Послання до Колоської Церкви

Два роки римського ув’язнення (61-63 рр.) не були для Павла періодом апостольської бездіяльности. Книга Дій закінчується на тому, що апостол, очікуючи на судовий процес, втішається відносною свободою, маючи змогу будь-кого приймати в домі, де він мешкав під наглядом римського жовніра (Дії 28:30-31). Через своїх співпрацівників Павло, зокрема, підтримував зв’язок із Церквами, що він заснував, і до деяких з них вислав декілька послань, що їх зазвичай називають «посланнями з ув’язнення», бо в них Павло згадує, що він перебуває в ув’язненні.

Сюди належать Послання до Колосян, до Ефесян, до Филип’ян та до Филимона. Стосовно автентичности Послань до Колосян та Ефесян учені мають деякі сумніви.

Колоська Церква

Колоси були невеликим містом в Малій Азії, приблизно за 120 кілометрів на схід від Ефесу. Недалеко від них містилися Лаодикея та Гієрапіль, що також були осідками християнських спільнот.

Павло не євангелізував християн у Колосах особисто, проте його вважали батьком цих вірних, позаяк їх навернув його учень і співпрацівник Епафр. Правдоподібно, у часі євангелізації Ефесу (54-57 рр.) аналогічно сталося також з Лаодикеєю та з Гієраполем.

У цьому регіоні проживало дуже багато євреїв, і певна частина з них, мабуть, навернулася на християнство. Серед цих євреїв поширилися деякі дивні ідеї чи теорії про небесних духів, про їхню посередницьку функцію між Богом і людиною та про потребу окремого культу до них, щоб прихилити їх до себе. Ці ідеї проникли також і в християнську спільноту, так що деякі їх прихильники намагалися віднести й Ісуса Христа до таких посередників. Крім цього, вони намагалися зобов’язати всіх християн до обрізання, до особливих приписів стосовно їжі та до святкування суто юдейських свят, наприклад свята новомісяччя, суботи та інших практик на честь ангелів.

Цими теоріями і практиками, мабуть, захопилися і колосяни. Епафр добре розумів, в якій небезпеці опинилася правдива віра, проповідувана Церквою й зокрема Павлом, і тому вирушив до Риму, до свого учителя, аби той своєю апостольською владою роз’яснив ці питання і дав свої настанови. Павло не забарився написати послання до колоських вірних, щоб їхня віра в Христа не заплямувалася сторонніми впливами. Послання було передане через Тихика, ще одного Павлового співпрацівника (Кол. 4:7-9), а Епафр, правдоподібно, залишився в Римі при апостолові (пор. Филим. 23).

Ми не володіємо точними відомостями про теорії, що побутували серед колосян і що походили не лише з юдейського, а й із поганського середовища. Павло чітко не викладає їх, а лише згадує мимохідь, критикуючи їх; ми можемо скласти собі про них лише загальне уявлення на підставі самого послання.

Послання до Колосян

Із чотирьох глав цього послання перші дві мають більше доктринальний характер, останні ж дві – більше практичний.

а) Перша частина (Кол. 1-2). Павло розпочинає, за своїм звичаєм, привітаннями, подякою Богові за зразкове християнське життя колосян та похвалою їхнього євангелізатора Епафра. Запевнивши колоських вірних у своїх молитвах, він відразу входить у суть проблематики, хоч ще безпосередньо не критикує поширених між ними химерних теорій. Увага Павла зосереджується на тому, аби показати, яку позицію займає Ісус Христос у цьому світі і у світі надприродному, і цій тематиці присвячено глибоко богословський і навіть високо ліричний уривок Кол. 1:15-20. Цей уривок отримав назву «христологічного гимну», бо, на думку деяких учених, це мала б бути похвальна пісня, якою деякі спільноти висловлювали свою віру в Ісуса Христа. Якщо його не склав сам Павло, то він його собі присвоїв, використавши його як влучне висловлення християнської віри, зокрема в становищі Церкви в Колосах.

