Піментел (закінчення)

Страсний тиждень

Всі наступні події нагадували різнокольорові сутінки. Бог був таким чудесним, що перевершив усі наші сподівання. Не встигли ми ще охолонути після п’янкого вина Його любові, як уже чорні хмари заполонили небо. Раптом усе потемніло й сонце сховалося. І хоч я усвідомлював, що Бог зі мною, вітри – провісники бурі – вдарили мене з великою силою.

Секретар Комісії з охорони здоров’я звинуватив мене по телебаченню, що я використав неосвіченість народу, переконуючи всіх, що люди зцілилися. Казав, що я шарлатан, що я обманював народ, і запитував, чому я не поїхав розказувати такі небилиці до більш розвинутої країни, наприклад, до Канади. Інші виступали проти мене, говорячи, що я іноземець і не знаю тутешнього народу, що ті чуда і зцілення провадять людей до магії та спіритизму.

Я відповідав:

– Взагалі, це правда, що я не знаю тутешнього народу так, як ви, але я добре знаю Ісуса і знаю, що Він ще нікого не допровадив до магії й спіритизму. Якраз навпаки, коли Він діє, то добре знає, що робить, і тому нема підстав для страху.

На мене посипалися численні напади через пресу, радіо та телебачення. За ці кілька днів я став ворожбитом і шахраєм, а через те, що вірив і проголошував, що Ісус живе, визволяє і зцілює Свій народ, казали, що я несповна розуму, фанатик та багато іншого. Менш ніж за 24 години ставлення преси, яка раніше захоплювалася мною, змінилося на повністю протилежне. Тоді я зрозумів, яка непевна слава цього світу і яким великим безумством було би турбуватися про неї. Достатньо декількох годин, щоб піна слави зникла. Однак всю свою надію я поклав на Господа, Який є Таким Самим учора, сьогодні і навіки. Я не прислухався, коли говорили про мене добре, тож не вразило мене, коли говорили про мене погано. Відчував у серці глибокий спокій.

До мене навіть приходили люди, які називали себе психологами, і казали, що в зціленнях немає нічого надзвичайного, намагались мені пояснити, що чуда викликані афектом натовпу та масовою істерією. Я відповідав їм, що в такому разі мені видається дуже несправедливим те, що вони, знаючи так багато, не організовують таких зібрань кожного вечора, щоб зцілювати всіх хворих країни.

Окремі звинувачували нас у тому, що ми «емоціоналісти». На що я відповідав, що емоціоналіст – це людина, яка шукає емоції задля самих емоцій, а ми шукаємо Бога, Який завжди схвильовує нас. Знайти Прихований Скарб – це емоційно і хвилююче. І знаком, що хтось знайшов такий Скарб, є радість, яку він відчуває.

Інші посилалися на незрілість людей, говорячи:

– Весь цей натовп приходить лише з цікавості й заради зцілення.

Їм я відповідав:

– Яке значення має причина, заради якої вони приходять? Важливо те, що люди збираються, і ми маємо змогу проповідувати Добру Новину. Напевно, і Закхей виліз на смоковницю не для того, щоб помолитися, а з цікавості, «бо хотів бачити Ісуса».

Дійшло навіть до того, що дехто мене запитував, чи я не збожеволів. Відповідав їм:

– Я і сам часом запитую себе про це, бо з деякого часу не можу говорити ні про що інше, як лише про Господа мого, Ісуса Христа.

Священики із сусідніх парохій почали мені заздрити. Деякі з них вимагали від мого настоятеля, щоб він вигнав мене з країни, бо такими дурницями я руйную душпастирську структуру. Я відповів їм, що Ісус був посланий не для того, щоб спасати душпастирські структури, а щоб врятувати Свій народ – і це було єдине, що Він робив посеред нас.

Вони звинувачували мене в тому, що я спустошую їхні парохії, проте я нікого до себе не запрошував. Я лише проголошував Євангеліє.

Один священик говорив, що треба йти трохи повільніше, а те, що діється – це вже занадто. Аргументував це так:

– Коли б ти говорив про два-три зцілення, то я, можливо, повірив би… Але ви, харизматики, божевільні – говорите про стільки чудес…

– Це тому, що ти насправді не знаєш Ісуса, – сказав я йому.

– Добре, але в санктуарії Люрда є медичний центр, де вивчають зцілення, і там говорять, що справді чудесних зцілень – обмаль. А у вас навпаки…

– Хай так, – відповів я йому, – але критерієм віри є не медичний центр у Люрді, а тільки Євангеліє, і воно говорить нам про безліч чудес.

