В останніх науках ми чули про те, яка є мета Святого Причастя, які величезні користі пов’язані з ними й також про те, що необхідно всім християнам, щоб вони до Св. Причастя приступали якнайчастіше і так якнайкраще з нього користали.
Предметом сьогоднішньої науки буде те, як до Святого Причастя приступати, отже, як до нього приготовлятися, щоб стати учасником усіх ласк, які Христос Бог так обильно дає всім, що приймають Його до свого серця.
Але чи може людина зближатися до Бога? Чи може вона гідно й достойно прийняти Його до свого серця? – Хто з людей не свідомий того, яка величезна віддаль між Богом і людиною, між кожним створінням і Творцем, Який покликав його до життя? Можуть вони, такі малі, такі обмежені й такі немічні, наближатися до того, хто не має початку й не матиме кінця, хто завжди був і є Всемогутній?
У Старому Заповіті пророк Мойсей наказав поставити святиню – намет, які б складалися з двох частин. У першому наметі, як пише св. ап. Павло в Посланні до євреїв (9:1-7), «святиня, а в ній був свічник, і стіл, і жертвенні хліби. А за другою заслоною скинія, що зветься Святеє Святих. Мала вона золоту кадильницю й ковчега заповіту, усюди обкутого золотом, а в нім золота посудина з манною, і розцвіле жезло Ааронове та таблиці заповіту. А над ним херувими слави, що затінювали престола благодаті… При такому ж урядженні, – закінчує св. Павло, – до першої скинії входили завжди священики, правлячи служби Богові, а до другої раз на рік сам первосвященик, не без крови, яку він приносить за себе й за людські провини».
До першого намету, де приносилися жертви, мали доступ лише священики, до другого ж – «Святеє Святих» – тільки первосвященик, і то раз на рік. З людей ніхто не смів туди заходити – вони стояли перед наметом, бо навіть до синів Арона було сказано, щоб вони до посуду святині не приступали і взагалі їх не доторкалися – щоб їм не померти (Чис. 18:3). Такими малими перед Великим Богом почувалися тоді сини вибраного народу, і такими вони справді були.
Вислів про цю безмежну віддаль між Богом і людиною, що її обмеженість і нікчемність перед Ним дав також св. апостол Петро, коли він вперше зустрінувся з Христом після чудесної ловитви риб. Коли Петро вперше усвідомив собі, що він стоїть перед Богом, бо це було діло не людини, а Бога, тоді самочинно вирвалися йому оці слова: «Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!». Це значить відійди від мене, залиши мене, бо я замалий і забідний, щоб бути близько Тебе. Так слушно люди дивилися на Великого, далекого й неосяжного Бога та на святі Божі речі. – Але не так дивився на людей Христос, наш Бог.
Але Христос любив заходити до Лазаря, якого Він любив, як сказано у Святому Письмі, і до його сестер Марії та Марти, хоч вони також супроти Нього були малі й убогі. Заходив до них як до Своїх близьких і знайомих, і вони Його приймали не як недосяжного Бога, а як свого Приятеля.
На Таємній Вечері Христос навіть дозволив учневі, якого також любив, щоб він склонив свою голову на Його груди, бо близьким Він став для всіх Своїх учнів, для всіх людей.
У Своїй ласкавості й любові до людей Христос хоче бути близьким і до нас, тому й залишився в Пресвятій Євхаристії, щоб ми могли до Нього заходити, коли тільки захочемо, й у всіх наших потребах. Він навіть хоче, щоб ми часто приймали Його, як нашого гостя, до дому нашого серця.
Що потрібно, щоб ми могли Його гідно й достойно прийняти? Які приготування маємо зробити, щоб Він радо до нас заходив і був теж радий, що може бути нашим гостем? Щоб ми могли до Христа Господа наблизитися, щоб могли Його прийняти у Святому Причасті до свого серця, не треба багато, непотрібно нічого ні великого, ні надзвичайного. – Для цього не мусимо бути ні молоді, ні сильні, ні здорові й гарні, не конечно, щоб були багаті та вчені, не мусимо нашому гостеві приготовляти якісь великі й рідкісні подарунки. Єдине, що Він від нас хоче і чого очікує, – це чисте серце. Щоб у ньому не було диявола, щоб ми не були обтяжені гріхом. Одно слово, – були в ласці Божій, отже, вільні від тяжкого гріха. А якщо б ми його допустились, то щоб за нього і змили його на Св. Сповіді. Бо той, хто приймає Св. Причастя свідомо в тяжкому грісі, стає винний злочину святотатства. Як каже св. ап. Павло, той «буде винний супроти тіла та крови Господньої» (1Кор. 11:27), а це значить, що та людина стягає на себе таку саму вину, наче б убила Христа, подібно, як Юда, що Його зрадив, і як юдеї, що видали Його на смерть. Хвороби і нагла смерть, за словами св. Павла, – це звичайні кари для тих, що приступають до Св. Причастя в тяжкому грісі.
Чисте серце, отже, – це єдине, чого не має нам бракувати, коли приймаємо Євхаристійного Христа. – Ми можемо бути останні між людьми, найбідніші між ними, найнещасніші, але, якщо наше серце чисте, вільне від гріха, Христос Бог радо прийде до нас і в нашому серці буде вдоволений та обдарує нас усіма ласками, яких потребуватимемо і які Він для нас приготовив.
Чого ще Христос очікує від нас, зокрема коли приступаємо до Св. Причастя? – Глибокої і живої віри, що в Пресвятій Тайні Євхаристії, під видами хліба й вина, є присутні Тіло й Кров Господа нашого Ісуса Христа. – Те саме Тіло, перед яким тремтять і клонять свої коліна Ангели на небі, перед яким дрижать основи землі і якого слави повне небо й земля; те саме Тіло, яке прийняло на себе страсті й навіть смерть на хресті, щоб нас визволити з неволі диявола і зробити дітьми Божими.
