Послання до Римлян (закінчення)

б) Друга секція (Рим. 5-8) розпочинається описом становища тих людей, хто, визнавши свій гріховний стан, прийняв із вірою дароване Богом та звершене жертвою Ісуса відкуплення. Для таких людей відкривається життя надії, радости і довір’я, що базуються на мирі з Богом, адже Бог завершить Свій чин, привівши того, хто повірив в Ісуса Христа, до такої самої вічної слави, що й Ісуса, – разом з душею і тілом, бо ж Ісус відкупив цілу людину й повернувся до Отця цілою Своєю людською природою (Рим. 5:1-11).

Цей мир і ця надія можливі завдяки тому, що Ісус знищив гріх у його найглибшому корені, – у тому внутрішньому ушкодженні нашої природи, яке спричинив первородний гріх. Ісус – це новий Адам, що на відміну від першого Адама був повністю слухняний Отцеві; тож Він передає нове життя тому, хто увірував у Нього, знищивши гріх і смерть, що увійшли у світ із первородним гріхом. Де колись панував гріх, тепер запанували благодать і милосердя (Рим. 5:12-21).

Конкретно оте звільнення від гріха здійснюється у святій тайні хрещення. Ісус установив хрещення як видимий зовнішній знак нового християнського народження (пор. Ів. 3:3-7; Мт. 28:19). Тож Павло пояснює тут значення цього чину: у ньому віруючий єднається зі смертю та воскресінням Ісуса, тобто з актом відкуплення, через який його людська природа, так само смертна, як і наша, перейшла до стану безсмертя, що було наперед призначене Богом для всіх Його дітей. Шосту главу легше зрозуміти, якщо пригадати, що в первісній Церкві хрещення здійснювали через занурення хрещеного у воду; тож це занурення і виринання становили видимий образ смерти і поховання Ісуса та його воскресіння до нового життя, учасником якого відтепер буде і новоохрещений. Павло закликає не повертатися до попереднього грішного життя, бо так знівечилося б діяння Ісуса в християнині, бо ж це завжди залишається можливим у теперішньому житті. Справді, у нашій природі продовжують діяти злі схильності, спонукуючи нас чинити не добро, що ми бажаємо, а зло, яке ненавидимо. Але благодать Ісуса завжди дарує силу, щоб вийти переможцем у цій боротьбі (Рим. 7:1-25).

Відтепер для християнина, звільненого від первородного і від особистих гріхів, відродженого до нового життя і переможця над злими схильностями, не існує більше засуду. Відкуплення і віра дають замешкати у віруючих Святому Духові, що дозволяє їм звертатися до Бога як до Отця – тим самим близьким і конфіденційним звертанням, яке вживав сам Ісус: Авва! – та жити як Його діти, аби стати Його спадкоємцями, як і Його Син Ісус (Рим. 8:1-18).

Навіть сотворений світ бере участь у цьому прославленні Божих дітей (Рим. 8:19-22). Він був сотворений Божою добротою для людини, але насправді після гріха став немов силою примушений співпрацювати в провинах людини, що почала поклонятися замість Творця сотвореним речам. Павло констатує все його страждання і тривожне очікування того часу, коли він знову стане тим, чим він був у первісному Божому проекті – об’явленням, не каламутним, а вже прозорим віддзеркаленням самого Бога, Його всемогутности, мудрости і доброти. Павло надзвичайно лірично своїм пророчим поглядом персоніфікує сотворений світ, спостерігаючи за його перетворенням. Насправді це людина перетвориться й дивитиметься новими очима на чудесне Боже творіння, коли звершиться її відкуплення.

А поки що і ми з надією очікуємо на відкуплення цілого нашого єства, включно з тілом, і в цьому очікуванні нас утішає і підтримує благодать Святого Духа і любов Бога Отця, що супроводжує своїм вічним провидінням аж до кінцевої слави тих, кого Він полюбив, покликав до віри й усправедливив (Рим. 8:23-30).

Цю важливу секцію Павло завершує піснею прослави об’явленої нам у Христі Божої любови, від якої нас більше ніщо не може відлучити. За словами Павла криється весь його досвід, що окреслюється, наприклад, у 2 Кор. 11:16-27: жодна перешкода, терпіння чи небезпека не змогли відлучити Павла від цієї Божої любови, на яку він повсякчасно покладався, відколи пізнав її.

в) Третя секція (Рим. 9-11) присвячена проблематиці становища юдеїв у цьому новому етапі історії спасіння, що розпочався з моменту відкуплення, звершеного Божим Сином для всіх людей. Божі обітниці, що отримали своє «так», тобто знайшли здійснення в Ісусі Христі (2 Кор. 1:20), були дані безпосередньо вибраному народові, провадженому в історії надзвичайним Божим провидінням, народові, що з нього походить сам Месія. Але саме тепер, коли ці обітниці починають сповнюватися, єврейський народ не розуміє цього, відкидає Месію і виявляє себе супротивником Божого плану: проповідь Євангелія приймають погани, як Павло досвідчив в усіх своїх місіях, і входять до нового Божого народу, тимчасом як євреї залишаються поза ним. Але як Бог може сказати, що Він вірний Своїм обітницям, якщо спасіння, яке Він приготував, не осягнуло своєї мети якраз для тих, для кого воно було призначене? Яка таємниця ховається під цією невдачею?