Євангеліє від Марка, найстаріше з усіх чотирьох Євангелій, у 16-ти главах розповідає про 18 чудес, вчинених Ісусом. Якщо вилучити з Євангелія від Марка всі ці свідчення сили, то залишиться одна або дві сторінки. Ті, хто намагається вилучити цю невід’ємну частину, одержують у результаті урізане, бідне Євангеліє, зведене до самої лише теорії і сухого викладення християнської доктрини. Проте Євангеліє – це життя, яке треба прожити, випробувати і свідчити про нього. У Діях апостолів перша згадка про християнство означує його як «життя» (Дії 5:20). На мене так запекло нападали з усіх боків (навіть ті люди, які, здавалося, були на боці Ісуса), що я змушений був у серпні 1975 р. опублікувати статтю в журналі «Друг родини» (Amigo del Hogar) під назвою «Винен Ісус». У ній я писав: «Остерігаючись реальної небезпеки впасти в фанатизм та спостерігаючи чуда, які чиняться, ми вдаємося до другої крайності, набагато страшнішої, ніж перша, забуваємо про те, що Бог є Господом неможливих речей.

Зцілення є реальною відповіддю на молитву віри. Безліч свідчень цьому зустрічаємо у Євангелії. Молитися може сам хворий або його опікуни, спільнота або окрема особа.

Ісус є Той Самий вчора, сьогодні й навіки. Це Він є Господом історії, а тому творить її згідно зі Своїм уподобанням, не питаючи нашої згоди на те, щоб творити чуда. Ким ми є, щоб перечити Богові або обмежувати діяння Його?

Ми твердо переконані, що Він не протиставляє Себе медицині. Але у світі є багато людей, які не мають грошей, щоб оплатити послуги лікаря, клініки або навіть просто купити ліки. Що ж дивного, коли Господь опікується вбогими і турбується про них? Чому зачиняємо двері перед тими, котрі повірили словам Ісуса: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!». Чи не занадто ми звикли до того християнства, яке створили за власною, людською, міркою? А Господь приходить до нас з чудесами, показуючи нам, що Він живий і прийде судити нас, і всі Його вимоги до нас залишаються в силі. Проблемою Піментела стало те, що «Ісус живий, а не мертвий».

Трохи згодом я зрозумів, що в цій статті допустив подвійну помилку. Я навів адреси і прізвища конкретних осіб, які були зцілені, вважаючи, що факти і докази, а не віра, змінять серця тих людей. Я показав їм знак Небес, який вони прагнули побачити, але це не навернуло їх, бо знаки лишаються знаками, і лише віра дає нам зрозуміти, що саме вони означають. Що Бог любить людей, Христос – живий, а Церква має силу Святого Духа, щоб воскрешати померлих.

Господь дозволив мені зібратися з думками і зрозуміти, що я не повинен захищатися від тих нападів, так як і Він не захищав Себе, коли Його звинувачували. І коли я захищаю себе сам, власними способами та аргументами, то не даю можливості Ісусові стати моїм оборонцем і захищати мене Його способами та аргументами.

З другого боку, захищаючись, я відкидав очищення, яке Бог хотів вчинити в моєму житті. Через напади і непорозуміння Бог хотів уподібнити мене до образу Свого Сина, Який пройшов через темряву Голгофи, щоб осягнути славу Воскресіння.

Час мене переконав, що більш небезпечним є підлещування, ніж критика, бо остання є вогнем, що очищує і спалює увесь бруд нашого серця. «Горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні!» (Лк. 6:26).

Непомітно для нас самих можемо забути, що ми є лише звичайним глиняним посудом, але Бог нагадує нам про це важким хрестом нерозуміння. Бог Своїм милосердям очищає і упокорює нас, щоб ми не забирали собі славу, яка належить лише Йому одному.

Хрест є пустелею, де об’являється Живий Бог. Однак, щоб наблизитись до палаючого куща, треба зняти сандалі. Критика подібна до місця перед храмом, де ми очищуємося, щоб увійти в святиню Бога Живого чистими, без жодних плям і звільненими від будь-яких прив’язань. А найбільш небезпечне з них те, що називаємо «нашими заслугами» та «нашою апостольською діяльністю».

Напади продовжувались і ставали чимраз сильнішими й запеклішими, іноді мені здавалося, що не зможу їх витримати. Мене переслідували з усіх боків. Я почувався самотнім на новій дорозі. Саме тому попросив одну з сестер, сповнену Святим Духом, щоб помолилася за мене. Вона це зробила і отримала пророцтво, яке зміцнило мене. Господь сказав мені через неї: «Після того, як ти скуштував радість Квітної неділі, чи ж не здається тобі, що маєш спробувати і присмак Страсного тижня?»

Це слово мене внутрішньо зцілило. Відтоді я почав по-іншому сприймати будь-які проблеми, завжди зберігаючи в серці мир. Відтоді, якщо все йде добре, кажу: «Це Квітна неділя». А коли з’являються труднощі, стверджую: «А це Страсний тиждень». Так чи інакше, а Неділя Воскресіння ось-ось настане – Слава Богу!

Господь перед тим, як повести мене на Голгофу, дав мені скуштувати славу гори Переображення. Однак не дозволив розкласти там намет, а наказав зійти вниз, щоб я міг мати частку в Його хресті.

Перш ніж приходить біль, Господь обдаровує нас любов’ю, а саме тому, що любить, дає нам Свій хрест. Не можна ані прийняти, ані зрозуміти хрест, не відчувши Божої любові.

