Походження страхів

Звідки походять ці страхи, які паралізують нас і перешкоджають нам працювати для перетворення нашого суспільства і нашого світу? Чи за цими страхами не ховається страх подивитися всередину себе, у глибину своєї душі, де ми самі від себе ховаємо частину свого єства? Про таке відкриття частини самого себе пише Літта Бассет у своїй книжці «Неприступна радість».

Мені здається, що всі ці страхи дисидентів, чужинців, невдач, втрат, страх гидкого і брудного походять із страхів нашого дитинства. Ми всі боялися, аби про нас не подумали, що ми погані, боялися звинувачень і критики, боялися розчарувати очікування батьків щодо того, якими ми маємо бути. Деколи батьки дають дитині відчути, що їхню любов треба заслужити, що це плата за добру поведінку. І тоді дитина живе з переконанням, що для того, аби заслужити любов батьків, треба завжди відповідати їхнім вимогам. Дитина думає, що їй треба довести свою цінність, інакше ти ніхто і нічого не вартий. Тоді дитина не може пізнати, що кожна людина унікальна, кожна – цінна.

У книжці «Дорога людини» єврейський філософ Мартін Бубер пише: «З кожною людиною в цьому світі народжується щось унікальне, неповторне, чого не було досі […]. І цю свою унікальність, неповторність людина покликана розвивати та дарувати іншим». А як дитина може повірити у свою безцінну неповторність, якщо якусь частину себе вона мусить приховувати і придушувати, щоб відповідати вимогам батьків? Вона може прийняти саму себе, а згодом приймати і поважати інших людей такими, як вони є, лише тоді, коли відчуває, що її приймають та люблять такою, як вона є. Любов і взаємоповага, так само, як страхи та упередження, передаються, мов спадок, із покоління в покоління. Щоб перейти від потреби постійного визнання інших людей до свідомої відповідальності за них, до відкритості, необхідна справжня внутрішня переміна. Це наче розбити панцир, щоб могла проявитися правдива особа і те найглибше і найгарніше, що в ній є.

Усіх нас любили недосконалою любов’ю. Це головна причина нашої недовіри до себе та до інших, нашої схильності замикатися в закритих, елітарних групах. Коли я відкриваю, що мене люблять і приймають як людину, з усіма моїми талантами і здібностями, але також і з моїми слабкостями, коли я відкриваю сокровенну цінність того життя, що несу в собі і творю довкола себе, тоді можу відкриватися до інших людей і поважати сокровенну цінність кожного. Коли я починаю приймати в собі те, що відкидав, мій страх щодо інших людей зменшується і, крок за кроком, я наважуюся прийняти їх як друзів, як братів і сестер. Визнаючи неповторну цінність людей, які мене оточують, я глибше усвідомлюю нашу спільну людськість. Незалежно від віку, статі, кольору шкіри, культури, релігії, наших обмежень, нашої неповносправності – усі ми маємо ранимі серця, які потребують любові та поваги. Хто колись був відкинений, той не вірить у свою неповторну цінність. А щоб зростати до більшої внутрішньої свободи, ми усі потребуємо визнання нашої сокровенної цінності.

Доки ми не усвідомимо нашої спільної приналежності до людства, доки не усвідомимо того, що ми потрібні одне одному і можемо допомогти одне одному, доти ми будемо ховатися за почуттями вищості та елітарності, за мурами упереджень, осуду та взаємного приниження, що їх вибудовують такі почуття. Кожна людина, хоч би яка вона була мала і слабка, несе в собі неповторний дар для цілого людства. У нашому прекрасному всесвіті існують не тільки сонце та зорі, але й безліч маленьких тварин і рослин, які також важливі – своєю красою, своїми цілющими властивостями, своєю здатністю давати життя. Кожна частина нашого тіла, якою б маленькою вона не була, – важлива і відіграє свою роль у функціонуванні організму. Отак кожна людина – мала чи велика – має своє призначення в нашому світі. І коли ми знаходимо час для того, щоб пізнати одне одного, вислухати історію кожного, ми починаємо перемінюватись. Тоді наше враження про людину базується уже не на тому, скільки вона знає, не на її соціальному статусі, а на основі нашої особистої зустрічі, зустрічі серця з серцем. Так поступово ми здійснюємо перехід від відкинення до прийняття, від упереджень та осуду до розуміння та прощення. Це – переміна серця. Ми відкриваємо одне в одному братів та сестер у нашій спільній родині людства. І нами керує уже не страх, а визнання неповторної цінності кожної людини…

