ПРИЙНЯТТЯ ЦЕРКВОЮ

Коли усвідомлю свої здатності та схильності, тоді слід спробувати реалізувати своє бажання в певній професійній діяльності. Коли йдеться про звичайну професію, багато залежить від мене, чи осягну мету. А якщо мається на увазі професійна діяльність, яка принесе користь великому підприємству, установі чи спільноті, – вирішувати мусить керівництво, чи воно погоджується з моєю пропозицією. Коли думаємо про церковне та духовне покликання, то рішення приймає єпископ, настоятель або уповноважена ними особа. Христос пообіцяв нам, що Дух Святий покерує рішеннями церковної влади, адже апостолам Він сказав: “Хто слухає вас – Мене слухає” (Лк. 10:16). Тож коли єпископ чи настоятель мене приймають, я повинен бути певним, що іду правильним шляхом.

Та, незважаючи на це, часто спостерігаємо інше. Багато хто покидає семінарію, навчання на семінарах для вихователів дитячого садочку або помічників у ділянці пасторальної праці. Як часто молода особа через декілька місяців залишає новіціят або навіть монашу спільноту. І з мого курсу теж пішло більше, ніж половина наших студентів, та згодом підшукали собі інші професії. Проте час перебування в семінарії ніколи не став для них змарнованим та втраченим. Він становить певну частину їхнього життєвого шляху, власної історії покликання.

Покликання вимагає мужности зважитись на щось. Коли Ісус побачив двох учнів Івана, зацікавлених та кмітливих, що йшли позаду нього, Він запитав: “Чого ви шукаєте?” Зніяковілі, вони відповіли: “Учителю, де Ти живеш?” Він мовив до них: “Ходіть і побачте!” (Ів. 1:38,39). Коли в спілкуванні зі священиком, якому довіряєш, зробиш висновок, що саме тепер маєш ступити на свій шлях. Та коли ще і єпископ чи директор Карітасу або настоятель приймають твоє зголошення, тоді дозволь Христові закликати тебе: “Прийди і побач!.. Прийшов час розпочати твою мандрівку на твоїй дорозі. Все інше Я покажу тобі вже на місці”.

Тоді на тебе чекатиме довга дорога навчання, щоб осягнути мету – здобути професію. Навчання на священика, наприклад, триває в Німеччині для абітурієнтів сім років, а спеціялістів – дев’ять, помічник у ділянці пасторальної праці мусить студіювати три роки, обов’язковим при вступі є також вік 20 років. В окремих монаших спільнотах лише після кількаразових “часових обітів” складають довічні. Цей довгий нелегкий шлях позначений боротьбою та ясністю, що дасть тобі поза всяким сумнівом все більшу впевненість у твоєму покликанні. Але віднайти те, що Бог у Своїй великій любові передбачив для тебе, пізніше винагородить твою діяльність.

Аврааме, йди! або: Покликання вимагає зламу!

І промовив Господь до Аврама: Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу. І народом великим тебе Я вчиню, і поблагословлю Я тебе, і звеличу ймення твоє, і будеш ти благословенням. І поблагословлю, хто тебе благословить, хто ж тебе проклинає, того прокляну. І благословляться в тобі всі племена землі!” (Бут. 12:1-3).

Так промовив Ягве до Авраама, коли він ще називався Аврамом. А тоді сповістив йому коротко і виразно: “І відправивсь Аврам, як сказав був до нього Господь, і з ним пішов Лот. Аврам же мав віку сімдесят літ і п’ять літ, як виходив з Харану” (Бут. 12:4) – немовби все було так легко, і Авраам відразу ж рушив з місця. Ми, на жаль, надто мало знаємо про цього чоловіка, котрий жив між 2000-1700 рр. до народження Христа в сірійсько-арабській пустелі, ведучи кочовий спосіб життя, пасучи худобу. В атмосфері багатовірства та культу божків Авраам усвідомлював, що існує лише один Бог, і що тільки Він, єдиний Бог, є Творцем усього видимого. І Він дуже тужить, бажаючи з вершиною Свого творіння жити в любові, спілкуючись на “ти”. Оскільки треба йти, Авраам іде. Але йти означало розпрощатись з усім, залишити все позаду і віддалитись – іти до чогось, чого не знає… Не знаємо, як він боровся зі собою. Та, незважаючи ні на що, він пішов, рушив з місця.

Покликання вимагає зламу, треба рушати в дорогу. Коли настане твій час, мусиш іти. Тоді не маєш права більше вагатись. Іти – це робити так, як зробив Авраам: залишити все позаду і розпрощатись з рідною домівкою, колом дорогих приятелів і улюбленим місцем праці, молоддю на парафії… Однак це не таке болісне прощання, яке переживаємо на похоронах, та все ж повинно відбутися внутрішнє звільнення, різке і остаточне. Наприклад, подружжя має мало шансів на успішне спільне життя, якщо кожен із них не подолає внутрішньої прив’язаности до батьківського дому. До покликання завжди належить звільнитися настільки, наскільки цього вимагає шлях, яким маю йти далі.

