“Благословенний Домінік ніколи не йшов спочивати, якщо попередньо не відмовив довгої молитви, яку часто супроводжували зітхання і взивання, які не раз будили його товаришів […] Стримувався від промовляння порожніх слів і завжди розмовляв з Богом або говорив про Бога” (VIE, С. 44; свідчення брата Вільгельма де Монтферата під час процесу канонізації в Болоньї).
***
Усі, хто щодня зустрічався з братом Домініком, більше або менше наближені, всі свідки, яких заслухали під час канонізаційного процесу, наголошували на інтенсивності його молитви. Домінік молився так, як і дихав. Не належав до тих, які мають час для написання книжок, навіть книжок про способи молитви. Будь-яку вільну хвилину присвячував молитві. Поринав у молитву так природно і так швидко, як більшість з нас поринають у сон. Спонтанне засинання властиве дітям. Домінік був такою дитиною, про яку сказано в Євангелії, – дитиною, яка кожну вільну хвилину присвячувала молитві, особливо вночі. Як висловлювався Домінік, ніч була створена для молитви.
Навіть будучи ще дуже молодим ченцем, Домінік був людиною, цілком відданою молитві.
“Наче плодоносне оливкове дерево або наче кипарис, який стрімко пнеться до неба, вдень і вночі на лоні Церкви, постійно віддавався молитві, а час, присвячений контемпляції, проводив, ніколи не виходячи за межі монастиря. Бог обдарував його особливою ласкою молитви за грішників, убогих, засмучених: немов брав їхню недолю до найпотаємнішої святині своєї душі, а сльози, які із співчуття плинули з його очей, свідчили про щире милосердя, яке його переповнювало. Проведення ночей у молитві стало для Домініка щоденною звичкою. Молився до Отця за закритими дверима. Під час і наприкінці молитви вигукував слова покаяння й жалю, що плинули з його серця. Не міг опанувати себе, а тому й сповнені душевного поривання вигуки немов лунали згори” (LIB, №12).
Домінік виконував побажання Ісуса, немов лампадка, що горить уночі: “Тож пильнуйте, і кожного часу моліться, щоб змогли ви уникнути всього того, що має відбутись, та стати перед Сином Людським!” (Лк. 21:36). Домінік молився не тільки устами. У ньому все ставало молитвою, адже він молився як тілом, так і душею. Палав для свого Господа, пломенів любов’ю до Нього. Його молитва була відповіддю на раптову необхідність, бо ніколи не витрачав час даремно. Як легко, отже, можна втратити душу. Ті, хто мають різні проблеми, можуть упасти в розпач. Але потрібно відразу відкинути сумніви й звернутися до Господа.
У св. Домініка нас особливо вражає ота непересічна мобілізація цілого його єства для гарячої молитви. Він молився не лише думкою або серцем, а також руками, плечима, ногами і ступнями. Його спілкування з Господом було молитвою не лише подумки, але також і молитвою жестів. Сльози, які витікали з очей Домініка, свідчили про те, що він глибоко переймається недолею тих людей, які страждають. Це не були сльози викликані, видимими стражданнями, які зворушували його на хвилину Ці сльози були чимось звичайним, бо Домінік мав перед своїми очима страждання нашого Господа і терпіння своїх сучасників.
У духовній школі св. Домініка ми навчимося молитися цілим своїм єством. Щоби його наслідувати, потрібно насамперед дізнатися, як це робила сестра Цецилія, яка не обмежилася тільки спогляданням того, як молиться її духовний наставник. Зміст його молитви відображала постава, яку він приймав, вона промовляла сама за себе. Ось кілька її найсуттєвіших ознак.
Щоби насправді відчути присутність Того, до Кого ми вертаємося, потрібно, перш за все, з вірою впасти перед Ним на обличчя. Інколи Домінік молився, “з покорою лежачи перед вівтарем, бо Ісус Христос, перебуваючи на цьому вівтарі, був для нього реально й особисто присутній” (М1).