Павло розпочинає виклад, висловлюючи весь свій біль через це становище (Рим. 9:1-5), що його на історичному рівні він розглядає спокійно, не бажаючи нікого конкретно осудити, бо навіть у цьому він не є суддею сумління жодної людини.

У 9-ій главі Павло говорить, що становище Ізраїля не суперечить Божому провадженню історії. Бог робить Свій вибір без жодної заслуги людини, призначаючи для кожного його власну роль в історії, – як це показав приклад із Мойсеєм та фараоном (Рим. 9:6-18); тепер Він дає збагнути Своє Євангеліє поганським народам, як вже було провіщено, тимчасом як Ізраїль кам’яніє в дотримуванні свого закону, що доводить його до невірности Богові (Рим. 9:19-33). Адже Ізраїль не прийняв Божого замислу й не зрозумів Писання, незважаючи на проповідь Ісуса та апостолів; ця проповідь виявила ще правдивішими слова, що сказав був стосовно закону Мойсей: немає потреби підніматися на небо чи опускатися до прірви в пошуках спасіння, що його знаходимо тепер в Ісусі Христі, однаково близькому до всіх. Тому юдеї не мають оправдання в тому, що вони Його відкинули (Рим. 10:1-21).

За те, що Ізраїль відкинув Христа, йому доведеться суворо відповідати. Та Бог ніколи не покине Свого народу. Передусім в Ізраїлі існує принаймні маленьке число тих, хто зрозумів це й увірував, і ця групка стала кореневищем, з якого Церква Ісуса розрослася як серед юдеїв, так і серед поган. Окрім цього, якщо Ізраїль відкинув Христа, то це лише тимчасове явище, що теж має своє значення в Божих планах. І той факт, що зараз Ізраїль у своїй більшості опирається Євангелієві, правдоподібно, полегшує його проникнення до поган. Таким чином нещастя Ізраїля стає пожиточним для поган, і народ, якого Бог Собі вибрав для спасіння усього людства, парадоксально сприяє йому, навіть не усвідомлюючи цього. А послідовники Ісуса, до якого б народу вони не належали, не можуть жодним чином погорджувати юдеями, адже все, що стається, є наперед спрямоване до Божого милосердя, і в кінці, коли всі поганські народи приймуть Євангеліє, Ізраїль теж навернеться і вповні ввійде до спасительного Божого проекту. Павло говорить це як пророк, просвічений особливим Божим об’явленням (Рим. 11:1-32).

Останні вірші секції (Рим. 11:33-36) – це пісня прослави незбагненної Божої мудрости, що ставить навіть зло служити добру і в кінцевому підсумку все підпорядковує для спасіння всіх.

Б) Моральна частина (Рим. 12:1 – 15:13)

У цій частині, що значно зрозуміліша, Павло закликає до фундаментального обов’язку християнського життя – до взаємної любови в різних її виявах. Звертаємо увагу лише на прекрасну початкову думку (Рим. 12:1), в якій Павло описує християнське життя як жертвоприношення Богові, як богослужбовий акт, в якому особа християнина як жертва спалюється день у день у ділах любови, що об’єднують християн як членів єдиного тіла (Рим. 12:4-5). Далі Павло заохочує до вірности і послуху установленій законній владі (Рим. 13) і закликає до зрозуміння та поблажливости щодо братів, які ще слабкі у вірі й податливі на згіршення (Рим. 14), про що апостол уже говорив у 1 Кор. 8.

Моральна частина послання завершується прикладом Христа, найвищого взірця любови (Рим. 15:1-13).

Далі йдуть різні вістки про апостольську працю Павла (Рим. 15:13-32) та довгий перелік осіб, яким Павло адресує свої привітання (Рим. 16); у кінці Павло завершує свій довгий твір величавою прославою Бога, що специфічним терміном називається «доксологія» (Рим. 16:25-27).

СХЕМА-ПІДСУМОК
А) 1:1 – 15: Адреса, привітання і мета послання.

Б) 1:16 – 11:36: Доктринальна частина: Євангеліє, тобто Ісус Христос розп’ятий і воскреслий – це сила Божа, що спасає кожного, хто вірує, – юдея чи поганина;

а)   1:18 – 3:20: як у поганському світі ідолопоклонства, так і в юдейському світі закону панує гріх; над усіма тяжіє Божий гнів, і всі потребують спасіння;

б)  3:21 – 4:25: всі, хто вірить у Христа, осягають спасіння: Бог прийняв Його жертву як викуп за всі гріхи; віра усправедливлює людину перед Богом, як колись Авраама, родоначальника вибраного народу;

в)   5 – 8: життя віруючого, примиреного з Богом, сповнюється надією: завдяки вірі і хрещенню він звільняється від первородного гріха і від особистих гріхів, отримує силу перемогти властиву людині схильність до зла, і Дух дає. йому змогу звертатися до Бога по-синівськи, називаючи його: «Авва, Отче»;

г)   9 – 11: проблематика єврейського народу, що відкинув Месію: для Павла це тайна історії спасіння, в якій передбачено майбутню інтеграцію Ізраїля в спасінні, яке Бог розпочав у ньому.

В) 12-16: Моральна частина: практичні вказівки для християнського життя в поганському світі; зауваження стосовно співжиття в спільноті між зрілими у вірі християнами та християнами, ще слабкими й податливими до згіршення; прощання і кінцеві побажання для спільноти й зокрема для цілої низки конкретних осіб.

 

Попередній запис

Послання до Римлян

Наступний запис

ЕКСКУРС: Віра – «справедлива» постава людини перед Богом