Послання до Галатів

Це послання можна легко поділити на три частини: а) Гал. 1-2 являють собою захист його звання апостола Ісуса Христа й мають автобіографічний характер; б) у Гал. 3-4 міститься виклад та захист його доктрини; в) Гал. 5-6 мають чисто практичний характер.

Цей поділ має свою вартість, але не є абсолютним: у другій та третій частинах наявні також і особисті спогади, так само в другій частині можна знайти й заклики, а в третій – і доктринальні фрагменти.

а) Перша частина (Гал. 1-2). Супротивники Павла силувалися зруйнувати насамперед його авторитет, кажучи, що він не був одним із дванадцятьох, він не жив з Ісусом і не чув Його науки – тож він не був правдивим апостолом, і те, що він проповідував, не було правдивим Євангелієм. У перших двох главах Павло захищається, кажучи, що його покликав до апостольства безпосередньо сам Ісус, від Якого він без жодних посередників отримав місію проповідувати Євангеліє поганам, і що Євангеліє, яке він проповідував, він отримав не від якоїсь людини, а безпосередньо від Того, хто його покликав.

На доказ цього Павло після короткого напруженого вступу стисло підсумовує своє життя перед наверненням і після нього, стверджуючи, що він не мав жодних взаємин з апостолами, за винятком одного короткого візиту до Єрусалиму, під час якого запізнався з Петром. З цієї причини він навіть і не міг навчитися від них того, що проповідує. Лише за чотирнадцять років після свого навернення він приходить знову до Єрусалиму, до апостолів, і на соборі викладає та захищає свою науку, тобто своє Євангеліє, і «стовпи» Церкви, що ними вважали Кифу (тобто Петра), Івана та Якова, що був тоді главою єрусалимської спільноти, без застережень потвердили її (Гал. 2:1-10). Навіть більше: якийсь час після цього в Антіохії Павло ганить самого Петра, який із обережности, щоб надто не дратувати християн юдейського походження, повівся дещо неналежним чином (Гал. 2:11-14). Мова йде про славнозвісний «антіохійський інцидент», в якому дехто вбачав наступ Павла на примат Петра, що нібито було доказом того, що Петро був таким самим апостолом, як і всі інші. Натомість у цьому епізоді якраз і виявляється визнання провідної ролі Петра в первісній Церкві. Павло усвідомлює це, можливо, навіть більше, аніж сам Петро. Адже він розуміє, яку вагу має кожен найменший вчинок Петра. Усі християни бачили його як живе правило віри і християнського життя, і кожен його рух міг призвести до неабияких наслідків для всієї Церкви. І справді, багато юдеїв воліли робити так, «як робив Петро», аніж дотримуватися декретів собору. Навіть Варнава, що разом із Павлом дотримувався науки про свободу християнина від закону Мойсея, зараз завагався і в кінцевому підсумку став на бік Петра. І це становить безсумнівний доказ того, яким авторитетом та престижем втішався Петро в первісній Церкві навіть поза межами Палестини.

Павло розуміє, що ця обережність Петра могла стати грізною зброєю в руках юдаїзуючих. Адже вони могли тепер сказати, що Петро, глава Церкви, опинившися перед вибором, віддав перевагу дотримуванню Мойсеєвого закону, – тож цей закон був необхідний для всіх християн. Тому Павло відкрито виступив перед главою апостолів, вказуючи йому на небезпечність його двозначної поведінки, хоч він і не мав лихого наміру.

Починаючи від Гал. 2:15 і надалі Павло висловлює деякі особисті роздуми. Ці вірші трохи нечіткі; у них виражені деякі аспекти внутрішнього життя Павла, що відчуває себе настільки тісно злученим з Ісусом Христом, що живе лише для Нього, живе самим Його життям, тим життям, що є благодаттю і присутністю Ісуса в його душі. Така глибока злука з Божим Сином відлучила його від усього іншого, відлучила, зокрема, від закону, що звівся для нього лише до мертвої букви. Закон мав регулювати життя Ізраїля до приходу Ісуса Христа, але тепер лише Він, Син Божий, регулює взаємини, які людина має мати із Богом Отцем.

б) Друга частина (Гал. 3-4). У цих главах знаходимо виклад і захист правдивої науки про зв’язок між законом Мойсея та християнською вірою. Але Павло розпочинає одним висловом («О, ви нерозумні галати!»), в якому відчутні не лише подив (пор. Гал. 1:6), а й біль і та близькість у взаєминах, що Павло відчував до своїх християн.

На початку Павло нагадує їм про їхній власний досвід, про присутність Святого Духа, Який в апостольській Церкві часто супроводжував акт хрещення різними надзвичайними феноменами. Галати зазнали цього досвіду не тому, що прийняли закон Мойсея, а якраз через те, що увірували в розп’ятого Ісуса, якого Павло їм проповідував (Гал. 3:1-5).