Ісусові Христові належить абсолютна першість у сфері створеного світу й у сфері вічного спасіння. Не існує жодних духовних сил, які могли б поставити під сумнів Його абсолютну владу, як би не називалися ці сили. Павло перелічує деякі імена, що були надані різним щаблям єрархії небесних духів: Престоли, Господства тощо.

Хай які вони були б високі й близькі до Бога, ці небесні духи завжди залишаються «сотворіннями». Ісус же не був сотворений. Він навіть не є якимсь єством, відмінним від Бога, що могло б і не бути сотворене; Ісус є «Сином», родженим від Отця, і є Богом рівнозначно, як і Отець. Він був роджений ще перед тим, як будь-яке інше буття було сотворене, – у цьому сенсі слід розуміти вислів «роджений перш усякого творива» (Кол. 1:15), що може ввести в оману, якщо його розглядати так, ніби Ісус Христос був перший з усіх сотворених істот. Він єдиний є «родженим» – а отож і Сином, що має ту ж саму природу, що й Отець; усі інші істоти є сотворені – тож вони є лише «сотворіннями».

Ісус – це «образ» невидимого Бога, це Його, так би мовити, репродукція, адже Син абсолютно однаковий з Отцем, Він так само, як і Отець, є Богом – а отож, і вічним, всемогутнім, безконечно мудрим, добрим і т. д.

Крім цього, для нас Він є образом невидимого Бога, оскільки дав нам Його пізнати так, як ніхто Його дотепер не знав, – у Його таїнственній природі «одного Бога в трьох особах» та в Його безмежній любові до всіх людей, для яких Він приготував і здійснив Свій задум відкуплення і вічного спасіння.

Павло розглядає Ісуса Христа в Його божественній природі й бачить Його як центр єдности всього творіння, разом з найбільш духовними й розумними єствами; усе існує завдяки Йому, усьому Він є головою. Його примат є так само абсолютний і єдиний і в тому, що стосується відкуплення: Він є глава Церкви, від якого вона отримує все, бо ж у Ньому є все, у Ньому є «повнота», як каже Павло (Кол. 1:19), тобто все те, чим є Бог, і все, що ми отримуємо, чим насолоджуємося і чим захоплюємося у сфері природи та у сфері благодаті.

Ісус є також «первородженим з мертвих», першим чоловіком, який воскрес і повернувся до Отця в прославленому стані, як прототип людства, яке Він спас, привівши його до Бога та примиривши його з Ним Своєю хресною жертвою.

Лишень у шести віршах (Кол. 1:15-20) Павло окреслює місце Ісуса між Богом та сотвореним всесвітом, що зустрічаються в ньому. У цьому глобальному огляді знаходять своє місце також і колоські вірні, що в Христі віднайшли Бога й осягнули спасіння. А Павло бере участь у ділі Христа, не лише проповідуючи всім цю «тайну» Ісуса Христа та звершеного Ним спасіння, а й терплячи «недостачу скорботи Христової в тілі своїм» (Кол. 1:24). Ця фраза могла б становити величезну помилку, якщо б не виявляла, натомість, глибокої тайни. Павло, що стільки боровся, аби захистити повну достатність звершеного Христом чину у сфері спасіння (насамперед перед звичаями юдейського закону), не схоче ж тепер сказати, що цей чин недостатній і що саме його внесок, його терпіння доповнять його.

Насправді ж Павло, особливо в цьому посланні, але також і в посланні до ефеських християн має перед очима образ Церкви як Христового тіла і ту тісну єдність між Христом-головою і християнами-членами, що випливає з цієї істини. Пасхальне таїнство страждань, смерти й воскресіння, що сповнилося в Голові, мусить сповнитися також і в членах: символом цього було хрещення, але це таїнство мусить охопити все життя кожного християнина й тим паче життя апостола, який виразно продовжує місію Ісуса Христа. Його терпіння, і зокрема теперішнє ув’язнення, є складовою частиною його місії проповідника Євангелія, і він його переносить, жертвуючи його Богові за Церкву, як це зробив Христос, полюбивши Церкву й видавши за неї Себе (пор. Еф. 5:25). У цьому посланні Павло також виявляє, наскільки глибоко він осмислив слова Ісуса, що той до нього промовив на шляху до Дамаску: «Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?»

