Хто дивився фільм “Страсті Христові” Мела Гібсона, той може пригадати епізод, в якому диявол був зображений дитиною, що усміхалася Ісусові, коли Його бичували. Нині це вже не дитина, а жахлива потвора, що є причиною і наслідком великого зла, яке поневолює безліч людей пристрастями, чарами, псевдовченнями – скажімо, як те, в якому стверджується, що диявола взагалі немає. Його винахідливість справді вражаюча. Він переконує нас у тому, що його не існує, аби спокійно робити з нами все, що йому заманеться. Він оббріхує християн, сіє сум’яття в душах людських, вишукуючи найслабші місця кожної душі. До прикладу, є чимало католиків, які ходять і на Богослужіння, і до ворожок, бо диявол переконує їх, що в цьому немає нічого поганого, адже вони нікому не роблять зла. Демон зводить людей і маніпулює ними за допомогою своєї підступності.
Кажу вам: якщо ви звертаєтеся до ворожок, незалежно від того робите ви там щось чи ні, диявол залишить на вас своє тавро. Як і на тих, котрі захоплюються астрологією, окультизмом, ворожать на картах, викликають духів, беруть участь у сеансах спіритизму, вважаючи усі ці небезпечні практики звичайними модними захопленнями.
Щодо мене, то я вперше пішла до ворожки за намовою своєї товаришки, аби дізнатися, що мене чекає в майбутньому. І диявол позначив тоді мене своїм тавром, бо відтоді з’явилися в моєму житті сум’яття, неспокій, відчай. Я погано спала вночі. Почала часто думати про самогубство, хоч і не розуміла чому. Плакала, почувалася нещасливою, не мала в душі спокою. Молилася, але не відчувала присутності Господа – так, як це було в дитинстві, та й молитися мені ставало дедалі важче. Я лише тепер розумію, що сама відчинила двері дияволу і він увійшов у моє життя з усією своєю міццю.
Душі в Чистилищі
Але повернімося до того страшного місця на краєчку прірви, де опинилася моя душа, бо на те були вагомі причини. На той час я не вірила в існування диявола, а отже – й Бога, і це був справжній атеїзм, хоч я цього не розуміла. “О ви, нещасні душі, витягніть мене звідси! – намагалася я докричатися до душ у Чистилищі. – Благаю вас, допоможіть!”.
Гукаючи, відчула нестерпний біль і відразу побачила, що мільйони людей плачуть і страждають разом зі мною. Особливо багато було серед них молоді.
Ви навіть не можете уявити, яким нестерпним є відчуття відсутності Бога – якщо це кара за гріх. А що таке гріх, як не повне протиставлення Богові, тобто – Любові?.. Наслідки гріха жахливі, а ми так легковажно жартуємо, вигадуючи анекдоти про пекло і демонів. Повірте мені – це зовсім не смішно. Я й досі не можу стримати сліз, коли згадую те, що мені довелося побачити в Чистилищі: страждання мільйонів людей. Були тут самогубці – ті, котрі вкоротили собі віку від розпачу. Я бачила, як їх катували демони. Але найбільшою карою для них було відчуття відсутності Бога, бо в тому місці Його наче не існує. Я зрозуміла, що самогубці мусять каратися в Чистилищі стільки часу, скільки їм залишалося прожити на землі. Знищивши себе, вони переступили Закон Божий, тому демони мали доступ до них.
Хоч, здебільшого, душі в Чистилищі ізольовані від впливу зла, тож не мають нічого спільного з демонами. Але не ті, котрі вчинили самогубство. Якби вони знали, що їх чекає в тому, іншому світі, погодились би на будь-яке страждання на землі, тільки не на таке, як тут. Бо, невимовно страждаючи, вони мусять дивитися, як побиваються за ними їхні рідні і близькі, зносять ганьбу чи не можуть позбутися відчуття провини. Вони чують, як ті кажуть: “Якби ми виховали його інакше, якби ми його покарали, якби ми йому пояснили… Ці докори сумління стають пеклом для тих, котрі залишилися на землі, і самогубці через це невимовно страждають. А демони радіють, показуючи їм, як плачуть їхні батьки, як звинувачують самі себе і навіть оскаржують Бога – замість того, щоб докорінно змінити своє життя, чинити справи милосердя, відвідувати хворих, замовляти Богослужіння за померлих і брати участь у них.