Від відкинення до прийняття

Як здійснити цей перехід від відкинення до прийняття? Коли я говорю про «прийняття» чи то людей неповносправних, чи хворих на СНІД, чи убогих, як Лазар, то маю на увазі не просто відкриття для них нових шкіл, закладів, притулків, лікарень. Безумовно, відкривати такі центри важливо, але самої тільки професійної допомоги замало. Мова не йде також про те, щоб зробити їх «нормальними», тобто такими, як ми, які б відвідували наші релігійні служби, ходили до місцевого кінотеатру та басейну. Прийняти людей відкинених – означає прийняти дар, який вони можуть принести кожному з нас зокрема, організаціям і групам, а також суспільству в цілому. Це означає також вчитися в них. «Чому ми маємо вчитися в людей убогих? – запитує Бруно Тардьє. І відповідає: – Не тому, що вони убогі, а тому, що вони люди і їх досвід може бути джерелом збагачення для усього людства».

Часто саме люди, відкинені суспільством, живуть тими цінностями, що їх усі ми потребуємо відкрити та прийняти, якщо справді хочемо стати людьми. Йдеться не про те, щоб просто робити добрі вчинки для убогих, а про те, щоб вивільнити джерело життя всередині них та бути відкритими, щоб отримати життя, яке вони хочуть подарувати нам. Йдеться про те, щоб стати друзями. І якщо ми приймемо в наше життя людей, відкинених суспільством через їхню слабкість, якщо ми будуватимемо з ними стосунки дружби, то невдовзі вони перемінять нас. Люди слабкі запрошують нас знайти час, щоб просто бути з ними, слухати їх у взаємній відкритості та довірі. Це може визволити нас від потреби постійно бути зануреним в якусь діяльність. Це зможе визволити нас від індивідуалізму і потреби сили, успіху та влади. Наші упередження та усі ті внутрішні мури, якими ми відмежовувалися від інших, поступово зникатимуть. Ми знайдемо новий спосіб жити в цьому світі та бути разом – і це перетворюватиме наші суспільства.

Тоді усе зміниться: ті, хто нагорі, не диктуватимуть тим, хто знизу, як жити, що думати, що робити, – вони навчаться вислуховувати усіх тих, хто був відкинений, хто думає інакше. І ми зможемо прийняти те, що вони хочуть нам подарувати, – просте й глибоке розуміння того, що означає бути людиною. Якщо ми сприймемо тих, кого вважаємо «низами» суспільства, як друзів, як людей, що мають свій неповторний дар для усіх нас, то це змінить усю нашу соціальну піраміду, на вершині якої тепер є сила, влада і багатство. Наше суспільство стане зразком взаємної приналежності, де буде місце для кожної людини, де ми житимемо у взаємній повазі та довірі.

Чи не видається це утопією? – Якщо ми житимемо цим кожен на своєму місці – у своїх сім’ях, селах, кварталах, в усіх місцях приналежності, – то поступово цей дух просякне усе суспільство і зробить усіх нас більш людяними. «Життя людини відкиненої, убогої може змінитися, якщо ми тільки цього забажаємо. Якщо цей убогий чоловік досі був самотній, жив відлюдником, запропонуймо йому нашу дружбу, даймо йому шанс […] віднайти в житті ідеали, полюбити життя, любити, мислити, будувати свідомо своє майбутнє. Та братерська солідарність, яка є між нами, допоможе йому подолати труднощі», – пише отець Жозеф Брестський, засновник руху «Четвертий світ».

Мішель Коллар та Колет Гамбер, які живуть разом з бездомними людьми, пишуть: «Дозволити собі відчути біль іншої людини – ось те, що може зцілити нас від гордості, почуття вищості, зробити нас братами. Рівними! Однаково важливими і цінними. Близькими. Отож ми покликані побачити, прийняти красу, яка прихована в іншій людині. Дозволити її серцю торкнутися нашого серця, щоб змогла народитися дружба».

Я не кажу, що кожен з нас покликаний прийняти до свого дому убогу людину чи усиновити відкинену неповносправну дитину. Я пропоную тільки кожному з нас відкрити серце до кількох людей у нашому оточенні, які є відкинені, самотні через свою інакшість чи свою слабкість, та спробувати стати їхніми друзями, спробувати прийняти життя, яке вони можуть нам дати. Якщо кожен з нас так зробить, ми і наші суспільства будуть поступово перетворюватись. Це і є дорога серця.

Попередній запис

Страх – основа упереджень та відкинення

Наступний запис

Серце