Прірва, яка розділяє нас

У Євангелії від Луки Ісус розповідає історію про бідного чоловіка на ім’я Лазар, який жив на вулиці й не мав що їсти. Ноги його були вкриті виразками, і їх лизали собаки. А поряд у розкішному будинку жив багач, який справляв пишні бенкети зі своїми друзями. Лазар був би радий з’їсти хоч би те, що падало зі столу багача, але воно діставалося прудкішим від нього собакам. І ось Лазар помер, і занесли його ангели на «лоно Авраама» – місце спокою. Згодом помер і багач, та опинився в місці мук. Підвівши голову, він побачив щасливого Лазаря і вигукнув: «Отче Аврааме, пошли мені, будь ласка, Лазаря, щоб скропив водою уста мої, бо я страждаю!» Та Авраам відповів: «Це неможливо, бо між тобою та ним нездоланна прірва». Він міг би додати: «Та сама прірва, яка розділяла вас на землі».

Історія про Лазаря залишається правдивою і нині. У нашому світі далі залишається глибочезна прірва між тими, хто має досхочу їжі, грошей, комфорту, і тими, хто позбавлений домівки та їжі. Я згадую дітей на вулицях Калькутти, які, притуливши носики до шибки, оглядали їжу на столах розкішного ресторану, та кельнерів, що відганяли цих дітей, аби ті не дратували багатих клієнтів. Ми, що живемо заможно, – я та більшість з вас, хто читає цю книжку, – не любимо ловити на собі благальний погляд жебрака. Нас дратує присутність людини, яка просить допомоги, яка не має що їсти…

Одного разу в Парижі до мене на вулиці підійшла бідно вбрана жінка і попросила: «Дай мені грошей!» Ми розговорилися з нею. Вона розповіла, що тільки-но виписалася з психіатричної лікарні. Я відразу зрозумів, в якому становищі опинилася ця жінка, і налякався. Я поспішав на зустріч, отож швидко дав їй трохи грошей і пішов далі своєю дорогою – подібно, як фарисей та левіт у притчі про доброго самарянина. Я злякався, що коли довше слухатиму оцю жінку, то вже не зможу лишити її отак саму, без допомоги в її болю та в її труднощах.

Звідки ця прірва, яка розділяє нас?

Чому ми не можемо дивитися у вічі Лазареві і слухати те, що він нам каже? Ми відгороджуємося від Лазаря, бо боїмося, що якщо спілкуватимемось з ним, то це може глибоко заторкнути наше серце. Слухаючи його історію та його біль, ми відкриємо, що він – така сама людина, як і ми. А що станеться, якщо моє серце зворушиться? У мене може прокинутись бажання допомогти йому, підтримати його, полегшити його страждання. А це напевно змінить моє життя, бо Лазар потребує не тільки грошей, але й житла, медичної допомоги, праці і передовсім – друзів.

Саме тому «небезпечно» спілкуватися з Лазарями нашого світу. Бо якщо ми наважимося на це, то все наше життя напевно зміниться. А якщо ми зважимося на цей крок усі разом, то переміниться все наше суспільство. Усі ми більшою чи меншою мірою є в’язнями своєї культури, своїх звичок, навіть стосунків з друзями. Якщо я починаю товаришувати з людиною потребуючою, психологічно надломленою, усе моє оточення відчуває дестабілізацію. Мої друзі відчувають загрозу в моєму вчинкові, бо можуть думати, ніби я очікую, що вони мають вчинити так само, і що я буду їх осуджувати, якщо вони цього не зроблять. Вони починають злитися на мене та називати мої вчинки утопічними чи безглуздими.

Страх – потужна сила в нашому житті. Ми боїмося осуду, відкинення, страждання, смерті. Боїмося тих, що є інакші, боїмося невдач. Я дедалі ясніше усвідомлюю присутність страху як у самому собі, так і в людях довкола мене. Часто цей страх прихований, незрозумілий, неусвідомлений, але попри те він керує нашим життям.

Список тих, кого суспільство відкидає поза свої межі, безконечний. Кожна епоха та кожна культура має свій список відкинених. В якомусь із цих списків знайдеться місце для кожного з нас. Західне суспільство цурається людей бездомних, хворих, старих, слабких психологічно, неповносправних, чужинців, іммігрантів, хворих на СНІД…

У своєму житті я переважно стикався із зневагою до людей розумово неповносправних, бачив жахливі заклади, які існують для них по всьому світі. В Африці я бачив, як людей, яких вважали «скаженими», прив’язували до дерева і били палками до крові, щоб вигнати з них злого духа, яким вони, згідно з місцевими віруваннями, нібито були опановані. Згадую жахливий заклад у напівзруйнованому будинку, що аж кишів білими та чорними щурами, в якому перебувало близько ста напівголих чоловіків та жінок. Але такі місця – це тільки матеріальні прояви ізоляції. Насправді місць ізоляції значно більше, і вони куди глибші.

Мій досвід свідчить, що люди розумово неповносправні належать до найбільш приниженої та відкиненої нашим суспільством групи. На них з погордою дивиться не тільки суспільство – дуже часто їх соромляться навіть власні батьки. Соціальні стереотипи дуже сильні, тож коли в батьків народжується неповносправна дитина, яка не відповідає суспільному ідеалу «досконалої дитини», вони переживають це як приниження, як свою велику невдачу.

У деяких народів народження неповносправної дитини трактується як Божа кара. Євангелист Іван розповідає, як одного разу учні запитали Ісуса про чоловіка, сліпого від народження: «Чи він народився сліпий через свої гріхи, чи це кара за гріхи батьків?» Вони хотіли знати, хто винен. У таких культурах усяка катастрофа трактується як кара за щось. І сьогодні в багатьох країнах батьки відчувають провину, коли в них народжується неповносправна дитина. Один лікар у Франції розповідав мені, як сам він відреагував, коли довідався, що його донька народилася неповносправною: «Боже, що я зробив, що Ти мене так караєш?»

Звідки виникає оце почуття провини?

Попередній запис

Належати разом до плюралістичного суспільства

Наступний запис

Страх – основа упереджень та відкинення