Отже, Ісус продовжуватиме терпіти в членах Свого тіла, тобто в Церкві, аж до кінця світу. Його присутність у цих членах – це тайна, але це також надія на прославлення (Кол. 1:29).

Після того, що Павло сказав про Ісуса, він може закликати колоських християн до твердости у вірі, щоб вони не дали захопити себе теоріям, що не знаходять жодної підстави в Божому слові й не знати що вигадують про духовні сили, – наприклад, що вони містяться в елементах цього світу, що керують зорями та їхнім рухом тощо. Усе це може навіть бути слушним, однак християнин у хрещенні помер для цього світу й воскрес до нового життя в Христі. Він не підлягає більше жодним, реальним чи уявним, силам; навіть якщо вони існують, усі вони тепер підпорядковані тріумфуючому Христові (Кол. 2:9-15).

Хай які були б ці сили, не можна їх вшановувати ні святами, ні якимись практиками на їхню честь – мовби християнин мусив би прихилити до себе ці єства, аби забезпечити собі вступ до неба. Перед силою Христа будь-яка інша сила є безсилою.

б) Друга частина (Кол. 3-4). Павло закликає жити справді як люди, що померли для цього світу і живуть, шукаючи лише «горішніх» благ. Це не значить, що християнин має відмежуватися від проблем і від відповідальностей цього життя, а лише те, що вся його діяльність має бути в гармонії з тією метою, яку він прагне осягнути і яка не належить до цього світу (Кол. 3:1-4).

Третя глава містить у собі низку практичних порад для щоденного, як особистого, так і спільного, життя. Павло ставить перед своїми вірними ідеал братньої любови та чистоти в поведінці; передусім цими двома чеснотами християнин відрізняється від нехристиянина.

Зауважмо, врешті, ще одну цінну вказівку (Кол. 4:5-6) – як поводитися «з тими, що назовні», тобто з поганами. Павло поручає бути з ними розважними, мудрими і привітними. У ставленні до них не має існувати жодної нехоті чи комплексу вищости, жодної погорди – а лише любов, що користає з кожної нагоди, щоб сказати якесь добре слово. Часто безпосередній контакт і сердечне ставлення християн вартують більше від будь-якої проповіді. Таку відповідальність мусить відчувати кожен християнин щодо «модерних поган», з якими нам часто доводиться спілкуватися.

Кількома вістками особистого характеру і прощанням від самого Павла та від тих, що перебували разом з ним у Римі (серед яких слід відзначити Марка і Луку), завершується це послання, неоціненна вартість якого полягає насамперед у тому представленні Ісуса Христа, що знаходимо в першій главі.

Наприкінці послання знаходимо одну важливу деталь: Павло просить, аби колосяни «передали» його послання також і спільноті в Лаодикеї, одного містечка недалеко від Колосів, а в лаодикеян щоб узяли їхнє послання. Залишаючи на боці той факт, що до нас не дійшло жодного послання Павла до лаодикеян, важливість цього прохання полягає в тому, що з нього ми бачимо, як Павло підвищував ефективність своєї праці над християнським вихованням спільнот: що він писав для однієї, було корисне і для інших спільнот (за винятком деяких особливих вказівок). Крім цього, так помножувалися копії Павлових послань, і це сприяло їхньому збереженню для добра всієї Церкви.

Попередній запис

ЕКСКУРС: Віра – «справедлива» постава людини перед Богом

Наступний запис

Послання до Ефеської Церкви