Послання до Филипської Церкви

Филипська Церква

Найспокійніше і найбільш зворушливе, найінтимніше і найбільш щиросердне, хоч і не позбавлене певних гострих ноток, послання Павла адресоване до християн у Филипах, його «первістків у Європі». Глава 16 книги Дій розповідає про подробиці першого перебування Павла у Филипах та про виникнення першої християнської спільноти в цьому місті. Филип’яни ніколи не завдавали Павлові ані найменшого клопоту, а їхня відданість апостолові виявлялася не лише в любові й послуху, а й у матеріяльній допомозі, що вони йому посилали спершу до Солуня, де Павло зупинився після поспішного відбуття з Филипів, згодом до Коринту, а в кінці – і під час його ув’язнення.

Вони єдині, кому Павло дозволив допомагати йому матеріально, єдині, хто, як сам він каже, брав участь у «даванні й прийманні» (див. Фил. 4:15), тимчасом як інші спільноти знали лише «приймання». Нам уже відомо, з якою наполегливістю Павло завжди наголошував, що на свої потреби він заробляв працею власних рук, аби не допустити навіть тіні підозри про якусь особисту користь із проповіді Євангелія.

Це дає нам змогу оцінити, наскільки глибокими були взаємна близькість і довір’я між ними: апостол чувся з филип’янами немов однією великою сім’єю.

Послання до Филип’ян не має «частин». Це справді мовби лист до родини, в якому різні вістки, почуття і настанови висловлені без якогось чіткого впорядкування, спонтанно виливаючись із розуму і зі серця, тобто з віри і з любови, якими сповнене серце Павла.

Багато вчених вважають, що це послання насправді є результатом злиття трьох коротких писань Павла, адресованих християнам у Филипах, які згодом, коли в Церкві виготовляли збірку Павлових послань, було об’єднано в одну цілість. І справді, раптові зміни в тоні і в змісті, позбавлені будь-якого переходу, можуть бути підтвердженням цієї гіпотези. Ці три маленькі листи реконструюють таким чином: а) Фил. 1:1 – 3:1; 4:2-9; б) Фил. 4:10-20; в) Фил. 3:2 – 4:1. Адресація і прощання залишилися, само собою зрозуміло, лише на початку і в кінці.

Крім цього, багато хто вважає, що Павло написав ці короткі послання не в час римського ув’язнення, а за свого ув’язнення в Ефесі, про яке знаходимо натяк в 2 Кор. 1:8. Мала відстань між Филипами і Ефесом, безсумнівно, уможливлювала таке часте листування. Питання ще не є остаточно розв’язане, однак це не впливає на вартість і на розуміння тексту.

Послання до Филип’ян

На початку Павло складає Богові подяку за віру филип’ян та за їхню відданість його особі, за яку він віддячується глибокою любов’ю, радістю і молитвою про те, щоб їхнє християнське життя ставало дедалі ревніше і плідніше (Фил. 1:1-11).

Далі йдуть деякі вістки про себе, де Павло сповіщає филип’янам, що його кайдани не перешкодили, а радше посприяли поширенню Євангелія (Фил. 1:12-18).

Становище, в якому він зараз перебуває, його не тривожить, адже все прямує до добра, і навіть якщо б він мусив умерти, то це було б не втратою, а здобутком, бо ж тоді він осягнув би таку бажану мету – повну і вічну злуку з Христом, що Ним уже відтепер сповнене життя апостола. Але поки не настав цей час, апостол згоджується жити і працювати для добра своїх вірних (Фил. 1:19-26), яким він поручає таку саму стійкість і силу, приклад якої подає сам, перебуваючи в кайданах ув’язнення (Фил. 1:27-30).

Християни у Филипах будуть тим сильніші і стійкіші, чим більше будуть об’єднані братньою любов’ю і чим більше ставитимуться один до одного як брати, завжди готові дбати один про одного та допомагати взаємно в різних потребах (Фил. 2:1-4).

Закликаючи своїх читачів до покори, що є головною умовою для чинення діл любови, Павло ставить за приклад Ісуса Христа, Який, бувши Богом і мавши змогу явитися перед світом у всій Своїй славі і величі, як Володар всесвіту і людства, виявляючи Свою божественність, волів, натомість, зректися цих прерогатив і постати перед людством як слуга – у такій самій природі, як і наша, податливій на втому, терпіння і смерть, і в найбільш принизливих життєвих умовах. Його упокорення досягнуло вершини в найганебнішій смерті, яка лиш існувала, – смерті на хресті, що Він прийняв в акті послуху і любови до Отця. Цей акт став для Ісуса Христа початком прослави і вивищення над усім людством і над усіма створіннями, включно з ангелами і дияволами, які перед Ним мусять зігнути свої коліна на знак підлеглости і поклоніння (Фил. 2:6-11).

Це ще один славний уривок, ще один «христологічний гимн», в якому Павло кількома короткими, але надзвичайно влучними фразами дає визначення особі Ісуса та звершеному Ним чинові. Перші слова цього уривку (Фил. 2:5) закликають филип’ян (і всіх інших християн) плекати в собі ті думки, що личать членам Христа, які належать до одного й того ж тіла, в якому кожен має покірливо услуговувати іншому, коли той цього лише потребуватиме, подібно, як і Ісус посвятив Себе цілого для нашого спасіння, не зважаючи на Свою гідність і приймаючи заради нього будь-яке упокорення.

Після цього прекрасного опису прикладу Ісуса Павло подає загальні поради стосовно вірности в християнському житті (Фил. 1:12-18). Далі він повертається до свого особистого становища, не шкодуючи тут похвал для Тимофія і Епафродита – добре знаних для християн у Филипах його співпрацівників (Фил. 2:19-30).

У третій главі Павло остерігає филип’ян перед юдаїзуючими християнами, які могли зненацька прибути також і до Филипів. Павло нагадує, що він теж володіє всім, що необхідне, аби задовольнити фарисейські вимоги щодо спасіння, але все це більше не має ніякого значення перед найвищим добром «спізнання» – себто віри і любови Ісуса Христа (Фил. 3:8). Усі ці титули, як і всі інші, які лиш можна було б ще додати, є лише сміттям порівняно з тим скарбом віри, благодаті, а наостанку – і вічного щастя, що ми маємо в особі Ісуса Христа. Він нас вчинив громадянами неба (Фил. 3:20), так що нас більше не мають цікавити жодні почесті чи привілеї, які може нам дати земне життя.

Після ще однієї короткої згадки про деяких конкретних осіб і про ситуацію Церкви у Филипах (Фил. 4:1-3) Павло спалахує закликом до радости. Для християнина, свідомого свого Божого синівства та того вічного блаженства, яке його очікує, не може існувати жодного мотиву до суму. Сумувати можуть хіба погани або ті, що відкидають спасіння, яке Бог пропонує усім. У такій атмосфері глибокого миру і братньої любови все, що лишень доброго, красивого і корисного існує у світі і в людському житті, належить християнинові, адже воно походить від Бога, Який сотворив усі речі добрими і віддав їх на службу Своїм дітям (Фил. 4:8-9).

Павло завершує своє послання зворушливою подякою за отримані від филипської спільноти пожертви і за їхню любов, яку ці пожертви виявляють (Фил. 4:10-23).

Попередній запис

Послання до Ефеської Церкви

Наступний запис

Записка до Филимона