Послання Якова

Після корпусу Павла в Новому Заповіті йде серія із семи послань, що від початку IV ст. отримали назву «соборних». Ці послання не адресовані до якоїсь конкретної спільноти, як це було з посланнями Павла, а призначені для всіх християн загалом або ж для якоїсь групи християнських спільнот. Виняток становлять друге і третє послання Івана, адресовані одне до одної конкретної спільноти (2 Ів.), а друге – до окремої особи (3 Ів.). Про Іванові послання говоритимемо після його Євангелія.

* * *

Християнське передання зберегло нам це послання під іменем Якова. Відомо, що серед апостолів це ім’я мали дві особи: Яків, брат Івана, який згодом отримав прізвисько Старший, та Яків, син Алфея, якого було прозвано Молодшим (пор. Мр. 3:17,18). Однак ні перший, ні другий, найімовірніше, не був автором «Послання Якова». На думку багатьох учених, це послання мало належати тій постаті, що в апостольських Діях та в посланнях Павла зветься «братом Господнім», тобто одному з родичів Ісуса, якого разом з Петром та Іваном вважали «стовпом» Церкви (Гал. 2:9). Він очолював єрусалимську Церкву, і на апостольському соборі він взяв слово відразу після Петра.

Яків дуже ревно дотримувався закону Мойсея, хоч і був абсолютно згідний з Петром і Павлом у тому, що погани, які вступали в лоно Церкви, не були зобов’язані приймати цей закон як конечну умову для спасіння. Така практична поведінка Якова була надзвичайно розважливою і розумною, бо на її прикладі юдеї мали змогу наочно переконатися, що прийняти Ісуса і Його науку не означає відректися від усієї своєї духовної спадщини, а надати ще більшої вартости релігії отців, котра в Євангелії досягла своєї повноти і звершення. Усе, що лиш найкращого було в юдейській релігії (молитва, дослідження Писань, діла милосердя, любов до Бога та до ближнього), ще досконалішим чином практикували учні Ісуса. Своєю глибокою релігійністю Яків здобув собі прихильність і пошану навіть з боку євреїв-нехристиян.

Яків теж зазнав мученицької смерти з наказу первосвященика та синедріону в 61-му р. по Хр., правдоподібно, під час короткотривалого періоду відсутности в Палестині римських намісників.

Послання Якова має чисто практичний характер. Воно адресоване «дванадцятьом племенам, які в Розпорошенні»; цей заголовок не означає, що Яків звертається до євреїв, котрі жили в діяспорі (тобто поза межами Палестини), а радше до християн юдейського походження, що мешкали не в Палестині, – можливо, у сусідній Сирії.

Можна сказати, що весь зміст послання зосереджений навколо одного центрального уривку, Як. 2:14-26, де апостол наголошує на необхідності добрих діл для християнина, що прагне осягнути спасіння. Самої лише віри не досить. Було б дуже добре, коли б вистачало лишень повірити в певні правди й провадити собі егоїстичне життя, потурати власним тілесним схильностям і похотям, знаючи, що віра в Ісуса все одно нас спасе, як би ми не поводилися в практичному житті. Віра – говорить Яків – це не теоретична згода розуму з християнськими правдами, що не тягне за собою жодних наслідків у практичній поведінці. Така віра була б мертвою – каже Яків, узгоджуючись із Павлом, для якого жива віра – це віра чинна, віра, яка діє через любов (Гал. 5:6), виявляючи в конкретних вчинках, у реальному житті любов віруючого до Бога та до ближнього.

У Посланнях до Римлян (Рим. 3:28) та до Галатів (Гал. 2:16) Павло каже, що людина осягає праведність перед Богом лише через віру, ще не сповнивши жодного доброго діла. Тут апостол народів говорить про навернення і про перехід від стану гріха до стану благодаті, на яку ніхто не може собі заслужити. Благодать у самій своїй природі є «безкоштовна». Але вона має стати началом нового життя, що спонукуватиме християнина поводитися згідно з ученням Ісуса. Це правда, що віра – це корінь нашого надприродного життя і нашого остаточного спасіння; але правда й те, що цей корінь не має жодного змісту, якщо з нього не виростає дерево, що приносить добрі плоди. Не вистачає лише слухати Боже слово і вірити в нього; необхідно його переводити в практику в конкретному житті (Як. 1:22-27; пор. Мт. 7:21-27).

Навколо цього ядра розвивається весь зміст послання Якова: у ньому отримують своє християнське значення заклики до витривалости у випробовуваннях і в життєвих труднощах (Як. 1:2-12; 5:7-11); наполягання розважливо використовувати язик, яким так легко і швидко можна наробити дуже багато лиха (Як. 3:1-12); запрошення ставитися об’єктивно до багатих і бідних, знаючи, що багатства і почесті цього світу перед Богом не мають ніякої ваги (Як. 2:1-13; 5:1-6) та що всі люди є рівною мірою Його дітьми; і, врешті, заклики до опановування власних пристрастей та осягнення християнської мудрости, що одночасно становить також і чисто людську зрілість (Як. 3:13 – 4:17).

Послання Якова має особливу вагу ще й через той факт, що в ньому знаходимо єдине в Новому Заповіті свідчення про таїнство «єлеопомазання» (Як. 5:14-15). Автор лише кількома словами поручає вірним цю практику, що, мабуть, не була для них чимось новим, а становила вже доволі поширений звичай, який згодом увійшов у сталу практику й був визнаний Церквою як «діяльний знак благодаті для духовного і тілесного добра хворих». Далі в посланні йде запрошення сповідатися зі своїх гріхів (Як. 5:16-18). Це ще, мабуть, не була тайна Сповіді в сучасному її вигляді, а лише спільне визнання гріхів на християнських зібраннях, що мало на меті дати кожному відчути свій обов’язок молитися за братів. Послання закінчується заохоченням привертати на добру дорогу братів, які відступили від правди та від християнського життя.

Попередній запис

Моральна частина (Євр. 10:19 – 13:15). ЕКСКУРС

Наступний запис

Послання Петра