Правила і кроки на шляху до прощення

На шляху до прощення є свої правила і кроки, які важливо знати.

Перше правило: ми можемо простити собі чи простити іншим тільки якщо глибоко переконані, що усі належимо до єдиного людського роду, в якому всі рівні, кожен важливий і жодна людина чи група людей не є краща за інших. Може здаватися, ніби зайве повторювати, що важлива кожна людина. Насправді часто буває, що ми з цим погоджуємось, але так не живемо. Наше життя та історія людства дають багато прикладів протилежного: одні люди чи групи людей вважають себе вищими за інших і гноблять тих інших. Тому необхідно знов і знов повторювати і нагадувати одне одному, що всі ми є однаково цінні. Якої б ми не були раси, національності чи віросповідання, якими б не були наші здібності чи неповносправність, усі ми маємо однакову природу: ми маємо раниме серце, маємо потребу любити і хочемо, щоб нас любили, хочемо зростати, розвивати свої здібності, віднаходити своє місце в цьому світі. Ми потребуємо усвідомити свою цінність.

Але як це важко! Бо ж усі ми були так чи інакше зранені. В нас оселився страх, що утруднює стосунки з іншими людьми. У кожній людині ховається тривога, темрява, хаос, що можуть вибухнути насильством. І щоб іти дорогою прощення, нам треба звільнитися від почуття зверхності, а рівно ж і від почуття меншовартості. Ми усі були зранені, але й усі ми ранимо інших. Ми мусимо усвідомити це, щоб стати відповідальними за своє життя і за своє майбутнє.

Друге правило: прощати – означає вірити в здатність кожної людини – починаючи від себе – розвиватися і змінюватись, вірити в можливість людського спасіння. Ніхто з нас не є цілком поганий. У кожній людині є якесь світло. Часто ми чіпляємо на людей ярлики: «злодій», «інвалід», «шизофренік». Припустимо, що хтось дійсно щось украв чи є неповносправним, однак людина значно більша, ніж її вчинки чи її обмеження. І якщо ми зрозуміємо людину, повіримо в неї, підтримаємо, допоможемо, то можливо, одного дня вона підведеться, визнає свої помилки, розпізнає свої рани, зцілиться, стане вільною, полюбить у відповідь, стане вповні людиною.

Третє правило: прощати – означає прагнути миру та єдності. Єдність – безцінний скарб. Справжня єдність – це місце, великий сад людства, де кожна людина може бути собою, зростати, досягати зрілості, приносити плід та давати життя іншим. Це те, чого всі ми прагнемо. Ісус описує це прагнення в притчі про блудного сина: коли батько побачив, що його син – худий, брудний, неголений, зодягнений у лахміття – повертається додому, то кинувся йому назустріч, обійняв, пригорнув до себе, без жодного слова докору чи осуду, навіть без слів «я прощаю тобі». Єдине, чого батько хотів, – це бути знову з сином, жити з ним в єдності сердець. І це бажання було значно більше за біль від завданих йому ран.

Коли хтось справді глибоко любить, то прощення є очевидне. Той, хто любить, хоче бути з тим, кого він любить, і більш нічого. Якщо ми любимо і хочемо, щоб усі люди були вільні, щоб принести плід, то ми будемо людьми прощення. Ми не будемо більше керуватися нашими внутрішніми зраненнями або потребою довести свою значущість, ми будемо прагнути, щоб усі люди зростали в мирі та єдності. Нелегко бути миротворцем і працювати для єдності – це вимагає зусиль. Нелегко також приймати прощення і прощати. Нелегко долати власний егоцентризм. Нелегко боротись з байдужістю і страхом, що паралізують нас.

В основі прощення є бажання звільнитись від наших негативних пристрастей, відрази, ненависті до інших. З цього бажання починається дорога до правдивого прощення.

Описавши три правила прощення, розглянемо тепер чотири кроки до нього.

Перший крок – це відмова від помсти, від принципу «око за око, зуб за зуб».

Другий крок – надія на визволення, переміну людини, яка нас скривдила, яка чинила зло. Той, хто був скривджений, не може змінити серце кривдника, якщо воно повне ненависті та страху, але може надіятися і молитися, щоб одного дня те кам’яне серце перемінилось у серце тілесне.

Третій крок – це бажання зрозуміти свого кривдника. Якщо одна людина ранить іншу, то це стається найчастіше тому, що вона сама була зранена. Якщо хтось чинить насильство, то найімовірніше тому, що сам його зазнав. Щоб допомогти нашим кривдникам стати вільними людьми, мусимо зрозуміти ті механізми страху всередині них, що роблять закам’янілими їхні серця.

