Про розбудову країни

Про мир

Багато хто думає, що мир – то відсутність війни. Але мир – це дещо більше. Мир – ще й добрі стосунки між людьми, коли ми не брешемо одне одному, не шукаємо вигоди, не бажаємо зла. Мир треба нести кожного дня, щодня треба налагоджувати контакти між людьми, шукати доброго спілкування…

Мир – це коли ми створюємо позитивну атмосферу, в якій починаємо свідомо шанувати інших, любити їх, бажати їм добра й робити те добро. Мир – то не є те, що ми робимо, а те, що одержуємо від Бога.

Про будівничих країни

Як знати, на чому збудований будинок наших намірів і сподівань? Найпевніший спосіб – це почекати на перший буревій та подивитися, котрий будинок завалиться. Це непомильний спосіб, але невигідний, бо про справжній стан справ дізнаємося запізно.

Інший спосіб, дуже подібний до справжнього будівництва, – це приглядатися, які матеріяли використовує будівничий і як виконує свою роботу.

Якщо під час будівництва майбутнього країни вдаються до несправедливости, брехні, хабарництва, несправедливого судочинства, фальсифікації, торгування правдою, що, по суті, заперечує свободу людини, то, немає сумніву, що раніше чи пізніше такий проект провалиться, навіть якщо сьогодні будівля виглядає шикарно.

Ще один критерій оцінювання якости будівництва – це особистість будівничого. Однак остаточно тільки він сам може встановити стан своєї душі.

Кожен із нас мусить стати віч-на-віч не із президентами, партіями, радами, союзниками, однодумцями, а з самим Господом. Він, Який знає все, є нашим остаточним, непомильним, справедливим і милосердним Суддею, котрий за добре нагороджує, а за зле карає.

Ніхто з нас, людей, не повинен думати, що наскрізь знає свого ближнього.

Не кожний будівничий, який належить до якоїсь спілки, і не кожний чиновник, котрий діє за наказом згори чи під тиском колег, є цілковито позбавлений сумління. Не всі можуть опертися злу.

Хто знаходить у собі на це сили – це мученик, якому честь і хвала. Проте багатьом такої сили бракує, і трапляється, що вони терплять невимовний душевний біль.

Не можна всіх чиновників, політиків і суддів поголовно засуджувати. Треба допомагати всім сумлінним людям звільнитися від духовного рабства.

Про Європу та Україну

Мені не подобається, що в ЗМІ часто пишуть «Європа й Україна». Українці – це європейці. Україна була Європою від самих початків. Про це свідчить історія.

Українців насильно намагались відірвати від Європи. Так само насильно намагались відірвати від Бога. Це відбувалося майже паралельно. Тому, переживаючи сьогодні труднощі, мусимо боротися за те, щоби згадані європейські цінності стали для нас програмою щоденного життя.

Про історичний шанс і зміни

Мабуть, краще замість «що змінилося» (в країні – ред.) сказати «що змінювалося». На мою думку, замало змінювалося.

Основні прикмети суспільного життя, на жаль, залишалися такими ж – практичний матеріялізм. Люди хотіли ставати багатими, а хто вже був дуже багатим, хотів керувати всім.

Люди не мали ініціятиви щось робити самі, а радше чекали, що хтось щось для них зробить і дасть. Мене дуже вражав такий підхід до справи.

Під час другого Майдану народ раптом почав думати для себе, діяти для себе, не чекаючи, що влада щось зробить. Відчули, що влада їх зрадила.

Але сьогодні ми ще не повністю позбулися тієї ментальности, що «влада має нам про все подбати». То комуністичне, що партія, влада і держава вам все дадуть, а ви тільки будьте покірними громадянами.

Я досить часто спілкуюся з молодими людьми, і моє враження таке: молоді люди починають прозрівати, розуміти, що вони мусять працювати, що нічого не прийде само собою.

Я бачу сьогоднішню ситуацію дуже оптимістично. Чому? Ми прожили сотні років різної окупації. Але найгіршою була окупація Радянського Союзу: тоді дуже послідовно старалися створити на місці християнської людини – радянську. Їм не вдалося знищити нас, але завдали глибоких ран. У 1990-х роках ми стали незалежною державою, але все ще були дуже-дуже під впливом радянського режиму.

Я би сказав, лише другий Майдан став для нас зворотним пунктом – ми ступили на шлях незалежности.

Я не кажу, що ми вже осягнули все. Ми радше на порозі великих змін на краще.

* * *

Можливість втратити (державу – ред.) є завжди. Згадайте визвольні змагання – держава проіснувала кілька років, але не втрималась.

Як мені бачиться, сталося поважне потрясіння, якого не бувало перед тим. Цим разом мені здається, що в нас шанс дуже великий.

Про демократію і диктатуру

У нас, українців, великі труднощі з визначенням напряму розвитку країни як держави – самі не впевнені в тому, що демократія добрий шлях для нас. Чому б не монархія, диктатура, деспотія? Але ми повинні вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Єдиний спосіб – робити свої помилки, але шукати, розвиватися в напрямі демократії…

* * *

Нам, українцям, нелегко бути демократами. Зокрема тому, що не прислухаємося як слід до себе, але радше подивімося, як зробили інші. Як Шевченко наголошує – ми радо послухаємося німця, а не свого, і в тому наша неміч. З того треба намагатися вирости. Справжня демократія в нас іще не набрала сили. Ми повинні над цим працювати…

* * *

Диктатура – це також небезпечна річ. Бо хто сказав, що диктатор обов’язково буде добрим правителем?.. Ми мріємо про такого собі ідеального диктатора, який направить, а через п’ятдесят років скаже: ну, вистачить, ви вже виросли, ви виховані, вистачить диктатури, будемо жити інакше. Але таке рідко трапляється в історії. Зазвичай диктатори добровільно не відрікаються – їм завжди здається, що ще не час, що вони ще не завершили своєї справи. Людина любить владу, їй складно від неї відмовитися…

* * *

У чому наша головна трудність? Вона в тому, що триста років живучи під окупаціями, ми втратили почуття відповідальности. Ми забули його, бо триста років нами керував хтось інший, хтось чужий. Хтось, на кого ми покладали відповідальність за все. І знаходили в тому втіху, бо мали кого ганити за всі свої негаразди..

* * *

Згадайте наші князівські часи. Князі не були одноосібними диктаторами – крім князя, були бояри, а також були ченці, був інститут віча… Потім настало татарське лихоліття, яке зруйнувало ці надбання руського періоду. І знову якісь ознаки народовладдя ми бачимо вже за Козаччини – вибори гетьмана січового чи державного. Маємо примір такого гетьмана, як Іван Мазепа, – людини, яка нічим не поступається найкращим володарям Західної Європи. Але пізніше знову почалися окупації – і ми знову ці напрацювання втратили.

Ми не знищені. Але нам треба час, щоби змінитися. Стати кращими. У нас іще надто багато того, що було сформовано за окупацій. А зміни в людині – це дуже тривалий процес, який потребує поколінь. Отже, і нам треба кілька поколінь, щоби ті діти виросли до відчуття, що доля моєї держави залежить від мене… Ми мусимо вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Мусимо старатися. Немає кращої форми державного устрою, аніж демократія, але немає і труднішої.

Попередній запис

Про те, що варто робити

Наступний запис

Про майбутню Україну