Прийняти власні обмеження

Антоніо навчив усіх нас у «Лярші» дуже важливого – приймати себе такими, як ми є. Незважаючи на свою слабкість та множинну неповносправність, він був людиною радості. Його очі, усмішка випромінювали радість, внутрішню гармонію та спокій. У його душі панував мир.

Ми ж, хто має силу, владу і соціальний статус, приховуємо від себе та від інших наші внутрішні вади, нашу злість та темряву, нашу депресію, наше невірство. Коли в нашому житті усе йде добре, ми почуваємося впевнено, стаємо горді та самодостатні; але коли приходять труднощі та невдачі, зневірюємось та впадаємо в депресію.

Як важко прийняти свою убогість та обмеження! Нам здається, що якщо інші пізнають нас такими, як ми є насправді, вони відвернуться та відкинуть нас. І тому ми намагаємося приховувати свої слабкості та справляти на інших враження сильних, бездоганних. Я зіткнувся зі своїми обмеженнями та убогістю, коли в мені проявлялась злість та агресивність до деяких неповносправних людей з моєї спільноти. Для мене це було нестерпно. Я мучився багатьма питаннями. Звідки в мені ця лють? Можливо, самі неповносправні люди якось провокували мене? Можливо, вони вимагали від мене більше, ніж я міг їм дати? А можливо, їхня тривога розбудила в мені тривогу, що спала в мені ще дитинства? Я не знаю. Єдине, що знаю, це те, що я був сам собі гидкий, упокорений моєю реакцією на них.

Коли ми живемо в постійних інтенсивних стосунках з іншими людьми, то дуже скоро стикаємося з нашими обмеженнями та страхами. Коли я втомлений, переобтяжений роботою та обов’язками, моя тривога легше виходить на поверхню. Тоді мені стає важко бути відкритим, терпеливим, лагідним. Зустрітися віч-на-віч зі своїми обмеженнями, вадами та убогістю аж ніяк не легко, особливо коли інші стають цьому свідками. Але тепер я чимраз глибше усвідомлюю: щоб приймати неповносправність інших людей, мати до них справжнє співчуття та допомагати їм зростати, необхідно прийняти власні вади і немочі, бути співчутливим до себе та турбуватися про власний зріст. Я починаю глибше пізнавати себе, приймати зони темряви всередині мене, приручати їх, поступово зменшуючи цим їхню владу наді мною.

Дорога співчуття

Коли я озираюсь назад і пробую зрозуміти своє життя, то усвідомлюю, що десь у глибині мого серця завжди були присутні декілька людей, які приймали і любили мене таким, як я є, з моїми обмеженнями, моєю убогістю. Вони не осуджували мене, їхня любов до мене була безумовною. Отець Тома Філіп – один з них. Він мене любив і дозволив мені бути самим собою. Він допоміг мені пізнати себе і цим зробив мене вільним. Я зустрів його в 1950 році, невдовзі по тому, як покинув військову службу на підводному човні. Я жив разом з ним та іншими людьми в маленькій спільноті, яку він заснував поблизу Парижа. Ми разом шукали правду у філософії, теології, духовності. Ми хотіли віднайти справжній сенс життя. Через якийсь час та спільнота припинила своє існування, і наші дороги знову розійшлися. Згодом, у 1963 році, коли отець Тома був капеланом закладу для неповносправних осіб, ми зустрілися з ним знову. Завдяки йому відбулась моя зустріч з людьми, що зазнали приниження та відкинення. Він допоміг мені зрозуміти їх важливість у нашому світі ефективності та сучасних технологій, якому вони мають нагадати про цінність серця. Отець Тома надихнув мене заснувати «Лярш» і жив разом з нами майже до самої своєї смерті.

Отець Тома був людиною серця. Він любив кожну людину і кожному допомагав відкрити його глибинну суть. Згадуючи сьогодні отця Тому та віднаходячи його присутність у моєму серці, я відчуваю лагідний дух прощення та доброти, який він ширив довкола себе, яким додавав мені натхнення та віри в себе. У такий спосіб він допоміг мені розкрити моє призначення в цьому світі, місію, для якої я існую. Отець Тома був вільною людиною, а тому він умів робити вільними інших.

Ознакою зрілості є відкритість серця, з якого, мов з джерела, випливає співчуття, розуміння та прощення. Дай Боже, щоб кожен з нас міг зустріти в житті таку людину, як отець Тома, яка б допомогла нам утвердитись у собі, звільнитись, очиститись, пізнати своє справжнє призначення. І тоді ми зможемо стати джерелом життя для інших, для тих, хто поруч з нами. Тоді ми стаємо джерелом співчуття, довіри та визволення не лише одне для одного, але й для багатьох інших, для наших спільнот, нашого суспільства. Для тих, хто відкинений…

Про таке співчуття згадує пророк Ісая, коли пише про піст, який є милий Богові: «Чи ж ось це не той піст, що Я вибрав його: розв’язати кайдани безбожности, пута ярма розв’язати й пустити на волю утиснених, і всяке ярмо розірвати? Чи ж не це, щоб вламати голодному хліба свого, а вбогих бурлаків до дому впровадити? Що як побачиш нагого, щоб вкрити його, і не сховатися від свого рідного?І ти станеш, немов той напоєний сад, і мов джерело те, що води його не всихають!» Іс. 58:6-7 і 11

Як нам здобути вільне і співчутливе серце, відкрите до тих, хто інакший, ніж ми? Як перейти від приналежності, що є закритою та елітарною, що принижує інших, до відкритої приналежності, яка запрошує кожного до цієї відкритості серця?

Аун Сан Су Чжи, буддистка, борець за мир, права людини та демократію в Бірмі, лауреат Нобелівської премії миру, пише:

«Усі релігійні та расові бар’єри можна подолати, якщо люди прагнутимуть працювати разом у любові та милосерді. Разом ми можемо створити кращий, щасливіший світ, в якому не буде місця злу, жадібності, егоїзму. І це не є недосяжний ідеал, це – визнання наших найважливіших людських потреб.

Щоб долати перешкоди на шляху розвитку, приймати непопулярні рішення, долати упередження, протистояти деспотичним правлінням, пригніченню та несправедливості, бути на боці знедолених та пригноблених, потрібна мужність. Але «досконала любов не знає страху», і все стає можливим, коли ми ідемо до високих цілей зі справжньою любов’ю в серці“».

Щоб бути на боці пригноблених, щоб ніколи не відкидати їх, а навпаки, приймати в наше життя, необхідно звільнитися від нездоланного прагнення до успіху, влади і слави. Нам потрібне також зцілення від ран нашого минулого, що мають владу над нашим життям та відривають нас від інших людей.

Попередній запис

Ставати людяним

Наступний запис

Персональний вимір