Від тих, кого Ісус кличе до Свого наслідування, Він вимагає остаточного зречення. Тому для осіб, які мають духовне покликання, означає покинути щось більше, ніж тепло домашнього вогнища. Вони змушені віддати і власні плани на майбутнє, кар’єрний зріст, бажання зустріти супутника життя та мати власну родину…, часто дехто мусить насамперед залишити позаду страх та вагання (чи справлюсь?) або ж звільнитися від гнітючих думок, що немовби я надто погана людина, щоб таке чинити. І Авраам теж пережив не тільки зміну місцевости, а й зміну способу життя, що мав зробити в першу чергу. А це означало – ціле своє життя поставити на одну важіль “Бог знає, що зі мною має робити, і тому слід розпочати із Ним пригодництво віри.” Відтепер лише довіра! При виборі учнів Ісус не відкинув цієї радикальности. “І сталось, як дорогою йшли, сказав був до Нього один: Я піду за Тобою, хоч би куди Ти пішов. Ісус же йому відказав: Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має ніде й голови прихилити! І промовив до другого Він: Іди за Мною. А той відказав: Дозволь мені перше піти, і батька свого поховати. Він же йому відказав: Зостав мертвим ховати мерців своїх. А ти йди та звіщай Царство Боже. А інший сказав був: Господи, я піду за Тобою, та дозволь мені перш попрощатись із своїми домашніми. Ісус же промовив до нього: Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!” (Лк. 9:57-62).

Такі слова досить серйозні. Звичайно, мусять бути застосовані до нашої нинішньої ситуації, а не сприйматися в буквальному розумінні. Та має це відбуватися безкомпромісно згідно з позицією Ісуса. Він не бажає звалити нас із ніг, а лагідно запрошує та обіцяє винагороду.

Хочу розповісти історію про отця Карло Каретто, який в особливий маркантильний спосіб говорить про своє “вирушення в дорогу”. Після війни Карло був президентом католицької молоді в Італії, а згодом став “маленьким братом”. Той, який звертався на площі св. Петра до сотень-тисяч народу, пішов у пустиню, щоб усамітнитися, займаючи останнє місце, туди, де жив Шарль де Фуко. Бог покликав його: “Ходи зі Мною в пустиню… Є щось важливіше за твою активну діяльність, це – молитва. Існує щось більше від твоїх виступів та промов, це – вміти любити”.

І вимогою його покликання була необхідність вирушити в дорогу та розпрощатись з усім, і тут теж йшлося про щось більше, ніж просто зміну місця проживання та способу діяльности. Він пише згодом в одній із своїх книжок: “Коли я прибув в Ель Абіот Сіді Сейк для проходження новіціяту, магістер у виваженому спокої людини, яка 20 років прожила в пустині, сказав мені: “Треба різко обірвати все, Карло”. Я добре зрозумів зміст цих слів і вирішив зважитися зробити цей крок, навіть коли буде дуже боляче.

У своїй валізі я зберігав товстий зошит з адресами моїх давніх добрих приятелів – понад 1000 імен. У своїй великій доброті Господь ніколи не позбавляв мене радісного приятелювання, кораблик мого життя плив у супроводі справжнього штурму приятельства. Коли ще залишався скритий біль, то без сумніву цей: вирушаючи до Африки, я не міг спілкуватися з кожним зокрема, я не міг і пояснити, чому покидаю їх, не в моїх силах було сказати, що мушу слідувати за ясним покликом Бога, якщо доведеться бути і на іншому фронті. Але я повинен був зробити вирішальний “крок”, і я зробив його мужньо, з великою довірою до Бога.

Я взяв до рук записник з усіма адресами, що означав для мене останній зв’язок з минулим, і одного дня під час застанови спалив. Ще зараз бачу обвуглені згарки, рештки зошита, як вітер Сахари розвіює попіл”.

Поміж тим Карло Каретто став відомим у цілому світі завдяки своїм “Духовним листам із пустині”. Твори його перекладені різними мовами світу. Бог зробив його приятелем тисяч. Сьогодні він, сучасний Авраам, може констатувати:

“Спалити адрес – це не означає зруйнувати дружні стосунки. Цього від мене ніхто не вимагав, навпаки… Ніколи я так не любив своїх колишніх друзів, ніколи так за них не молився, як наодинці в пустині. Я бачив їхні обличчя, я відчував їхні проблеми і болі набагато гостріше. Вони стали для мене стадом, яке назавжди належить мені, і яке кожного дня я мав право вести зі собою до джерела молитви…

З плином часу можу сказати з власного досвіду: я завжди намагався виконувати доручене мені завдання, бо щоразу ясніше усвідомлював, що в молитві не тратимо часу. Молитва – це найкращий спосіб допомагати тим, кого любимо. Проблема записника, де поміщені адреси, залишається, хоча вони більше не належать мені. Але не в цьому суть, бо є інші можливості, щоб перебувати поруч зі своїми друзями.

Якщо останні мої слова ще не можеш зрозуміти, не дивуйся. Розуміння прийде пізніше, коли розпрощаєшся з усім”.

Попередній запис

ВНУТРІШНЯ СХИЛЬНІСТЬ

Наступний запис

Ісус та рибалки або: Покликання до священства