У цей спосіб ми розрізняємо Тіло Господнє, до чого нас закликає апостол Павло, щоб ми не тільки знали, але й були свідомі того, що приймаємо справжнє Тіло і справжню Кров Христову – правдивого нашого Господа і Спасителя. Що живіша в нас ця віра і ця свідомість, то кращі будуть наші старання, щоб Його до дому нашого серця прийняти якнайдостойніше.
Ота свідомість допоможе нам також розбудити в нашому серці щиру й гарячу любов до того великого Гостя, Якого приймаємо до себе. Любов до того, що задля нас не тільки зійшов з неба на землю, жив між людьми і вислужив нам звільнення від гріха, а любов до того, що захотів з нами назавжди позістати, щоб ми ніколи не були самі, до кого прибігати з усіма нашими потребами, щоб мали в кого шукати світла й сили на дорозі до нашого Небесного Отця. Завжди, коли приступаємо до Св. Причастя, маємо в повній свідомості і з глибин нашої душі за св. Петром сказати його слова: «Господи, Ти все знаєш; Ти знаєш, що я люблю Тебе» і за його наукою ми могли ще й додати: люблю Тебе і всіх моїх ближніх. Що більшою в нас буде віра і що гарячішою любов, з якими будемо зустрічати й приймати до свого серця нашого Спасителя і Господа та Приятеля, то більше буде також цих ласк, якими Він схоче нас обдарувати; то більше буде тоді також Його любов до нас, бо Він ніколи не допустить до того, щоб хтось міг Його в любові перевищити.
До зовнішнього приготування належить також ще т. зв. євхаристійний піст. Колись, як знаємо, цей піст був дуже строгий і тяжкий. Від півночі того дня, коли хтось хотів приступити до Св. Причастя, не можна було нічого приймати ні з їжі, ні з напоїв. Навіть краплина води цей піст ламала й того дня вже не можна було причащатися. Такий піст колись давно встановила свята Церква. Тепер же, коли обставини дуже змінилися, Церква у своєму вирозумінні дуже цей піст злагіднила і зробила легким, щоб усі люди могли легко і часто причащатися, і навіть без труду робили це щодня. – Тепер кожний може приступати до Св. Причастя в будь-якій порі дня, так само рано, як і ввечері. Перед самим Св. Причастям має тільки одну годину зберігати цей євхаристійний піст; значить лише годину не сміє нічого ні їсти, ні пити. Але чисту воду можна тепер завжди пити, навіть перед самим Причастям, бо вона цього посту не порушує. Так само в кожному часі перед Св. Причастям можна приймати ліки, які також не порушують євхаристійного посту. Очевидно, як і давніше вже, з цього посту звільнені всі хворі.
Зрозуміло, що ніхто не наказує нам, щоб ми усі з цих полегшень користали, і навіть є похвальним, якщо хтось може і хоче цей піст, як і давніше, зберігати вже від півночі, але до цього тепер ніхто не є зобов’язаний і кожному можна триматися цих приписів, які нас тепер обов’язують.
Після Св. Причастя ми ще повинні на кілька хвилин затриматися на молитві, щоб найперше подякувати нашому Христові за цю велику ласку, що Він сам хотів до нас зайти, що сам Бог став нашим гостем. Які щасливі почувалися згадані вище Лазар та його сестри Марія і Марта, коли Христос їх відвідував і перебував разом з ними в їхньому домі! Як щиро, зовсім певно, вони йому за цю велику ласку дякували й просили, щоб і в майбутньому Він до них загощав, коли тільки зможе і схоче. Той, хто після Св. Причастя відходить без такої подяки, каже св. Іван Золотоустий, – чинить по-простацьки, як людина, котра була б запрошена в гостину до високопоставленої особи і відійшла звідти без слова подяки. За таким чоловіком одного разу святий Филип Нері вислав двох з тих, що прислуговували до Служби Божої, з запаленими свічками, щоб супроводжувати присутнього в ньому Христа Господа, про якого він наче забув.
Крім подяки, кілька хвилин належить також використати тоді, щоб представити присутньому в нас вселаскавому і всемогутньому Богові свої прохання – за себе самих у всіх справах і потребах, за наших батьків, родичів та знайомих, за наших приятелів і доброчинців, за душі тих, що відійшли від нас, але, може, ще в потойбічному потребують нашої допомоги в молитві.
Ніколи Христос не є ближче до нас, як тоді, коли Він присутній у нашому серці під Євхаристійними видами хліба й вина. Жодна інша хвилина не є така пригожа, щоб перед Богом скласти всі наші справи, поділитися з Ним смутками й терпіннями і в Нього тоді просити Його ласки й сили, яких будемо потребувати. Як каже св. Альфонс Ліґуорі, «великі скарби ласк тратять ті, що після Св. Причастя забувають про них просити».
Пресвята Євхаристія – це наш найбільший скарб, бо там зустрічаємось з нашим Творцем і Богом й тому це, як казав Митрополит А. Шептицький, «пребагате джерело всіх Божих ласк». Тому закликав він, зокрема українську молодь, щоб завжди з нього черпала і для себе, і своїх близьких, для своєї Церкви й батьківщини.
Користаймо, отже, з цього багатого джерела ласк – часто, якнайчастіше і навіть щоденно, – але завжди в ласці Божій, отже, з чистим серцем, живою вірою та гарячою любов’ю, щоб безмір Божих ласк став нашою часткою в житті й у вічності. Амінь.
о. Доротей Шимчій, ЧСВВ