Правильно поводитися з духом, душею і тілом

Деякі люди сприймають своє тіло як якусь зайву річ, яка більше заважає, ніж допомагає. Інші нехтують потребами власної психіки і постійно зазнають більше стресів, аніж можуть витримати. А ще інші майже не дбають про свої стосунки з Богом (хоча може бути так, що вони занурені в кипучу побожну діяльність). А дехто занедбує всі три аспекти, а тоді дивується, що віра в нього млява, душа втомлена, а тіло хворе. Висновок: добре самопочуття вимагає догляду фізичного, психічного й духовного.

* * *

У цій книжці йдеться передусім про релігійні переконання та душевне здоров’я, а не про різноманітні тренажери, таблиці калорій, відвикання від куріння та вітаміни. Однак душевне здоров’я та віра реалізовуються не лише в голові та серці, а в цілій людині, разом із тілом. Тому прочитайте цей розділ і в тому випадку, якщо боїтеся, що читання викличе у Вас докори сумління, бо Ви їсте надто багато шоколаду, рідко робите зарядку чи ще щось робите не так. Однак мова не про те. Йдеться про здоровий спосіб життя, тобто добре самопочуття і тіла, і душі, і духа. І в той час, коли не дуже побожний світ відкриває, що дещо добре можна зробити і для себе (тому такий бум у цій галузі), сприймаючи серйозно і тіло, і душу, і дух (дещо, на жаль, відбувається лише в межах езотерики), християнам загрожує небезпека рішуче відмовитися від того, що здається їм чужим або новим. Постає таке запитання: чи це небезпечно для віри, якщо християни зроблять щось добре для власного доброго самопочуття? Чи їм почати шукати щоразу нових задоволень? Чи може бути так, що християнин, який добре почувається фізично і психічно, завдяки цьому переживає глибші стосунки з Богом і в кінцевому підсумку переконливіше діє як місіонер, його служіння значно ефективніше?

Я переконаний у тому, що за біблійним розумінням реальності страждання і радість можна сприймати як такі, що приходять із Божих рук. Хто гарячково намагається за будь-яку ціну уникнути страждань або підозріливо боїться радості, ніби це диявольська спокуса, той кидається з однієї крайності в іншу. Добре самопочуття дозволене, його навіть слід прагнути, але нема гарантії щодо нього. Хто свідомо сприймає своє життя як таке, що походить із Божих рук, той сприймає так і приємні справи, і складні.

Однак завжди були такі закиди, що християни вороже ставляться до свого тіла, їх до певної міри можна вважати слушними. Навіть якщо заперечення тілесного аспекту походить радше від грецького дуалізму, ніж від єврейської чи християнської філософської спадщини, то в Церкві часто плутали між «плотським» (гріховним) і тілесним (Божим сотворінням). Хоч Біблія виразно відхиляла аскетизм як шлях до спасення (див. Кол. 2:20-23), однак в історії Церкви простежуємо, як християни знову й знову протиставляли духовне тілесному і поводилися зі своїм тілом зовсім не так, як поводяться із другом душі та храмом Духа Святого.

Тілесні симптоми часто бувають сигналом душевної біди. Проте ми живемо в суспільстві, великою мірою запрограмованому на те, щоб негайно елімінувати все неприємне. Проти болю голови допомагає таблетка-друга аспірину, у разі безсоння ми приймаємо заспокійливе, проти втоми можна літрами пити каву або кофеїновмісний лимонад, від якого просто «крила виростають». У нас є багато способів і засобів для подолання симптомів, що виникають унаслідок нездорового або переповненого стресами способу життя. Але дечого ми не помічаємо: часто тілесні симптоми – це як червона лампочка на щитку приладів нашого автомобіля. І нікому з нас не спадає на думку заклеїти смужкою лейкопластиру аварійну лампочку і вважати, що питання вирішено.

Більшість тілесних симптомів (імовірно дві треті всіх візитів до лікаря) зумовлені стресом. Однак більшість людей сприймають стресові симптоми як неабияку перешкоду. Справжній зміст і мета тілесних реакцій залишаються для більшості з нас прихованими. І дуже шкода, тому що більшість таких тілесних реакцій – це сотворений Богом ланцюжок фізіологічних сигналів, який у випадку небезпеки може і повинен нас захищати. Що ж стається з тілом, коли настає скрута або насувається загроза?

Коли ми передчуваємо небезпеку, наше тіло налаштовується або на втечу, або на захист, тобто в будь-якому випадку потрібно буде докласти значних тілесних зусиль. І протягом дуже тривалого періоду в історії людства це було вкрай необхідно. Значні проблеми або вирішувалися дрючком, або від них треба було тікати. Реакція страху призначена для таких, наприклад, ситуацій, як зустріч із хижим звіром під час пошуку здобичі або бійка.

На рівні тіла це відбувається так: м’язи більше напружуються, тому ми здатні реагувати швидше. Можна сказати, що наше тіло додає більше газу для холостого ходу, хоча світлофор ще горить червоним, щоб, коли увімкнеться зелене світло, ми змогли швидше рушити. Наше тіло дуже напружене. Кров більше припливає до скелетних м’язів, шкіра пітніє, щоб противникові важко було хапати слизьке тіло, до того ж волога шкіра (особливо на долонях) не так легко рветься, що дуже важливо, коли людина, тікаючи, видряпується, наприклад, на дерево. Щоб швидше вивести вуглекислий газ, велика кількість якого, коли людина біжить, утворюється в ногах та сідничних м’язах, ми починаємо швидше дихати. Суб’єктивне відчуття, що нам бракує повітря, викликає прискорене дихання. (Через це людина може зомліти, коли небезпека мине і зменшиться напруження). Перша допомога: видихати повітря в паперову торбинку і вдихати з неї, щоб підвищити рівень вуглекислого газу в крові. Наш мозок теж налаштовується на небезпеку: коли настає ситуація, в якій найголовніше – вижити, тоді вкрай необхідно, щоб ми помічали все, що стається навколо нас, і швидко на все реагували. Зовсім не важливо, щоб опісля в нас залишилися чіткі спогади. Отже, ми надзвичайно чуйні й пильні, але більшу частину інформації забуваємо.