Адже душі, які перебувають у Чистилищі, самі собі уже нічим допомогти не можуть. Але Бог може допомогти їм через безмірні ласки літургійних жертв. Саме такою повинна бути наша допомога душам в Чистилищі, і ми самі маємо брати в ній участь, офіруючи наші молитви як дар Отцеві Небесному.
Лише зараз я зрозуміла, що там, на краєчку прірви, душі в Чистилищі не могли мені допомогти. Але тоді я продовжувала кричати: “Це якась помилка! Чому я тут? Адже всі називали мене за життя святою! Я ніколи не крала і нікого не вбивала! Я нікому не завдавала страждань! Не вимагала грошей від пацієнтів, які не могли заплатити за лікування. Допомагала бідним. Ходила на Богослужіння. Хоч і не дуже прислухалася до проповідей священиків, за все своє життя пропустила не більше п’яти Богослужінь… Чому я тут?! Звільніть мене звідси! Порятуйте мене! Я ж католичка, практикуюча християнка!” – кричала і кричала, обліплена тими бридкими створіннями.
Побачила своїх батьків
Раптом у тій суцільній темряві з’явилося малесеньке світло, але я зраділа йому так, як найкращому подарунку, про який тільки можна було мріяти. Бо оте малесеньке світло вихопило з мороку кілька сходинок, що вели вгору, і на одній з них стояв мій батько. Він помер п’ять років тому, і був освітлений більше, аніж я там, внизу. Над ним стояла моя матір: була наче занурена в молитву і випромінювала ще більше світла. Коли я побачила їх обох, охопила мене невимовна радість. “Мамо! Тату! Яка я щаслива, що бачу вас тут, – закричала. – Благаю, витягніть мене звідси!”.
Я вже казала вам, що в потойбіччі нічого приховати не можна, тож я відчула усю глибину болю і страждання моїх батьків, коли вони побачили мене на краєчку прірви. Заслонивши обличчя руками, батько гірко плакав, а мама продовжувала молитися, тож я зрозуміла, що витягнути з тієї чорної діри вони мене не можуть. Зрозуміла також, що були тут тому, аби скласти звіт перед Богом за моє виховання, адже мали своїм життям і прикладом застерігати мене від пасток диявола, підтримувати в мені дані Господом таланти й оберігати їх. Такими є обов’язки всіх батьків, але зараз я благала своїх про єдине: щоб витягнули мене звідти.
Евтаназія
І коли в потойбіччі я несамовито благала рятунку, моє тіло в реанімаційній агонізувало. Під’єднана до багатьох апаратів, я все-одно помирала. Нирки і легені не працювали, тож, на думку лікарів, не було жодного сенсу в подальшій реанімації. Лікарі вже розмовляли з моїми рідними, готуючи їх до думки, що врятувати мене не вдасться. “Але не вам вирішувати, жити їй чи ні, – не поступалася своїм колегам моя сестра і не давала згоди на від’єднання мого тіла від апарату штучного дихання. – Її долю може вирішити тільки Бог!”.
Тут треба сказати, що за життя я була послідовною прихильницею евтаназії, так званого права на “гідну смерть”, але моя сестра чомусь не брала до уваги мої переконання. Як з’ясувалося пізніше, вона відчула не лише благання моєї душі про порятунок, але й присутність наших батьків. Подумала, що батьки прийшли по мене, тож з розпачу закричала: “Ні! Не забирайте її з собою, адже в неї малі діти! Ні, не забирайте мою сестру Глорію! Залиште її!”
Лікарі змушені були вивести мою сестру з реанімаційної, бо були переконані, що вона в шоці. Щойно переживши смерть свого сина – мого племінника, тіло якого повинна була забрати з крематорію, вона три доби не спала, тож не дивно, що колеги вважали її стан шоковим.