Підсумкові зауваги

Дії – це перша книга з церковної історії. Утім, Лука є не лише істориком. Насамперед він є євангелистом – і не лише через те, що написав Євангеліє, а саме через те, що написав Дії апостолів. Адже в цьому другому томі свого твору він абсолютно свідомо продовжував писати своє Євангеліє. Різниця полягає в тому, що тепер «блага вість» – це жива, діяльна спасительна присутність Христа в Його Церкві, яка продовжує Його місію в часі та в просторі. За посередництвом Свого Духа Він оживляє Церкву, провадить її й наділяє її всім Своїм місійним динамізмом. Завдяки цій присутності Духа книгу Дій навіть називали «євангелієм Святого Духа».

Лука описує й інтерпретує цей перший період життя Церкви як новий етап історії спасіння, в якому сповнюється розпочате Ісусом діло, – чи, радше, в якому сам Ісус довершує діло, яке Він розпочав у час Свого земного життя. І Він виразно дає це зрозуміти в усьому Своєму творі.

Із передань про післяпасхальні з’явлення воскреслого Ісуса Лука наводить слова, якими сам Христос пояснює апостолам Свою долю, нагадуючи їм те, що було сказано про Отрока Ягве: «Так написано є, і так потрібно було постраждати Христові, і воскреснути з мертвих дня третього, і щоб у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів між народів усіх, від Єрусалиму почавши. А ви свідки того» (Лк. 24:46-48). Дії переймають розповідь від цієї точки. Апостоли мають залишатися в Єрусалимі, щоб тут отримати Духа, Який дасть їм силу стати цими свідками (Дії 1:1-8). Адже вся друга частина Ісусового пророцтва ще тільки чекала на своє здійснення, і якраз у цьому й полягатиме місія апостолів, що є темою книги Дій.

Перші глави книги розповідають про поширення Церкви серед юдеїв; далі книга продовжується описом її експансії в поганському світі. Головним протагоністом у цьому другому етапі буде, безумовно, апостол Павло. Розповідаючи про своє навернення в гл. 26 Дій, цей великий апостол каже, що він звіщає лише Христа, Який після Своїх страждань та воскресіння «проповідувати буде світло (юдейському) народові й поганам» – згідно з провіщеннями пророків (Дії 26:23). Павло тут вживає майже ті самі слова, якими Христос, об’явившись апостолові по дорозі до Дамаску, означив його місію: «відкрити їм (поганам) очі, щоб вони навернулись від темряви в світло…» (Дії 26:18).

В особі Павла Лука показує, яка місія (і відповідальність) доручена Церкві: вона має коритися Духові Ісуса, що продовжує в ній через Свого Духа звершувати відкуплення людей. Тут ми знаходимо в рівнозначних термінах те саме, що Павло скаже про Церкву, коли представлятиме її як Христове тіло, оживотворене Його Духом, тіло, яке живе, зростає і працює через множину своїх членів (1 Кор. 12; Рим. 12:3-8).

У книзі Дій Лука виявляє себе не лише істориком, що достеменно відтворює визначні події з періоду зародження і початків поширення Церкви, євангелистом, що змальовує, як блага вість поширилася по всьому світі, – а й богословом, який окреслює основні складники цієї Церкви (Дух, свідчення апостолів, єдність віри, богослужба, братня любов) і висвітлює значення часу, що минає між вознесінням Ісуса та Його другим пришестям. Це є «час Церкви», в якому спасіння має дійти до всіх народів. Тож Церква мусить приготуватися до довгої історії. Вона має облаштуватися й зорганізуватися на довгі часи, має зуміти втілитися в кожну культуру, щоб донести аж до кінців землі (Дії 1:8) ту спадщину істини і благодаті, яку вона отримала і продовжує отримувати від Ісуса.

Як показує Єрусалимський собор, це відбувається не без труднощів. Але повсякчасна присутність Святого Духа гарантує їй вірність своїй місії і в різні епохи і в різних народах настановляє в ній людей, котрі виконують цю місію подібно до Павла, що здійснив її для грецького світу та грецької культури.

Навіть на рівні місцевої спільноти можуть виникати різні труднощі в співжитті, як свідчать ті обставини, внаслідок яких апостоли встановили службу «сімох» (пор. Дії 6:1-6). Відверта оцінка реальної ситуації та взаємне порозуміння поклали край цій проблемі завдяки розумній і практичній пропозиції розв’язки, в якій вся спільнота брала активну участь своєю молитвою та вибором. Навіть у цьому разі Лука розглядає первісну християнську спільноту як модель для всіх інших християнських спільнот, в яких присутній Дух Ісуса.

Книга Дій запрошує кожного віруючого до власного акту віри в цю присутність і до слухняного прийняття науки та вказівок Церкви.

Переслідування, ворожість і нерозуміння в добрій і навіть у злій вірі завжди супроводжуватимуть Церкву і християн у цьому світі так само, як супроводжували Ісуса в час Його земного життя. Труднощі та терпіння – це «природний» стан Церкви і кожного християнина, який серйозно розглядає власне покликання.

Тож нема що дивуватися: це нормально, що Євангеліє наштовхується на інтереси і підозри, пристрасті й упередження та викликає спротив у тих, хто віддає перевагу цим інтересам та пристрастям перед царством Божим. Дивно було б, коли було б не так. Але Церква не може зректися проповідування Євангелія Ісуса в ім’я фіктивного миру і спокою. І її переслідування є найпевнішою гарантією, що вона залишається вірною своїй місії і що її оцінка світу та людей продиктована не корисливим опортунізмом, а надприродним баченням дійсности.

Кожна спільнота і кожен християнин мусить так само добре знати книгу Дій, як і Євангелія, і порівнювати своє власне життя із життям первісної Церкви. Слід не забувати, що про Церкву складається судження не з офіційних норматив церковної єрархії, а з того, як живуть самі християни. Усі християни відповідальні за Церкву, адже всі разом вони становлять Церкву. Читання Дій має допомогти усвідомленню цієї відповідальности, а над усе збудити віру в таїнство Церкви, видимої спільноти, оживленої Духом, що як в апостольських часах, так і сьогодні продовжує проповідувати та звершувати спасіння людей.

Попередній запис

В’язень Христа

Наступний запис

Від народження до навернення