ПОЧУТТЯ ПРОВИНИ – СИЛА ПРОЩЕННЯ

Якщо хтось взявся вистежувати почуття провини, то найперше мусить для себе з’ясувати, що таке провина. Якщо нас цікавить саме поняття провини, то звернімося за допомогою до цього слова. Німецьке слово «провина» (нім. «Schuld») походить від «мусити, бути зобов’язаним». Як людина я маю багато обов’язків. Я зобов’язаний перед своїми ближніми та перед Богом. Я стаю винним, якщо заборгую щось перед собою, Богом чи сотворінням, якщо не віддам собі, Богові чи ближньому того, що я зобов’язаний дати. Щодо самого себе, то я повинен себе приймати, добре ставитись до себе, не шкодити собі, вести здоровий спосіб життя. Також я повинен розвивати свої здібності, ті, які дав мені Господь, жити згідно зі своїм внутрішнім буттям, бути собою, не копіюючи інших. Щодо ближнього, то я повинен поважати його і приймати таким, яким він є, дозволити йому жити своїм життям, дати йому той простір, якого він потребує для того, щоб бути собою. А найчастіше я повинен допомогти йому, якщо він сам не в силах. Щодо Бога, то я повинен сказати «Так» самому собі, такому, яким Він мене сотворив, сказати «Так» своєму буттю, яке сповниться лише тоді, коли буде спрямованим на Бога. Також стосовно Бога я повинен шанувати Його творіння, посеред якого Він мене помістив, щоб я плекав його й беріг.

Згідно із психологією К. Юнга, провину можна було б розуміти як розкол. Коли почуваюся винним, то наче всередині мене відбувається розкол, я вагаюся, чи поглянути на свою справжню реальність, таку, якою вона є, коли я витісняю все неприємне зі свого життя, коли свідомо відводжу погляд, коли моє чуття дуже хоче щось мені сказати. Тут провина має щось спільне зі сліпотою, бо я заплющую очі, щоб не бачити своєї реальности й реальности інших людей. Відтак ідентифікую себе з тими образами, які я витворив про себе та про інших людей, стаючи абсолютно сліпим для реальности. Наша властива провина насправді проявляється не в мить переступу заповіді. Коли молоді люди клякають до сповіді й починають розповідати, що вони згрішили, бо їли в п’ятницю м’ясо чи сперечалися зі своїми батьками, я починаю розуміти, що не в тому їхня справжня провина. Тоді починаю розпитувати цього хлопця чи дівчину, де вони завдали шкоду самі собі, де вони відбирали в себе справжнє життя. Іноді відповідь видно вже в рухах їхнього тіла – якщо хтось сильно знизує плечима я розумію, що його провина не в тому, що він допустився помилки, а в тому, що він не має довіри, яка би тримала його, що він не віддається Богові. Моя справжня провина там, де я вагаюся, чи приймати свою людськість, свою життєву історію, свої здібності та межі, де постійно звинувачую Бога, що я не такий, яким би хотілося бути. Справжня провина полягає в розколі між тим, що є, і тим, чого я хочу, між тим, що Бог приготував для мене й тими ідеями-фікс, які я виношую і тим самим постійно б’юся об стіну. Звісно, не так легко визначити, у чому полягає моя справжня провина. Однак точно знаю, що коли докладу зусиль, щоб побачити, в якому випадку я не даю життя собі і своїй реальності, вдягнувшись у тугий корсет своїх уявлень та ідей, лише тоді зможу навернутися і жити так, щоб моє життя було успішним, святим і цілісним.

