Послання Петра

У каноні Святого Письма фігурують два послання під іменем глави апостолів – Петра. Вони адресовані до християнських спільнот Малої Азії, як видно із заголовку Першого послання.

Можливо, хтось буде здивований цими адресатами. Адже відомо, що через цей регіон перейшов був Павло, проповідуючи там Євангеліє в часі своєї другої і третьої місійних подорожей. Тож ми сподівалися б знайти під посланнями, адресованими до цих християн, підпис Павла. Деякі вчені висувають гіпотезу, що коли тривожні вістки про становище християн у Малій Азії дійшли до Риму, Павло, звільнений з першого ув’язнення, уже покинув столицю і згідно зі своїми планами, мабуть, перебував в Іспанії.

Замість Павла справу бере у свої руки Петро, що був на той час у Римі. Християни Малої Азії послухали б глави апостолів, головного стовпа Церкви не менше, ніж Павла.

Петро не мав потреби представляти себе перед ними. Павло, без сумніву, розповідав в усіх заснованих ним спільнотах про Кифу, тобто «скелю», на якій Ісус збудував свою Церкву. Зрештою, і Павлове Послання до Галатів підтверджує, що Петро був добре відомий серед християн Малої Азії.

А) Перше послання Петра

Це писання адресоване християнам, які зазнають гонінь від ворожого середовища, де вони змушені жити. Висміяні, зневажені і навіть несправедливо оскаржені, вони перебували в таких самих умовах, що й будь-яка інша християнська спільнота в цьому світі (1 Петр. 5:9), тож св. Петро заохочує їх до витривалости.

У першій частині послання (1 Петр. 1:3 – 2:10) провідною темою є християнська надія, що потішає людину в туземному житті (1 Петр. 1:6) і підтримує її в терпіннях. Терпіння випробовують, очищують і посилюють нашу віру, подібно, як вогонь відділяє і очищує золото від домішок (1 Петр. 1:7).

Християнська надія знаходить тверде підґрунтя в Божій любові, яка виявилася через жертву Ісуса. Петро закликає християн, щоб вони збагнули вартість тієї ціни, яка була за них заплачена (1 Петр. 1:17-21) і яка свідчить, наскільки велика Божа любов до нас.

Ця любов не лише визволила нас від зла, а й перетворила нас внутрішньо, відродила нас до нового життя. Бог не лише є для нас доброчинцем, а й Отцем, якого ми є і маємо почуватися дітьми, живучи у внутрішньому мирі і взаємній злагоді, люблячи один одного як брати й очікуючи на той час, коли радість від усвідомлення нашого Божого синівства осягне свою повноту і досконалість, коли Ісус прийде на землю вдруге наприкінці часів (1 Петр. 2:1-2; 4:13). Але, крім такого довір’я і внутрішнього миру, християни мають відчути також і всю свою гідність як членів Божої родини, вибраного племени, святого народу, царського священства – адже через щоденну жертву свого власного християнського життя вони поклоняються і віддають честь правдивому Богові, подібно, як священики, що приносять свою літургійну жертву (1 Петр. 2:9-10).

Друга частина послання (1 Петр. 2:11 – 5:11) має більше практичний характер, тут йдеться про обов’язки людей різного стану. У цій частині треба звернути увагу на особливий наголос, що його глава Церкви ставить на доброму імені, на добрій славі, що їх християни мають собі здобувати, – у тому значенні, що їхня поведінка не має бути такою, аби заслуговувати на ту зневагу, терпіння і муки, яких вони зазнають (1 Петр. 2:12; 3:16; 4:4-5; 4:14-16).

Християни все одно знають, що вони так само, як і Ісус, будуть предметом нерозуміння, осміювання і знущання з боку поган, але Петро закликає вірних не давати їм жодної іншої підстави для зневаги і переслідування, щоб таким чином виявилася їхня несправедливість. Лише тоді перенесені терпіння стануть запорукою участи в Ісусовому блаженстві, про яке Петро нагадує своїм читачам (1 Петр. 4:14; пор. Мт. 5:11; Лк. 6:22).

У цьому заклику знаходимо два дещо незрозумілі уривки: 1 Петр. 3:19-20 і 4:6. У них сказано, що Ісус в часі між Своєю смертю та воскресінням «зійшов до аду», щоб «мертвим звіщувати Євангелію».

Церква навчає, що перед приходом Ісуса жодна людина не могла ввійти у вічне блаженство. Всі, хто осягнув спасіння перед тим, як Ісус звершив чин відкуплення, мали, так би мовити, «квиток» до раю, мали право увійти до нього, однак ще не увійшли. Лише Ісус Своєю жертвою відкрив для Божих синів небеса, і в цих віршах Петро натякає саме на цей факт. У 1 Петр. 3:18-20 слово «тіло» вказує на людську природу, прийнявши яку, Ісус жив і зазнав смерти подібно, як і всі ми; слово ж «дух» вказує на прославлений, божественний стан, в якому Він перебуває після Свого воскресіння. Осягнувши цей стан, Він звільнив і ввів до раю душі всіх праведників, що очікували на своє відкуплення. Петро тут наводить приклад, зокрема, сучасників Ноя, що не повірили його слову: якщо якась частина з них таки очікувала на «благовість» відкуплення, то перед обличчям цієї катастрофи вони могли схаменутися і благати в Бога про спасіння.