Тільки той, хто усвідомлює власну ницість, може прийняти цю поставу, яка виражає покору: потрібно бути єдиним цілим із Боголюдиною і зробити глибокий поклін цілим тілом.
“Також благословенний Домінік часто молився, лежачи обличчям до землі” (М2).
Через те, що молитва християнина є насамперед наслідуванням Ісуса Христа, Який молиться, а молитва Ісуса Христа досягла своєї найвищої досконалості на Хресті, то християнин знає, що мусить зазнати досвід хреста, щоб увійти в повноту молитви. Споглядання хреста, цілування його і поклоніння перед ним (як, власне, Фра Анжеліко часто описував св. Домініка) було продовженням жертви Літургії, входженням у молитву самого Ісуса Христа. Св. Домінік особливо любив споглядати Розп’яття. “Дивився на нього з надзвичайною проникливістю. З пошани часто клякав перед ним” (М4).
З усіх молитовних постав, які приймають християни, Домінік найбільше уподобав собі молитву навстоячки. Уже Перший Вселенський Собор, який відбувся в Нікеї в 325 році, рекомендував віруючим у воскреслого Ісуса Христа, щоби під час євхаристійної молитви стояли, показуючи таким способом, що воскресіння вже відбулося. Св. Домінік любив молитися навстоячки, з розпростертими руками на знак жертвування хліба і вина, як хтось, хто отримує все, хто черпає ту воду, яка плине з відкритого боку Ісуса, щоби духовно жити.
“Коли св. о. Домінік був у монастирі, то годинами стояв випроставшись перед вівтарем, коли, ні на що не опираючись і нічим не підпираючи себе, а руки тримав розпростерті у формі розкритої книги” (М5).
Щоби уподібнитися святому відкупителю, Який сам Себе пожертвував на Хресті, св. Домінік також дуже уподобав собі спосіб молитви з розпростертими, мав на хресті, руками, долоні яких звернені до неба. Нічого не відомо про те, чи Домінік мав стигми, як його сучасник св. Франциск. Зрештою, він про це й не просив. Прагнув тільки дати відповідь на покликання Господа, щоби взяти на себе свій хрест і заслужити право називатися учнем Ісусовим. “Бачили також св. о. Домініка, як молився з широко розпростертими, у формі хреста, руками, був випростаний настільки, наскільки це було можливо” (М6).
Св. Домінік стояв так під час молитви, бо старався перебувати в такій молитовній поставі, яка відтворює стрілу, випущену з лука. Був він випростаний до небес, до Господа. Возносився, або дозволяв вознести його до Господа Святому Духові, Який є могутньою силою, що спонукає нас до молитви.
“Часто бачили, як з усієї сили пнувся догори, немов стріла, яку добре напнутий лук випускає в небо. Підносив над головою витягнуті з’єднані або роз’єднані долоні, наче мав намір щось отримати з неба” (М7).
Молитва була для Домініка своєрідним “фільтром”, який його очищував і перемінював усі його думки та емоції, щоби зробити з нього досконалу жертву. Не тільки молився цілим тілом, а радше його тіло ставало молитвою. Був досконалим віддзеркаленням слів св. апостола Павла: “Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зідхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла” (Рим. 8:23).
Оклики Домініка під час молитви, різні постави тіла, які він приймав, і факт, що ця молитва тривала вночі, все це свідчить про те, як змінила його молитва.
Так відбувалося тому, що Домінік не молився за себе. Як і Христос, він молився за інших. Дозволив, щоби Господь розпочав у ньому відновлення справи сотворення, якої прагнув для цілого світу. “Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі” (Рим. 8, 22)
У цьому, власне, полягає оригінальність св. Домініка. Його молитва була такою ж актуальною, як і його повчання. Не мала жодної відмінності від нього. Була тим різновидом діяльності, який чинив уночі. Сіяч сіє вдень. Уночі Господь дозволяє зерну проростати. Дні Домінік присвячував людям і проповідництву, а ночі – Богові й молитві. Одне є невіддільно пов’язане з іншим, як фігура, зліплена з глини. Це є та справа, та ж мета, породжена піклуванням про спасіння душ.