Приїзд в Єрусалим

Міжнародний аеропорт імени Бен-Гуріона в Тель-Авіві був приголомшливо сучасний, з високотехнологічним фонтаном, який лив воду з круглого отвору в стелі в басейн на підлозі. Мій приятель Давид сказав мені узяти шерут до Єрусалиму.

Я і гадки не мав, що таке шерут. Тому пішов услід за іншими туристами, проштампував свій паспорт у привітного ізраїльського посадовця («Шалом!»), обміняв долари на шекелі і врешті примітив надворі ряд мікроавтобусів, що простоювали під жарким близькосхідним сонцем. Я відразу відчув той ніяковий трепет, який проймає вас у чужій країні, коли ви усвідомлюєте, що будете виглядати дурнем, через те що не знаєте найелементарніших слів.

– Це шерут? – закричав я крізь гул моторів. Водій засміявся і сказав: «Шерут!» (Єврейською це слово означає «служба»).

«Ви їдете до Єрусалиму?» – запитав я.

Сміючись, він тицьнув великим пальцем у знак на автобусі, де писало «Єрусалим». У салоні сиділо трохи ізраїльських громадян, трохи ортодоксальних євреїв (з мого рейсу) та американський студент, і всі вони весело балакали, поки шерут котився вулицями. Ми попрямували через піскувату сільську місцевість, всіяну оливками і чагарниками, і проїхали повз високу металеву огорожу, яка відгороджувала палестинські території. Журнал «Америка» публікував чимало статей про цю стіну, але бачити її було все одно приголомшливо: висока, сіра, металева, грізна.

Ми заїхали до невеличкого містечка. То було ізраїльське поселення, місто для єврейських «поселенців» в межах загалом палестинської території, глибоко суперечлива політична проблема. Я запитав у нашого водія назву містечка, але він відмовився його назвати, натомість назвавши різноманітні форми підпорядкування: А, В і С. А: Повна палестинська автономія. В: Спільна власність між військовими ізраїльтянами і палестинцями. С: Повний контроль Ізраїлю. Інші пасажири мовчали, поки він говорив.

Наш шерут висадив кількох людей під їхніми охайними жовтими будиночками. Після того як ми виїхали назад на дорогу, я побачив знаки на Єрусалим. Вже невдовзі ми опинилися в гамірному центрі Єрусалиму, сунучи обережно його вузькими вуличками. Чимало будівель – від хмародерів до скромніших осель – були кремово-білі, збудовані з так званого єрусалимського каменю, палевого вапняка, який використовують на будівництві всього – від аптеки на розі до Західної стіни. Часто ретельно відполірований, на сонці він сяє майже чисто білим. Зачарований, я подумав про біблійні вірші, які змальовують прочан, що «вирушають» до Єрусалиму, і яке пречудове видовище то мало бути в античні часи[1].

«Вулиця Поля-Еміля Ботти три, будь ласка», – сказав я водієві. Коли ми заїхали в саме серце міста, я залишився єдиним пасажиром. Моє серце закалатало, коли я побачив стіни Старого Міста. У найдревніших будівлях в Єрусалимі стіни, або принаймні їхні обриси, беруть початок з біблійних часів; їх вибудовували правителі десь у часи Христа, а також Сулейман І Пишний у XVI столітті.

«Тут!» – сказав водій, зупинившись під високою металевою огорожею. Я простягнув йому належну кількість шекелів і він допоміг розвантажити сумки.

«Важкі! – сказав він, сміючись. – Ви надовго сюди приїхали?»

Перед від’їздом я читав євангельські вірші, в яких Ісус радить учням: «Нічого не беріть у дорогу», і відчув докори сумління[2]. Я звик брати з собою в подорож усе, бо вже не раз мусив тратити гроші на светра, який міг би взяти з собою. Важкі валізки заощаджують гроші, хоча й видаються екстравагантними. І все ж я сумнівався, чи схвалив би це Ісус.

Поряд з невеликою вивіскою «Папський біблійний інститут» був дзвінок. Життєрадісний працівник відчинив двері, і мене приголомшило те, що я уявляв собі вбогим єзуїтським осідком. Натомість, триповерхова будівля піщаної барви, схожа на замок хрестоносців (доповнений зубчастими вежами), стояла на всипаному жорствою дворі, який міг похвалитися трьома пальмами. Під головною будівлею я подзвонив у ще один дзвоник.

