Прорив

Десь через місяць, у понеділок увечері, я був удома і вчив уроки. Саме в понеділок увечері тато зазвичай напивався, і той вечір не був винятком. Було пізно, коли він увійшов в їдальню, де я працював, і сів поруч. Я чекав, що він буде лаятися, але він мовчав. Через кілька хвилин він сказав «Пітере», дивлячись на мене скляним поглядом. Він сказав: «Пітере, я хвора людина і потребую допомоги». Потім зі сльозами в очах він простягнув руку: «Ти можеш мені допомогти, Пітере?» Я був приголомшений і тремтів. Тато ніколи не визнавав, що в нього проблема. Це вперше, наскільки пригадую, я бачив, що батько плаче. Усе, що я міг сказати, було: «Так, тату. Я допоможу тобі, все буде добре».

Того вечора тато пішов спати мирно. Він прокинувся наступного ранку і зателефонував нашому сімейному лікареві. На наступний день він розпочав лікування в Інституті Джонсона, Медичному центрі св. Марії, у Санкт-Полі, у Міннесоті. Інститут Джонсона спеціалізувався на сімейному лікуванні хімічно залежних людей. Цей центр був всесвітньовідомий своїми фундаментальними розробками в галузі сімейного лікування. Тато перебував на стаціонарному лікуванні протягом шести тижнів. Раз на тиждень наша сім’я або «зацікавлені особи», як нас називали, долучались до тата і до пацієнтів його групи.

Програма лікування, м’яко кажучи, відкривала очі. У групі тата було ще п’ятеро-шестеро осіб різного походження, віку і віросповідання. Як зазначив їхній лікар, «у них була лише одна спільна річ, вони були пияками». Не мало значення, наскільки старими чи молодими, багатими чи бідними вони були, життя кожного з них вийшло з-під контролю через алкоголь. Кожний із них міг би розповісти жахливу історію про те, як залежність від алкоголю зруйнувала їхнє особисте життя.

Наша щотижнева участь у програмі мала два виміри: освіта і сімейна терапія. Першу частину дня було присвячено навчанню про алкоголізм як хворобу. Ми вивчали її причини, вплив на розумовий, фізичний, емоційний та духовний стани людини, і вплив хвороби на сім’ю. Під час цих занять я дуже багато зрозумів про тата і нашу сім’ю.

Терапевтичний вимір дня був значно інтенсивнішим. Кожна людина в групі тата ділилася тим, де вона перебуває у своєму особистому процесі одужання. Вони проходили 12 кроків програми лікування анонімних алкоголіків. Перший крок у програмі для кожної людини, яка лікувалася, полягав у тому, щоб чесно визнати своє безсилля перед алкоголем і те, що життя через алкоголь стало некерованим. Чесне визнання глибини проблеми – перший крок до одужання. Більшість алкоголіків помилково вважають, що вони все тримають під контролем. Вони розвивають величезну здатність заперечувати дійсність, щоб продовжувати пити. Рівень залежності деяких настільки глибокий, що цілий світ може валитися навколо них, а вони все одно не визнають того, що в них проблема.

Ці заняття в більших групах були дуже болісними. Нелегко слухати історії людей і бачити їхній біль. Мета лікувального процесу – привести кожну людину до розуміння того безладу, який вона вчинила у своєму житті. Не допускалося жодного пом’якшення чи можливості загортання правди в цукеркові папірці. Сесії були жорсткі, а часом брутально чесні. Очікувалося, що впродовж перших кількох тижнів кожний алкоголік зробить повну моральну «інвентаризацію» свого життя, написавши все, що зможе пригадати стосовно алкоголю і залежності від нього. Передбачалося, що цей письмовий виклад буде детальним і вповні чесним.

На другому тижні лікування один із чоловіків у групі був готовий зробити наступний крок до тверезості. Він провів моральну «інвентаризацію» і був готовий поділитися з сім’єю й усіма нами. Цей крок є наче сповідь і примирення для алкоголіка. Він витягує з себе все, що пам’ятає, вперше сміливо дивлячись в очі сорому і провині, які носить у собі, як наслідок своєї залежності.

Дорога до цього моменту настільки важка, що деякі алкоголіки ніколи туди не дістаються. Ті, яким це вдається, часто мотивовані сильним бажанням примиритися з сім’єю й розпочати все спочатку.

Того дня ми зібралися, сподіваючись побачити прорив у житті цього чоловіка і його сім’ї. Сесія вже мала розпочинатися, але того чоловіка, єдиного з татової групи, не було серед нас. Лікар-консультант пішов подивитися, де він. Через кілька хвилин консультант і чоловік прийшли. Чоловік виглядав розбитим. Його очі були червоними від сліз. У руці він тримав лист. Це був лист від дружини і дітей. Усе, що я пам’ятаю з того моменту, то це те, що він сказав, що його сім’я не хоче мати з ним нічого спільного. Вони вважають, що він нікчемний п’яниця і з нього ніколи нічого путнього не буде. Він був спустошеним. Ми всі сиділи в німій тиші, спостерігаючи, як цей чоловік гірко оплакував втрату своєї сім’ї. Він сказав, що в нього нема жодного стимулу бути тверезим. Мій батько і лікар-консультант були єдиними людьми в кімнаті, які не плакали в той день.

Попередній запис

«Я почув ваші молитви...»

Наступний запис

Проголошення перемоги