Якщо небезпека, яку передчуваємо, наближається до нас не в постаті звіра, що женеться за нами, і не ворога, що розмахує дрючком, а в постаті грізного начальника або комп’ютера, що раптово ламається і в ньому залишаються результати багатоденної роботи, яка може втратитися, то немає сенсу тікати чи боротися. Навіть якщо наші емоції спонукають нас це зробити. Однак, хоч ми й не тікаємо від шефа і не виходимо з дрючком чи тяжким молотом проти комп’ютера, наші тілесні реакції залишаються такими самими. Підвищений тонус м’язів зумовлює напруження в потилиці, це стає причиною головного болю. Краще кровопостачання скелетних м’язів завдяки іншим органам призводить до проблем із травленням. Дуже неприємно, коли пітніють руки. Уривчасте дихання спричиняє ще більше напруження. А через зниження концентрації уваги ми не можемо зосередитися, чуємо цокання годинника, бачимо машини на вулиці, відволікаємося і не можемо нічого запам’ятати (ні зберегти на твердому диску комп’ютера).

Наше тіло, маючи такі реакції на небезпеку, якнайкраще підготоване до більшості справді загрозливих ситуацій, в які потрапляли наші пращури. Однак сьогодні в нашому технізованому світі ми створили нові, зовсім інші, небезпеки, до яких, на жаль, зовсім не пристосовані. І тому, коли потрапляємо в скруту, сприймаємо своє тіло як противника, який стає на заваді.

Однак це саме ті фізіологічні реакції, які хочуть сказати мені: «Обережно! Я боюся! Я дуже напружений!». А ще вони сигналізують: «Розслабся! Тобі зараз треба рухатися, зняти стрес, щось зробити, щоб захиститися».

Якщо ми серйозно сприймаємо ці сигнали, то нам слід би визнати, що ми не безконечно сильні, динамічні й вічно юні. Такого і не може бути. Якщо ковтаємо таблетку – запобіжна лампочка знову гасне; випиваємо чималу кількість алкоголю – перериваємо стресові сигнали. І на початках діє дуже навіть добре. Тому що приглушення сигналів ненадовго підвищує продуктивність праці. Щоправда дуже високою ціною: зниженням якості життя через постійний стрес, руйнуванням стосунків через брак часу, фізичними й психічними хворобами внаслідок алкоголізму та інших залежностей аж до інфаркту серця тощо. Ціла палітра хвороб цивілізації.

Що ж нам робити, щоб сприймати своє тіло серйозно? Звісно ж, не варто ставитися до нього, як до божка: милуватися ним, намагатися зберегти його свіжим і вічно юним, а дієтами й вітамінами перетворювати у двигун з високою продуктивністю. Нам слід серйозно сприймати його сигнали і питати себе: що ж насправді робить моє життя змістовним? Які мої цілі надумані й несправжні? Що я роблю під впливом егоїзму? Я планую свій день, орієнтуючись на свободу християнина, чи мною керує страх, що я щось проґавлю? Чи завдяки стосункам з Ісусом Христом я звільнився від страху, що моя платня надто мала? Чи я здатний розчаровувати сподівання інших, чи безперестанку гарячково шукаю визнання? Що керує мною?

Однак наше тіло не лише подає сигнали про проблеми, воно ще й є джерелом чогось дуже доброго. І тому ми маємо право і обов’язок доглядати його. Здорове харчування (без примусу й перебільшення), достатньо руху, заняття спортом з відчуттям приємності, регулярний відпочинок (як розпорядився Творець), відвідини сауни або відпочинок у теплій ванні з пахучою сіллю, при нагоді – келишок червоного вина або якась справді смачна їжа, достатня кількість сну – словом, Ви самі знаєте, що на Вас добре діє. Але треба, щоб Ви це робили. Від самих лише мрій тіло нічого не отримує. Навіть найкращі добрі наміри малоефективні, якщо їх не здійснювати.

Однак, коли згадуємо про всі ці добрі речі, одразу виринає думка, що вони приносять задоволення (і це правда), а тому деякі християни зачисляють їх до переліку плотських задоволень. Хочу Вас заспокоїти: плотські задоволення – це не ті речі, які приносять нам радість і приємність, це такі, що зв’язують нас, роблять невільними, заважають нашому особистісному розвиткові, гальмують стосунки між нами й Богом та стосунки між нами й іншими людьми, через них відбувається те, що Біблія називає гріхом.

Окрім цього, визискування власного тіла (за винятком екстремальних випадків) – це не Божа справа, навіть якщо це часто так називають. Це здебільшого пошуки самоствердження, непереборне бажання завжди почуватися важливим, морально вищим, пожадливість, бажання влади тощо – тобто цілковито егоїстичні мотиви.

Інакше кажучи, якщо якась річ приносить приємність, то це зовсім не означає, що вона гріховна. І навпаки, коли якась річ приносить розчарування, то це ще не означає, що вона добра з погляду моралі. Християнин має вміти і одне, й інше: витримувати фрустрацію і радісно насолоджуватися Божими сотворіннями, до яких належимо і ми.

Попередній запис

Образ людини: А що пише Біблія?

Наступний запис

Психогігієна. Душу теж треба доглядати