Присутність Святого Духа

На початку 90-х років я допомагав фінансами в організації євангелізації в Східній Європі. Тисячі людей різного віку вщерть заповнили велику спортивну залу задля події одного дня.

Переважна більшість прибулих ніколи раніше не була на такому релігійному заході. Фактично через деспотичні вимоги колишнього радянського режиму ця зустріч проводилася нелегально. Через десятилітнє релігійне гноблення деякі люди відчували затяжні параною й дискомфорт. Брати участь у релігійному заході в громадському місці поза церковною будівлею було незвичним явищем. Ми використовували спортивні зали, щоб залучити людей, які роками не відвідували церкви, а, можливо, взагалі ніколи там не були.

Мета дня була проста: проголошення Євангелія Ісуса Христа в силі Святого Духа. Початок був дещо напружений і гнітючий. Зі сцени виглядало, що більшість людей почувається некомфортно, але під час проповідування Євангелія і ділення свідченнями атмосфера поступово почала змінюватися. Я бачив, що місце самодостатності зайняла справжня відкритість і сприйняття послання. Під час проповіді Євангелія я відчував, як Дух Святий торкає людей по всій залі. Обличчя почали змінюватися, вираз глибоко вкарбованого смутку і страху на більшості з них змінювався на радість. Деякі люди тихо плакали, сприймаючи послання особистої любові Ісуса до них. Інші схилили голови на коліна у відповідь на послання, яке чули.

У якийсь момент присутність Святого Духа була настільки відчутною, що ми вирішили перестати проповідувати зі сцени на деякий час і дати можливість Святому Духу робити з нами все, що Йому до вподоби. Я запросив усіх охочих заплющити очі і в тиші молитися, запрошуючи Святого Духа увійти в серця в більшій повноті. Вся аудиторія затихла. Через кілька хвилин люди спонтанно плакали, багато хто вставав і підносив руки вгору. За лічені хвилини майже всі, крім тих, що вже стояли навколішках, піднялися і почали підносити вгору руки або плескати в долоні, або кричати від радості. Дехто почав вигукувати: «Ісусе, Ісусе, Ісусе!»

Я попросив групу прослави повести нас низкою пісень подяки Богові. Уся зала одноголосно вибухнула піснями хвали. Атмосфера була наелектризованою. Люди танцювали, махали руками, а деякі навіть стрибали. Їхні обличчя сяяли. Коли споглядав це, у пам’яті зринули слова псалмоспівця: «Ти перемінив мені плач мій на радість, жалобу мою розв’язав, і підперезав мене радістю, щоб славу співала людина Тобі й не замовкла! Господи, Боже мій, повік славити буду Тебе!» (Пс. 30:12,13).

Посеред цього радісного виявлення хвали один із членів нашої команди прошепотів мені на вухо, що Господь хоче, щоб ми молилися за людей, залежних від алкоголю і наркотиків, за тих, хто страждає від жорстокого головного болю, а також за тих, у кого проблеми із зором та слухом. Наступну годину чи більше ми молилися за людей, які страждали від цих захворювань. Дехто відчув негайне полегшення. Якась жінка, яка була майже повністю сліпа на одне око, знову прозріла. Не менше п’ятьом особам повністю чи частково повернувся слух. Багато людей, які страждали від тривалого головного болю, відразу відчули полегшення.

Найбільше зцілення, яке сталося в той день, полягало в тому, що сотні людей, які відкидали віру або ніколи її раніше не практикували, розпочали свою подорож додому – до Господа і Його Церкви. Місцеві організатори були в захопленні. За їхніми словами, «вони ніколи не думали, що таке можливо – особливо в колишній радянській країні».

День завершився урочистою Месою, яку відслужили місцевий єпископ і 12 священиків дієцезії. Наприкінці Меси єпископ, священики і диякони чинно вийшли в супроводі заключної пісні, як це зазвичай буває в нас у Католицькій Церкві латинського обряду. Коли пісня закінчилася, ніхто не хотів розходитися, отже, служіння прослави продовжувалося. Через кілька хвилин священики повернулися і пробули ще годину, поки остаточно завершилася програма дня.

Під час заключної молитви я помітив дещо, що видалося мені дуже незвичним. Священики, які стояли на сцені, не співали. Вражаючим контрастом щодо решти аудиторії вони стояли з незворушним виразом обличчя, дехто з них – зі складеними, як для молитви, руками. Усі люди довкола них усміхалися, танцювали й співали щосили, а вони стояли незворушно. Я припустив, що вони певною мірою почувалися нещасними у зв’язку з тим, що відбулося.

Пізніше, коли розмовляв з кількома своїми друзями священиками, вони запевняли мене, що їм сподобалося; фактично дехто з них був глибоко зворушений подією, але ця подія стала також і викликом. Вони не знали, як реагувати. У семінарії їх вчили не довіряти емоційним виявленням релігійного досвіду. Така діяльність була духовно не збалансованою формою емоційності і вважалася доктринально неправильною. Вони не хотіли виглядати, як ті ентузіасти, проти яких їх застерігали під час формації.

Попередній запис

Справжня переміна

Наступний запис

Упередження апріорі