті, людині потрібне почуття відповідальності за власне життя і за життя інших. Необхідні мужність і натхнення – щоб мати змогу розвиватись до більшої зрілості, звільнятись від егоцентризму та механізмів захисту, що перешкоджають як іншим, так і тобі самому. Але щоб робити правильний вибір, треба мати віру у власну гідність – високу гідність людини, притаманну людині і невіддільну від неї.

5) Мати час на роздуми і розважання

Щоб робити вибір, треба шукати правду, шукати зміст нашого життя і смерті, зміст історії, зміст розвитку всесвіту. Перша засада правди є життя в реальності. Бути людиною означає насамперед уміти бачити реальність і приймати її, а вже тоді, якщо є така потреба, братися її змінювати. Для цього ми повинні бути відкритими до всього того, що становить реальність, і покинути усе, що ув’язнює нас у світі ілюзій, фантазій, ідеологій, страхів. Прийняти все, що поєднує нас з іншими людьми, з нашою спільною людськістю. Бути людиною – це приймати себе самого таким, як ти є, а іншу людину – такою, як вона є. Це здатність прийняти минуле таким, як воно було, і водночас без страху працювати, щоб більше відкритися до інших людей, любити їх і розуміти. Бути людиною – означає не дати, щоб ненависть та депресія запанували над тобою. Це означає не дати, щоб реальність роздушила тебе, а водночас – не хотіти жорстокістю та насильством перемінити її. Це означає працювати разом з іншими для розвитку життя, єдності та миру.

Щоб зростати і зріти, людина мусить шукати правду. І не просто шукати – вона мусить боротися за правду. Тому що правда звільняє, навіть якщо задля неї доводиться пережити моменти самотності та неспокою. Шукати правду – означає радше дати їй заволодіти тобою, аніж володіти нею, щоб домінувати над іншими. Правда – це не об’єкт, який нам належить, а світло, яке ми віднаходимо та споглядаємо, щоб краще служити іншим та любити їх.

Правда звільняє тільки тоді, коли ми відкриваємо їй двері свого серця і дозволяємо усунути стіну, яка відділяє наше серце від розуму. Щоб правда могла надихати наше життя, наші дії, увесь наш спосіб буття, треба її любити, приймати усім серцем. Релігія та мораль правдиві тільки тоді, коли стають джерелом вивільнення, надихають на повагу та співчуття до кожної людини.

Пошук правди потребує духа відкритості – відкритості людей та соціальних груп до змін та розвитку, до відкриття нових реалій нашого змінного світу. Та основні принципи залишаються незмінними: ми покликані бути людьми любові, а не ненависті. Наш світогляд повинен черпати і живитися з досвіду життя, а водночас – освітлюватися цими засадничими принципами.

Такий розвиток думки може викликати певну тривогу, адже він спонукує нас виходити назустріч невідомому, переосмислювати старі формули, щоб зробити їх живими та доступними в сучасній мові. Філософія, антропологія, теологія, гуманітарні науки стають небезпечними, коли перетворюються в ідеологію і намагаються накинути себе реальності, замість бути смиренними посередниками і уважно прислухатися до реальності, розуміти її та чудуватися нею.

Не слід шкодувати за минулим. Ми покликані жити в теперішній миті й просуватись назустріч майбутньому, розуміти світ довкола нас, відкривати покликання людини в ньому, смисл розвитку нашого світу. Так ми ставатимемо людянішими і працюватимемо задля миру та єдності. Глибше входячи в реальність і шукаючи зміст нашого життя, ми дедалі краще розумітимемо, звідки походить тривога та неспокій людського серця. Ця тривога і неспокій – то волання про те, щоб на нашій землі було більше любові, щоб ми були більше занурені в світло та правду, глибше вкорінені в серці Бога. І це волання може стати джерелом нової єдності для людства.

Попередній запис

Страждання, спричинене самотністю

Наступний запис

Парадокс спільноти