Пізнайте живу надію

Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що великою Своєю милістю відродив нас до живої надії через воскресення з мертвих Ісуса Христа… 1Пет. 1:3

Дозвольте мені бути щирим і відвертим із вами. Я маю глибоко суперечливе ставлення до смерті. Велика частина моєї душі щиро любить життя і тішиться всім добрим, що є в ньому, бажаючи на якомога довше відкласти мій відхід з цього світу. Ця частина мене нерадо думає про смерть, особливо про мою власну, а також людей, які мені близькі. Смерть мого батька кілька років тому залишила чималу рану в моєму серці, що не загоїлася й донині.

Ще інша частина мене не хоче стикатися з проблемою смерті і серйозно думати про її наслідки. Коли я старішаю, мої думки звертаються до цієї теми чимраз частіше. Як це буде? Що на тому боці? Як зустріти її гідно і без страху? Чи зможу я впізнати тих, кого любив? Питання з’являються одне за другим.

Однак, як виявилося, поряд не так уже й багато людей, з якими можна щиро поділитися почуттями про смерть. Це тема, яку більшість людей схильна уникати.

Наше покоління боїться багатьох речей, але чи не найбільше воно боїться смерті. Чи можете ви уявити собі, що прийшовши наступного разу на кликаний обід або разом з друзями вечеряючи в ресторані, ви запитаєте в тих, хто сидить поряд: «Що ви думаєте про смерть?» Імовірно, що ваше питання викличе ніяковість і замішання. «Ото зануда!» – подумають собі люди.

Одна з причин такого уникання – це вельми матеріалістичний світогляд нашої доби й епохи. Наше життя зазнало сильного впливу культури, що сконцентрована на фізичному. Ми відчуваємо велику спокусу вірити, що в нашому житті реальне лише те, що можна сприйняти смаком, зором, нюхом і дотиком. Тому, міркуючи про те, як буде розкладатися наше тіло після смерті, ми часто глибоко переконані, що це, дійсно, кінець нашого буття.

Як же неймовірно мало змінитися ставлення Марії Магдалини до смерті після її зустрічі з воскреслим Христом. Того великоднього ранку, коли вона прийшла до порожньої гробниці, почула, як покликано її на ім’я, і довідалася, що Ісус живий, її серце мусило сповнитися дивовижного почуття надії. Любов, яку Ісус показав їй, любов, якою Він жив, любов, яку Він утілював, не було переможено темною силою смерті. У мене стоїть перед очима картина того, як вона бігла назад до учнів з новою піснею в серці. Смерть – це не кінець. Ісус, її Господь, знову живий, живий, попри жахливе розп’яття, у цілком новий і преображений спосіб!

І, як ви гадаєте, учні відгукнулися, коли вона прийшла до їхніх дверей з новиною: «Бачила я Господа»? Чи усміхнулися вони значуще, міркуючи самі до себе, що Марія не змогла витримати тягар? Чи думали вони, що Марії щось привиділося? Чи вони подивилися одне на одного з легким страхом, який іноді приходить до нас у ті моменти, коли ми усвідомлюємо, що світ не такий, як ми вважали. Хоч якою могла бути їхня реакція, вона, напевне, не надто тривожила Марію. Вона особисто відчула живу присутність Христа. Вона знала, що боятися нічого, навіть жахливої реальности смерті.

Нас, послідовників Ісуса, запрошено дістати частку в живій надії Марії і прийняти «можливість воскресіння» у своєму тяжкому становищі. Упродовж століть ставлення Христових послідовників до смерті невимовно вирізнялося на тлі всіх тих, хто оточував їх. Пригадайте, як ранні християнські мученики ішли на смерть у Колізеї, співаючи й воздаючи хвалу, і навіть благословляючи тих, хто засудив їх на смерть. Вони не грали роль. Вони виявляли свою досконалу певність, що їхні взаємини з Христом, які розпочалися в цьому житті, триватимуть далі, і будуть лише багатшими та повнішими. Вони знали, що їхня смерть була дорогою в новий вимір життя у вічному Царстві. Вони знали, що їм нічого не загрожує.

Коли ми маємо живу надію, це не означає, що в нас є нереалістичне ставлення до тривоги й страждань, або що ми не спізнаємо глибокої печалі, коли вмирає люба людина. Звісно, ми відчуваємо це все, і зазнаємо жахливого болю й мук, коли не можемо більше торкнутися тих, кого так сильно любили. Ми плачемо, тужимо, страждаємо, як і всі інші. Подеколи ми навіть можемо потрясти кулаком на Бога, запитуючи, як це все могло статися. Особливо, коли втрачаємо дитину. І якщо ми спираємо своє життя й надії лише на любих нам людей, то наша радість завжди буде крихка й непостійна. Але якщо наша найглибша певність звернена до Бога, Який воскресив Ісуса з мертвих, то смуток ніколи не обернеться в безнадію й відчай. Ми зможемо тужити з надією.

Чи розумієте ви тепер, чому найважливіше завдання, що постало перед нами в цьому житті, – плекати стосунки з воскреслим Христом і Богом, Якого Він об’являє? Це найважливіше. Практичні аспекти того, як ми досягнемо цього, не головна тема цієї книжки, але дозвольте мені вельми стисло перелічити кілька речей, які неабияк придалися мені в моїй духовній подорожі. Ось вони.

  • Ми можемо глибоко осмислити розповіді про Христове воскресіння. Ці історії нагадують нам, що остаточне слово в нашому житті належить Богові, а не смерті. Вони допомагають нам побачити, що в цьому всесвіті є щось вельми більше, ніж бачить наше око.
  • Ми можемо дізнатися якомога більше про Ісуса з Назарету, читаючи і перечитуючи всі чотири Євангелія. Скоро до нашого життя діткнеться Його воскресла присутність, Він буде для нас Дорога, Істина і Життя. Скоро ми навчимося йти за Ним, Він зійде зі сторінок Євангелії і стане живою присутністю для нас.
  • Разом з іншими вірними ми можемо брати участь у Євхаристії. Коли ми споживаємо розламаний хліб і п’ємо вино, воскреслий Господь оновлює нашу віру і надію в Нього.
  • Ми можемо змінювати своє життя і вчинки так, аби вони відображали взірець безумовної любови Ісуса до нас. Це завжди є пробним каменем того, чи діткнувся живий Ісус нашого життя, чи ні: чи зростає наша спроможність любити людей навколо так само, як Христос полюбив нас?
  • Ми можемо жити надією попри все, що спіткає нас, навіть якщо це смерть і вмирання. Це вимагатиме твердости і рішучости. Потрібно відважно відвернути своє обличчя від тривог, страху й цинізму і стати людьми надії. Коли ми свідомо покладаємося на нашого воскреслого Господа і Приятеля в скруті, то дістаємо внутрішню силу чинити це в дивовижний спосіб.

І на звершення. Зустріч Марії з воскреслим Ісусом у ту першу великодню неділю показує нам, як Його воскресіння народжує живу надію в нашому житті. І з цією живою надією озерця сліз направду можуть обернутися нагодою преображення й росту. Живою надією, яка нагадує нам, що в осерді всього є любов воскресіння, яка ніколи не покине нас. Понад усе, це жива надія, яку не здолає навіть смерть, і яка дає нам змогу взивати разом з усіма тими, хто були до нас: «Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1Кор. 15:55).

Вірш на згадку: Тіштесь надією, утиски терпіть, перебувайте в молитві… Рим. 12:12

КІНЕЦЬ

Попередній запис

Діліться посланням

Наступний запис

Передмова