«Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючися пильно вісуса, засновника й завершителя віри, Який, замість радости, що перед Ним була, витерпів Хрест, на сором не звертаючи уваги, і Який возсів праворуч Божого престолу. Тож думайте про Того, Хто витерпів від грішників таке велике проти Себе противенство, щоб ви, ізнемігшись, не впали духом. Ви ще не протиставились до крови в боротьбі проти гріха. І ви забули попередження, що вам, як синам, говорить: “Мій сину, не легковаж Господнім каранням і не падай духом, коли Він тебе картає, бо кого Господь любить, того карає, і б’є кожного сина, якого приймає». (Євр. 12:1-6)
Вислухавши сповідь, священик зазвичай наказує нам щось учинити або відмовити молитви, що ми називаємо покутою.
Одна доросла людина, яка у зв’язку з меджуґорськими подіями навернулася і приготувалася до Таїнств, прийшовши на сповідь, почула від священика, що за покуту повинна молитися. Здивована цим, вона серйозним голосом сказала:
“За покуту!? Я чув під час навчання, що можливість молитися і бути покликаним до молитви є великою радістю, і ще більшою, коли можемо сказати “Прости” і нам прощається?! Я буду охоче молитися. Це для мене не покута”. Інша людина, яка лише мала бажання посповідатися і після довгого часу посповідалася, наприкінці сповіді сама обережно запитала: “А яке тепер покарання?” Священик відповів: “Жодного покарання. Проте на знак доброї волі та обіцянки, що не будеш себе нищити та руйнувати, відмов….”.
Те, що називається покутою, не повинно сприйматися як покарання, забирання права на щось або обмеження в чомусь. Покута є радісною частиною сповіді, коли кожен пенітент[1] може знову прийти до Того, Хто запросив його сісти до Свого столу, а на знак радості якимось конкретним учинком виявити свою готовність. Навернення є радісним вчинком звільнення від тягару та поранень, а покута є тільки знаком такого вчинку. Вона є для нас знаком, що Бог дає нам ще час та можливість, щоб ми розвивали наше життя та дозрівали. Покута насправді є продовженням лікування. Це може бути болісна, але завжди ліпше перебувати на лікуванні, ніж утратити всіляку надію. Мати правдиву свідомість покути означає бути готовим до постійної боротьби з тим, чим ми грішимо, вражаючи себе та інших, але передусім Бога.
Наприклад, якщо хтось п’є і руйнує мир у собі, сім’ї або спільноті, що тоді має бути для нього покутою? У щоденній молитві він повинен шукати сили відбити спокуси, поки цілком не зцілиться. Хто лихословить або злиться на інших, повинен покутувати через щоденний ретельний догляд душі, поки не змінить своєї поведінки… Там, де відсутнє живе усвідомлення покути, може трапитися те, що не повинно ніколи трапитися: несерйозне розуміння гріха, поранень та зцілення. Іноді видається, що після сповіді насправді нічого не змінюється. Потрібно співпрацювати з благодаттю, яка нам дається. Адже без цієї співпраці все стає марним, так само як марно засівати навіть найкраще зерно в необроблену або кам’янисту ріллю. Покуту слід розуміти як стан внутрішньої відкритості для збереження благодаті зцілення та праці над зціленням. Коли ми зрозуміємо, для чого потрібно бути здоровим, тобто мати змогу любити, прощати, бути милосердним, нам буде не важко приймати ліки, щоб зцілитися, навіть якщо це повинно має ціле життя.
[1] Англійське слово «penitent» українською мовою означає «розкаюваний грішник»