Прозріння

Молитва відкриває серце, щоб воно стало здатним вмістити Бога. Просіть, і ваше серце стане досить великим, щоб прийняти Господа і зберегти Його в собі. Св. Мати Тереза

Це сталося кілька років тому. Тоді в моєму житті існувало лише одне непоборне бажання – випити й забутися. Пляшка була моєю дружиною, моїм богом. Незчувся, як пропив усе, що мав, навіть душу, здається, пропив би, якби вона чогось вартувала. Перебивався тимчасовими підробітками, за які «добрі» сусіди платили горілкою. А що ще було треба? Але так було не завжди. Коли переїхав у це село, всі стверджували, що руки маю золоті, поважні ґазди просили, щоб саме я зробив їм ворота, і, звісно, добре платили за це. Дружина раділа, що з такими заробітками ми швидко закінчимо ремонт заміського будинку, який нам подарували на весілля батьки.

Одного дня тишу порушив тривожний телефонний дзвінок. Не знаю чому, але я зразу відчув, що щось трапилося. У слухавці волала стурбована сусідка: «Пожежа! Пожежа!»

Наш будинок згорів дощенту, від нашої мрії залишився тільки тліючий попіл.

Відтоді все пішло шкереберть: дружина постійно плакала і майже не всміхалася, а я дедалі частіше почав «причащатися» оковитою. Це заняття так мене захопило, що я вже не міг без нього обходитися. Ще коли мав гроші, було простіше, а як вони закінчилися, то почав виносити з хати всі цінні речі. Прохання дружини, її сльози та вмовляння вже не впливали. Навіть тоді, коли вона мене покинула, я не зміг отямитися, а ще більше почав віддалятися від нормального життя.

Аж якось сусід попросив мене зварювальним апаратом підрихтувати його ковані ворота, звісно, за «файний могорич». Я довго не думав, оскільки мені була потрібна чергова «доза». Ледве знайшов свій інструмент і в п’яному маренні, нехтуючи всіма засобами безпеки, приступив до роботи. Необережний рух – і кілька іскринок потрапило мені до очей. Раптом запанувала темрява. «Добрий» сусід, щоб позбутися зайвих проблем, відвів мене городами додому.

Зір не повертався, і тут почалася боротьба між моєю залежністю та вірою. Я не знав, чи то день надворі, чи ніч, втратив лік часу і загубив лік дням. Моє життя перетворилося на суцільний морок, в якому панували страх та невизначеність. Єдина, хто не залишила мене в цій біді, була сусідка, яка приносила мені їжу і розповідала сільські новини. Вона сказала, що ніхто в селі не дасть і щербатої копійки на п’яницю, тож єдиними ліками для мене є молитва.

– Але ж я не пам’ятаю жодної молитви, я навіть не можу її прочитати! – кричав я в глибокому відчаї.

– Говори все, що вважаєш за потрібне. Головне не те, що ти говориш, головне, чи є щирість і віра у твоїх словах, – напоумляла мудра жінка.

Тож я почав молитися. Спочатку мої молитви були незграбними та несміливими, а згодом вони стали щирою сповіддю моєї душі перед Господом. Я й не помітив, як перестав просити про повернення зору, а просив пробачити мені, що так безглуздо розтратив свій талант, що стільки часу прожив без Божої віри. І тут мене, мов окропом обшпарило: виявляється, що сліпим я став не тоді, коли пошкодив зір електрозварюванням, – незрячим я був і до того. Я не бачив очевидних речей, не бачив Господньої опіки та ласки, а зараз, опинившись у цілковитій темряві, я бачу те, чого раніше не міг угледіти очима.

Наступного дня я прокинувся від того, що промені сонця настирливо лізли до очей. Протер очі руками і зрозумів, що не просто відчуваю сонячну ласку на свої очах, а й бачу її. Це було найкраще, що мені доводилося бачити за все своє життя. Я ще довго стояв, прикутий поглядом до старої, облізлої фіранки, крізь яку просвічувало лагідне сонце. Отямившись, блискавично вилетів з хати і подався до сільського храму. Не знаю, скільки часу минуло, – для мене час втратив звичний перебіг. Святі з образів дивилися на мене доброзичливим поглядом, вогонь свічки наче зігрівав, і я навіть подумав, що і вмерти в таку хвилину було би найбільшим щастям. Сльози нестримним потоком лилися з очей, які вже не просто могли їх відчути, а й могли їх побачити.

Той день кардинально змінив моє життя. Я знайшов свої інструменти (ті, які ще не пропив) і пішов шукати роботу. Не цурався жодної, брався за будь-яку, навіть за ту, за яку платили копійки. Коли вдавалося заробити бодай якісь гроші, одразу ж купував матеріали для свого, зруйнованого пожежею, будинку.

…Минув час. Мій будинок тепер гордо височіє за містом. Я став власником будівельної компанії, дружина пробачила мені, і через рік у нас народився син. Тепер кожного ранку і щовечора я дякую Господу за моє зцілення – душевне і фізичне. У вільний від роботи час доброчинно займаюся будівництвом храмів та їхньою реставрацією. А коли бачу п’яницю, який тремтячою рукою просить грошей, нібито на хліб, то завжди іду й купую йому хліба і ніколи не даю грошей на пляшку.

Михайло.

Попередній запис

Коротка мить щастя

Наступний запис

Гірке каяття