Четвертий крок – це терпеливість. Людина скривджена потребує часу, щоб звільнитись від своєї ненависті, щоб зцілити свої рани. Так само потребує часу, щоб змінитись, і її кривдник.

Змінити серце тих, хто нас скривдив

Розгляньмо детальніше четвертий крок. Примирення – це двосторонній процес. Завершення процесу прощення – це зустріч кривдника і скривдженого, в якій кожен приймає іншого і готовий визнати свої страхи та ненависть. Це мить, коли кожен визнає, що єдина надія для нашого світу конфліктів – визнати і прийняти одне одного.

Однак нелегко кривдникові визнати свою провину. Спробуймо зрозуміти чому. Це допоможе нам і чутливіше здійснювати владу, і йти дорогою прощення.

Сила має напрям, вона іде згори вниз, від сильнішого до слабшого. Маніфестацією сили в сім’ї, наприклад, є влада батьків над дітьми. Але сила дуже швидко ототожнюється з тим, що правильне. Чи більшість батьків не переконані, ніби вони найкраще знають, що добре для їхніх дітей? Чи більшість людей при владі не вважають, що вони завжди мають рацію, і, здається, не здатні сприймати критику в будь-якій формі? Справування влади дає людям відчуття ідентичності й гідності.

Ті люди при владі, що сумніваються у своїх рішеннях чи хитаються, не викликають довіри. З багатьох поглядів, владці вважають себе образом Всемогутнього, що їх треба лише слухатися і аж ніяк не піддавати сумніву. Вони замикаються у своєму статусі, своїй владі, своїх привілеях, своїй вищості. Вони відгороджуються від інших за стінами своїх кабінетів, у своїй вічнозайнятості, що робить їх недоступними. Вони втрачають простоту та безпосередність у спілкуванні. Але і всі ми є просто люди, схильні до самолюбства та егоцентризму, що прагнуть успіху, влади, визнання.

Мало серед нас достатньо зрілих і мудрих, які б використовували свою силу та владу в любові й покорі, у дусі служіння, основаному на слуханні інших, на бажанні допомогти кожному повірити в себе і зростати у свободі й відповідальності.

Ті, що мають силу, не можуть дозволити собі коритися законові любові. Так само важко їм визнати те, що вони скривдили тих, які слабші. Всі ми дуже добре вміємо ховати свої помилки та недоліки в потаємні закутки нашого єства, винаходимо досконалі способи приглушити голос сумління, щоб не чути його докорів. Психологи добре вивчили нашу здатність робити себе нечутливими до інших людей та до голосу власного сумління. Фрейд назвав «захисним щитом» цей процес витіснення зі свідомості негативних почуттів, що в разі їх усвідомлення загрожували б нашому комфорту.

Німецький богослов Ґейко Мюллер-Фаренгольц, який працював у Всесвітній раді Церков, у своїй прекрасній книжці «Мистецтво прощення» пише, що більшість людей не хочуть пам’ятати про те зло, яке вони заподіяли іншим людям: «Прощення неможливе там, де гнобителі – окрема людина чи група людей – не мають мужності не оборонятися від тих, хто постраждав від них. Складати зброю важко і болісно».

Коли ті, чия ідентичність і почуття власної гідності тримається на їхній владі й силі, у кінці кінців бачать і визнають свої помилки, перестають творити зло і просять пробачення в скривджених, тоді вони відрікаються від переваг, які дає їм влада, і приймають певну втрату самоповаги. Це так, немовби стати нагим і беззахисним. І коли вони розбивають цю захисну оболонку, що давала їм хибне почуття своєї цінності, у них з’являється тривога і почуття духовної смерті. Але водночас вони звільняються від почуття вини та відкривають нове, глибше розуміння власної гідності. Ось чому так глибоко зворушує примирення між кривдником і скривдженим.

Використовувати владу з мудрістю, у дусі служіння, вислуховуючи та поважаючи кожного, – дуже складне завдання. Я знаю, що сам не раз приглушував деяких членів спільноти, коли був провідником «Ляршу». Нелегко визнавати свої помилки і невдачі, а особливо коли це серйозні помилки і ми важко зранили інших людей.

Нелегко також тим людям, які звикли довіряти своїм провідникам, повірити, що ті могли помилятися. Багато з нас немовби запрограмовані на послух і не вважають за потрібне піддавати сумніву чи критикувати владу. А коли ми розпізнаємо такі помилки і вживаємо заходів, щоб їх виправити, тоді можна говорити про те, що ми дійсно зростаємо.

Попередній запис

Усвідомити наші страхи, щоб простити

Наступний запис

Сила, що йде від Бога