Усміхнений, темноволосий індус-єзуїт відчинив двері. Брат Тоні відрекомендувався. «Дуже ласкаво просимо! – промовив він. – Чи не хочете ви напитися?» Він повів мене через фоє з високою стелею, вимощене каменем терацо. Праворуч стояла простора, граціозна каплиця з простими стільцями і разючою сценою розп’яття на стіні. Ліворуч, за скляними дверима, був невеликий археологічний музей з довжелезними вітринами, за якими зберігалися старожитності: статуї, кераміка, сувої. І мумія – не надто звичний експонат в єзуїтській спільноті. Під головними сходами заховався мініятюрний ліфт; праворуч була їдальня і вітальня, щедро освітлені сонячним світлом, яке лилося через матові вікна.

Але ми прямували до великого металевого контейнера за їдальнею. «Це дуже добре, – сказав Тоні, наливаючи склянку блідо-жовтої рідини з пластикового крана попереду. – Ти можеш наповнювати свої пляшки, коли підеш у місто». Я трохи надпив: лимонад! Упродовж наступних двох тижнів дорога до лимонадної машини буде такою самою жаданою, як і до святих місць.

Поки Тоні готував обід, до кімнати зайшов Джозеф Доан Конг Нгуєн. Отець Доан, голова єзуїтської спільноти в ПБІ, був родом з В’єтнаму і пропрацював кілька років у штаб-квартирі єзуїтів у Римі. Він одинадцять місяців просидів у в’єтнамській в’язниці, після того як владу там захопили комуністи. Отець Доан запропонував свою допомогу, щоб скласти маршрут на наступні кілька днів – послугу, яку він часто пропонував прочанам.

Після обіду Тоні сказав: «Ти виглядаєш утомленим, Джеймсе. Чи не хотів би ти полежати?».

Хоча я бажав негайно вирушити в тур (хай і без Джорджа), але не зміг відмовитися від запрошення. Тоні провів мене до ліфта на другому поверсі і супроводив до великої, ідеально чистої кімнати з двома широченними столами, вузьким ліжком, умивальником і високим вікном, що виглядало в просторий двір.

«Спершу відпочиньте, а після того з вами зустрінеться отець Доан».

Але скоро я ліг, снодійна пігулка врешті подіяла. За чотири години я зірвався з ліжка і визирнув з вікна: я в Єрусалимі! Похитуючись на ногах, я знайшов дорогу до дбайливо впорядкованого кабінету Доана. У коридорі набіг на Джорджа, який тільки-но прибув. «Шалом!» – сказав він.

Мовчазний, учений чоловік, Доан запитав, які місця ми найбільше бажаємо побачити. Пробігши очима по наших списках, він пішов до своєї книжкової шафи і витяг велику, зім’яту мапу Ізраїлю, яку обережно розстелив на столі. Упродовж наступної години ми планували наші подальші два тижні. Він порадив нам почати з Єрусалиму і відвідати найважливіші місця; далі винайняти автомобіль на поїздку до Галілеї; і тоді, після повернення, оглянути все, що ми пропустили в Єрусалимі. Мене захопило, що він вживав стільки імен, які я чув лише в біблійних класах: Єрихон, Гефсиманія, Вітфагія, Віфанія, Оливна гора.

За крок від нашого осідку, сказав Доан, була Геєнна – частина Єрусалиму, де в давнину мешканці спалювали сміття; це був яскравий образ, який часто вживали на ілюстрацію пекла. Через кілька днів, за вечерею, один з єзуїтів розповідав про деякі покращення в місті і сказав слова, які я ніколи не сподівався почути: «Геєнна чудово виглядає в наш час».

Джордж запитав про можливість відвідати реколекції десь неподалік. Доан сказав, що в Гефсиманському саду францисканські монахи завідують комплексом з приблизно п’ятнадцяти будівель, обителей, які доступні для молитви, хоча зарезервувати їх важко – такий високий був попит.

Поки Доан описував нові пам’ятки на своїй потертій мапі, сон майже здолав мене. Схвильований і виснажений, я пообіцяв собі переглянути його нотатки згодом. Дякуючи йому, ми забрали свої записники і залишили йому мапу.

«О ні, – сказав він, – вона на тиждень ваша. Крім того, ми їмо багато на обід і менше на вечерю – після Меси о сьомій. І ми щиро запрошуємо вас служити Месу, якщо ви, отці, маєте таке бажання».

Коли ми йшли з кабінету Доана, Джордж усміхнувся. «Готовий?» – запитав він.


[1] Пс. 121-122. Також y Мт. 20:18 Ісус говорить про «сходження» до міста

[2] Лк. 9:3

Попередній запис

Переліт до Тель-Авіву

Наступний запис

Вперше в Галілеї