Про відповідальність і незалежність

Про власну відповідальність й активність

Люди ще не достатньо активні. Вони дуже недбало голосують, не перевіряючи, за кого голосують, не питають у тих людей – що ви думаєте, як ви думаєте. А якщо й дадуть гречки чи щось інше, то вже цілком забувають за все. Одне слово, хоч і є певне розчарування, але немає причини бути дуже розчарованим. Чому люди розчаровані? Бо вони думали, що на вербах виростуть груші, і що вони будуть благоденствувати? Якби люди взялися до роботи, не було би розчарування, було б усвідомлення: буду стільки мати, скільки попрацюю. Розчарування не є цілковито оправдане, його причина – у браку активности та браку відповідальности. Не питає себе народ, не питає себе кожен, навіть ті, хто стояв на Майдані: а що я зроблю, що я зробив, щоб Україна була краща? Він запитує – а що мені дали після Революції? А як нічого не дали, то він розчарований. Якби ми взялися до роботи і взялися не поодиноко, а разом, то ото була би сила.

Про революцію

Чому так багато людей говорить про революцію?! Вони думають, що то короткий і легкий шлях щось направити. Я не знаю, котрій революції таке вдалося. Вона дає лише заміну людей – від Жовтневої чи Французької революцій потерпають і донині. То дуже небезпечна річ, вона не дає добрих результатів. Багато людей думає, що революція є коротшим шляхом, але, на мою думку, вона не є жодною розв’язкою. Єдиний шлях – оздоровлювати, хоча це довгий процес.

Про Помаранчеву революцію

Пригадаймо, якою була ця Революція: на центральній площі Києва зібралося кількасот тисяч людей, говорили навіть, що мільйон; жителі столиці гостинно приймали до свого житла цілком незнайомих людей; не пролилося жодної краплі крови, не було розбито жодної вітрини… Зібрані люди інакомислячих вітали не кулаками, а квітами!

Питаємо себе: чужинці з різних кінців світу захоплювалися нашою Помаранчевою революцією, а чому ж ми про неї забули? Може, ми не зрозуміли тої революції? Чи, може, нам потрібна кривава революція, на кшталт Французької чи Жовтневої?

Не думаю, що хтось у нашому народі бажав чи ще сьогодні бажає пролиття крови. Не думаю, що ми не зрозуміли. Підозрюю, що дехто просто не хотів зрозуміти, намагаючись обернути її на політичне видовище.

Ми голосно заявляємо, що любимо Україну. Рівно ж усюди стверджуємо, що бажаємо демократії в нашій країні. Це дуже гарно звучить, але може бути засобом, щоби приспати голос свого сумління. Великою є спокуса ховатися за абстрактними поняттями: любов до України, прагнення демократії тощо.

На Майдані в Києві стояла не Україна, стояли конкретні люди – українці. Вони не прагнули «демократії», а домагалися правди і справедливости.

Може, тепер нам буде легше зрозуміти, чому після такої славної «революції» ми є там, де були.

Найвищий час нам усім навчитися, що треба любити конкретних громадян, і що в нашій країні повинні запанувати правда та справедливість. Щойно тоді світ визнає нас як зрілий народ.

Про незалежність

Наш народ за більше ніж тисячу років переживав різні періоди. Були часи могутности нашої держави. Були часи позитивного співжиття з нашими литовськими сусідами. Були також століття, коли українці жили під володінням інших, не цілком прихильних до нас народів.

А все ж таки ми не переставали бути українцями, синами і доньками свого народу, навіть коли нам забороняли говорити рідною мовою чи коли треба було боротися за право існування взагалі. Цей факт, що ми не переставали бути собою навіть у дуже прикрих обставинах, може викликати захоплення, ба більше – гордість.

Роки незалежности України – це благословенний час після довгого періоду поневолення.

Повсюдно в промовах наших політичних діячів звучить фраза «Любімо Україну!».

Такий милозвучний вислів часто приховує певну неточність. У чому вона полягає? Сама вказівка на державу відвертає увагу від її громадян. Ведемо ось до чого: чи відчуваєте якусь різницю між «любіть Україну» і «любіть українців»?

Пошана до самого себе як до Богом обдарованого суб’єкта, пошана до всіх співвітчизників, які так само обдаровані, як і ми, щире бажання ставитися до всіх правдиво і справедливо, щире бажання спільними силами шукати розв’язок, допомагати кожному, хто в потребі, думати категоріями загального добра, бути готовими пожертвувати собою, якщо це на благо наших братів і сестер.

Попередній запис

Про працьовитість і лінивство

Наступний запис

Про суспільство і протест