Тоді як нам чинити із почуттям провини? Воно не завжди вказує нам на реальну провину. Найчастіше це почуття – свідчення відсутности ясности та довіри до самого себе. Ми почуваємося винними, бо наше власне Над-я нас обвинувачує. Ми так глибоко засвоїли батьківські заповіді й цінності, що визволитися від них можемо лише із глибоким почуттям провини на серці. Молода жінка, яку в дитинстві мати постійно змушувала до важкої роботи, проймається глибоким почуттям провини, якщо дозволяє собі хвилину відпочинку. Когось огортає це почуття, коли він чи вона не виправдовує очікувань свого чоловіка чи дружини, свого друга чи колеги на роботі. Хтось соромить сам себе почуттям провини через власну ненависть чи заздрість, які відчуває. Вони карають себе цим неприємним почуттям, коли усвідомлюють свою агресію. Замість того, щоб добре приглянутися до своєї агресії, інтегрувати в неї свій життєвий план, вони спрямовують її проти себе. Завдання психології та духовного супроводу душі полягає в тому, щоб допомогти людині навчитися розрізняти почуття провини та справжню провину. Якщо я караю сам себе почуттям провини, то найчастіше це зовсім не спонукає мене до того, щоб змінити свою поведінку. Поза своєю провиною я повинен побачити свої потреби й усвідомити свої зранення, лише тоді навчуся як креативно вчинити зі своєю провиною. Так я заберу опору під її ногами, ту, на яку я постійно вступав, звинувачуючи себе. Відтак навчуся нової поведінки, яка приноситиме душі користь.

Небезпека полягає в тому, що людина через почуття провини може так і залишитися у своїх проступках. Ще одна небезпека в тому, що люди витісняють своє почуття провини і проектують його на інших. Сьогодні цей механізм працює на повну силу. Люди активно шукають цапів відбувайлів, на яких можна перекласти всі свої невдачі та промахи. Тоді цапа відбувайла нещадно вбивають. Однак навіть це не звільняє людини від почуття провини. Тоді вони кидаються на пошуки нової жертви. Щоб вибратися з цього зачарованого кола, дуже важливо тверезо оцінити свою провину, визнати її і водночас довіритися Богові, повірити в те, що Він пробачає мені мої проступки. Однак не менш важливо пробачити самому собі свою провину, а це трапиться лише тоді, коли я відмовлюся від того ідеального образу, який я собі створив і ношу його в собі: ідеальний образ того, що я все життя проходжу в білих рукавичках. Хочемо того, чи ні, проте все життя допускатимемося помилок і будемо винуватими. Лише вирішальне питання в тому, чи зможемо відвести погляд від своєї провини на Боже милосердя, і чи використаємо власну провину для того, щоб ставати більш милосердними до інших людей, замість того, щоб осуджувати їх і проектувати на них свої помилки.

Томі Унґерера, знаменитого карикатуриста з Ельзасу, запитали в одному з інтерв’ю, чи він досі віруюча людина. Чоловік відповів, що ні, однак він досі молиться кожного вечора, бо, за його словами, це його потреба. Тоді він згадав про прощення: «Навіть якщо Христос не є Божим Сином, то все ж те прощення, про яке Він говорив – величезна революція! Боже мій, прощення! Це найкраще, що ми можемо зробити в цій людській комедії». Замість того, щоб винити самих себе, ми можемо собі пробачити. І замість того, щоб пручатися і відвертатися з почуттям ненависти та злости від людей, які перекладають на нас провину, пробачити їм за це. Бо в нашому людському співіснуванні, – яке Унґерер називає людською комедією – немає кращого шляху прожити спільне життя в мирі, ніж прощення. Однак це вміння пробачити ретельно засипане в людській душі внутрішнім спротивом, бо ми живемо глибоким переконанням, що за все в житті треба платити, особливо за провину. Тут ми потребуємо образів зцілення, щоб перемогти в собі цей спротив щодо прощення, який захований глибоко в підсвідомості. Якщо Ісус на хресті пробачив Своїм убивцям, то ми повинні сповнитися довірою, що в нас немає нічого, чого би Бог не міг нам пробачити і що ми повинні пробачити самим собі. Коли ми споглянемо на ті образи прощення і справедливості, які нам показав Ісус, тоді справді зможемо повірити в прощення і з усього серця пробачити собі та ближнім.

Попередній запис

СОРОМ – ОХОРОНЕЦЬ МОЄЇ ГІДНОСТИ

Наступний запис

ТУГА – НАПРУГА І ГЛИБИНА