Далі апостол переходить до аргументації, вдаючися до Писання й зокрема наводячи приклад Авраама (Бут. 15): патріярх вибраного народу ввірував у Бога та в Його обітниці і саме завдяки цій вірі осягнув «праведність» перед Ним (Бут. 15:6) ще далеко до того, як прийшов закон. Правдиві сини Авраама, спадкоємці даних йому обітниць, – це всі, хто, як і він, увірував у Боже слово. А це слово тепер об’явилося в повноті в Ісусі Христі.

Павло продовжує переглядати Писання й доходить до висновку, що закон як такий – це лише джерело прокляття, адже він тільки дає знати те, чого Бог від нас бажає, але не дає сили чи благодаті, аби бездоганно його виконати, – і таким чином лише зумовлює гріх. Тепер Ісус визволив нас від цього прокляття, взявши його на Себе. Праведність перед Богом здобувається не через закон, а через віру – як це вже проповідував пророк Авакум (Гал. 3:6-14; пор. Ав. 2:4).

Таким чином віра вища від закону, так само, як і хронологічно випереджає його; закон, прийшовши багато століть після обітниць, не скасував їх. Він становив лише тимчасовий режим: через нього Ізраїль пізнав Божу волю, удосконалив свою моральну свідомість. Але він зумовлював і безліч проступків, так що сам Ізраїль має відчувати свою грішність перед Богом і потребу благодаті та милосердя, що їх Бог дарує людині через віру в Ісуса Христа.

Отже, усі потребують віри і благодаті Ісуса, яка чинить усіх Божими дітьми без расових, соціальних та природних різниць. Поєднані з Ісусом, Його вірні формують з Ним мовби одну-єдину особу (Гал. 3:15-25). Кінцеві вірші третьої глави (Гал. 3:26-29) – це одні із найжвавіших та найбільш захопливих рядків Павла, а також один із найважливіших текстів для християнської віри та життя.

Четверта глава починається описом становища євреїв, що хоч і становлять вибраний народ, народ, якого першим було покликано стати Божим сином, однак живуть у стані рабства під режимом закону. Але тепер, із приходом Ісуса, настала повнота часів, коли правдиві сини Авраама стають Божими синами в повному сенсі, осягнувши те глибоко внутрішнє перетворення через діяння Святого Духа, завдяки Якому можуть звертатися до Бога як до Отця. Тож Павло висловлює тут свій біль за своїх вірних, настільки нерозумних, що хочуть відмовитися від синівства і звести себе назад до стану рабства; Павло висловлює надію, що він не працював намарно (Гал. 4:11).

Наступний уривок (Гал. 4:12-20) – це зворушливий спомин про ту любов, яку галати виявили до Павла, коли він перебував серед них, будучи хворим та потребуючи догляду: «Якби було можна, то ви вибрали б очі свої та мені віддали б!» – каже Павло.

Від 21-го вірша до кінця глави Павло подає приклад християнської інтерпретації однієї старозаповітної події (Бут. 21:1-10), яка, на думку апостола, теж була образом і тінню майбутніх речей, що здійсняться в Новому Заповіті на духовному рівні (Євр. 10:1). Рабиня Аґар і жінка Сара з їхніми синами Ізмаїлом та Ісаком уособлюють, відповідно, стародавній Ізраїль, народжений від Авраама за тілом, і новий Ізраїль, народжений із віри, подібної до віри Авраама, у Боже слово, яким тепер є Ісус Христос. Павло каже, що тільки сини, народжені з віри, вільні і є спадкоємцями обітниць.

в) Третя частина (Гал. 5-6). У цих двох останніх главах Павло зосереджує свою увагу на практичних питаннях. Християни вільні від закону, але це не означає, що для них не існує жодних норм поведінки. Єдина норма, якою вони мають керуватися, – це взаємна любов. Віра, чинячи всіх віруючих Божими синами і братами Ісуса Христа, у практичному житті трансформується в любов (Гал. 5:6,14). Павло лише повторює християнам заповідь, що її дав Ісус.

Отже, свобода – це не дозвіл піддаватися всім потягам нашої природи, що їх Павло називає «тілесними» і які у своїй суті зводяться до егоїзму, котрий використовує речі і людей лише для власних інтересів, задоволення і користі. Справжня свобода – це свобода християнина, який живе «за духом», тобто за здоровим глуздом, просвіченим вірою і скріпленим благодаттю Святого Духа.

У 6-ій главі Павло далі закликає до братньої любови, що полягає насамперед у смиренні, в терпимості до того, хто помиляється, а також у матеріальній допомозі тим, хто її потребує. Наше життя – це час, що даний нам на добрі діла: не тратьмо його!

Епілог послання Павло написав своєю власною рукою; у ньому знаходимо останній заклик до галатів, аби вони не дали себе ошукати його супротивникам, що не шукають їхнього добра, а лише своєї власної слави.

Послання завершується побажанням, щоби благодать Ісуса перебувала з його любими галатами.

Попередній запис

Галатська Церква

Наступний запис

ЕКСКУРС: Християнська свобода