Петро розвиває цю думку далі, звертаючи погляд на те, як води потопу піднесли ковчег, рятуючи Ноя та його родину від погибелі, якої зазнали всі інші їхні сучасники. Води потопу становлять прообраз води хрещення, в якій християни спасаються від погибелі. Вірш 1 Петр. 4:6 повертається до тієї думки, що висловлена в 1 Петр. 3:19-20, нагадуючи, що Божий суд не є такий, як суд людей; так було, наприклад, з тими, хто людським судом був засуджений як відступник і грішник, а натомість осягнув милосердя і спасіння завдяки звершеному Ісусом відкупленню.

Б) Друге послання Петра

На відміну від першого, воно має більше полемічний і навіть суворий характер. У ньому мова йде передусім не про зовнішні труднощі християнських спільнот Азії, пов’язані зі співжиттям із поганським суспільством, а про внутрішні загрози в самих спільнотах – загрози для правдивої віри з боку фальшивих учителів та хитрунів, які, користуючися простотою вірних, намагалися віддалити їх від християнської віри.

Весь зміст другої глави – це гостра інвектива, що, зрештою, цілком відповідає запальному характерові Петра, який тепер захищає Христа у своїй Церкві більше не мечем, як у Гефсиманському саду (Ів. 18:10), а своїм словом – як головний наставник у Церкві. Щоб утвердити християн у вірі в Христа, як Він їм був представлений в апостольській проповіді, Петро нагадує про один із незабутніх моментів свого життя з Ісусом – про Переображення (пор. Мр. 9:2-8), під час якого він споглядав Учителя між Мойсеєм та Іллею в усьому блиску Його божественної величі.

Фальшиві учителі, віддалившись від віри, намагалися дискредитувати Євангеліє, стверджуючи, що обіцяний прихід Ісуса так ніколи й не настане. Петро зауважує, що Бог не міряє часу короткотривалістю нашого життя, адже для Нього тисяча років – як один день. А ми мусимо цінити той час, що його Бог дає в наше розпорядження (2 Петр. 3:1-10).

Святе Писання навчає, що Бог може карати людей, коли це необхідно: жахливі кари, яких зазнали сучасники Ноя в потопі (Бут. 7:17-22), чи Содом і Гомора у вогненному дощі (Бут. 19:23-25) – це образи кар, що їх Бог нашле на тих, хто спершу згодився йти слідом за Ісусом, повіривши в Нього, але згодом відрікся від Господа. Петрові мовби спонтанно вириваються слова, схожі до тих, що у свій час Ісус сказав про Юду: «Краще було б не пізнати їм дороги праведности» (2 Петр. 2:21).

Ті лжевчителі, між іншим, ще й намагалися покликатися на Писання, аби підтвердити свої думки. Тож Петро нагадує, що будь-хто не може правильно зрозуміти чи пояснювати Писання; воно є плодом співпраці між Святим Духом та пророками, і, отож, його правдиве значення можуть пояснити лише ті, хто є вповноважений під наглядом Святого Духа поширювати у світі те, що Бог об’явив, а саме – апостоли на чолі з Петром (2 Петр. 1:20-21) та їхні наступники. Дуже цінною є тут коротка згадка про послання Павла, деякі фрагменти з яких нелегко зрозуміти, й облудні вчителі їх перекручують, так само, як роблять це і з іншими Писаннями (2 Петр. 3:15-16). Як бачимо, авторові відомі Павлові послання (якими обмінювалися різні християнські спільноти і з яких уже, мабуть, на той час сформувалися перші часткові збірки); важливо теж звернути увагу, що він ставить їх на той самий рівень, що й інші Писання.

Деякі екзегети мають певні сумніви щодо належности цих двох послань Петрові; найбільше це стосується другого послання, в якому відчувається пізніша ситуація, ніж в апостольському періоді. Перше послання мало б бути збіркою роздумів та повчань, пов’язаних із літургією хрещення, що згодом були укладені у формі послань для їх поширення в інших спільнотах. Ми вже знаємо, що натхненність текстів Святого Письма не дає запевнення про їхнє літературне походження, тобто про належність тому авторові, якому їх приписано. Ще в кінці Старого Заповіту поширився звичай приписувати якійсь славній постаті з минулого твори, що їх написали інші автори. Пригадаймо, наприклад, книгу Мудрости, що була написана приблизно в середині І ст. до Хр., але її авторство було приписане Соломонові, що жив на дев’ять століть раніше. Той факт, що якийсь твір не належить безпосередньо тому авторові, якому його приписано, жодним чином не торкається його канонічної авторитетности та натхненности. Важливим є те, що первісна Церква визнала в ньому голос правдивого апостольського свідчення і прийняла, зберегла та передала його нам як спадщину цілої Церкви.

Хочемо ще додати, що коли читати перше послання Петра як «проповідь» про хрещення, то деякі деталі в ньому проясняться і стануть ближчі до життя. Усі заклики щодо християнського життя черпають свій сенс із самого буття християнина, зродженого з тієї злуки з Христом, що здійснюється в хрещенні. Читання цього твору і роздуми над ним допоможуть переосмислити наше хрещення, наше відродження до життя як Божих дітей.

Попередній запис

Послання Якова

Наступний запис

Послання Юди