Саме тому, згідно з Божим провидінням, перед Голгофою повинна бути гора Переображення. Після слави Хрест нас веде до Воскресіння. Наше життя – наші таїнства молитви: радісні, страсні, славні, проте кожна з них закінчується ствердженням: «Слава Отцю і Сину, і Святому Духові».

Кожного дня переживаємо одне з таїнств. Життя не може бути ні лише радісним, ні лише болісним, натомість у ньому поєднуються всі протилежності заради Слави Божої. Хрест і Воскресіння – як картини Рембрандта, де світло й тінь, переплітаючись, створюють красу.

Наш народ, приспаний та збайдужілий до всього, поринув у летаргічний сон, але прийшов Бог і розбудив його. Люди йшли до священиків, вимагаючи пояснення того, що діялось, а священики, у свою чергу, були змушені шукати правди, щоб дати їм відповіді. Дійшло до того, що вирішено було скликати Комісію Єпископату, яка мала виступити з офіційною позицією Церкви щодо останніх подій. Це було дуже важливо для мене. Я не сумнівався, що те, чим займаюся – Божа справа. Але потрібно було виваженого рішення єпископів, бо вони для мене були голосом Бога. Комісія опублікувала таку заяву: «Папа визнає і схвалює харизматичні молитовні зустрічі». Трохи нижче був припис: «Владика Пепен (голова Комісії Єпископату) підтримує справу отця Тардіфа».

Коли я прочитав ці рядки, то дуже зрадів, а водночас мені захотілося сміятися з себе самого: «Ця праця не є моєю…». Як і святий Йосип, я був переконаний, що те життя, яке народилося в лоні Церкви, робота не моїх рук.

Не знаю, як і чому це сталося, але владика Карлос Талавера запросив мене провести реколекції для священиків у Гвадалахарі (Мексика). Відтоді мене часто запрошували проголошувати чудеса Божі в Латинській Америці.

Я відчув, що наближається славна ера для Церкви. Вірю, що прийшов час проповідувати просто неба, поза святими стінами, тому що люди вже не вміщалися в наші храми. Господь нас веде на край землі, щоб свідчити, що Він живий.

Після подорожі до Панами я повернувся до моєї парохіяльної праці. Наступного дня вирішив відвідати маленьку спільноту, що перебувала високо в горах. Щоб дістатися до неї, був змушений сісти на ослика. Мій ослик йшов повільно. Я їхав, думаючи, які чудові Божі шляхи! У літаку чи на ослі, ми завжди є Його посланцями. 10 тисяч чи 70 осіб – всі Його сини. І ця жменька горян є справжніми убогими Яхве. Бог настільки чудовий, що коли ми летимо літаком, то згодом Він нас садить на осла, оберігаючи нашу смиренність.

На ослику я пізнав великий урок: всі ми покликані бути наче той ослик, який у Квітну неділю привозить Ісуса до Єрусалима. Наше призначення – нести Ісуса Христа, бо ми, наче глиняний посуд, зберігаємо в нашому серці Цінний скарб.

В усіх місцях, куди ми несемо Ісуса Христа, «…сліпі прозрівають, криві ходять, очищуються слабі на проказу, і чують глухі, воскресають померлі, убогим звіщається Добра Новина» (Лк. 7:22).

Ми намагалися нагодувати народ, який не відчував голоду за Богом, та найгірше було те, що й ми самі не скуштували Хліба Життя вічного. Тепер нам не вистачає часу й сил, щоб втамувати голод усіх тих, хто до нас приходить. Справді, жнива великі, дуже великі, але Бог безмірно більший і сильніший.

Господь запалив вогник, а зараз розгоряється вогонь, який ніхто не зможе загасити. Він також Ріка Води Живої, яка затоплює Церкву та очищає її, обмиває й оновлює.

Пари, що досі жили без церковного шлюбу, раптом зрозуміли, що далі так бути не може. Вони усвідомили важливість освячення шлюбу і були готові одержати та пережити Боже благословення. Протягом лише одного року ми поблагословили 306 пар – нечувану кількість порівняно з попередніми роками.

Однак найбільше чудо те, що Бог дає робітників на Свої жнива. Тепер ми маємо так багато катехитів, що змушені самі їх вчити, щоб ті проповідували Добру Новину.

У 1976 році, у день П’ятидесятниці, майже 120 катехитів, серед яких був і я, попросили нового зіслання Святого Духа на нас усіх. Святий Дух був тепер не стільки даром для того, щоб радіти Йому в глибині серця свого, скільки силою, даною нам, щоб возвістити світові про те, що Христос живе і дає життя всім, хто вірить у Його ім’я. Я почав отримувати листи з Франції, Південної Америки, Філіппін. Нам писали навіть з таких країн, яких я не міг знайти на карті. Часто отримував листи мовою, яку не міг зрозуміти. В такому разі я просто вкладав ті листи в руки Божі й просив Того, Хто їх розуміє, ласкаво відповісти на них.

Я не пам’ятаю, щоб коли-небудь мав таке добре здоров’я, як зараз, їм все, прекрасно сплю. Господь обдарував мене міцним здоров’ям, і я щасливий, що можу його використовувати для євангелізації.

Однак думаю, що найбільшим даром, який я отримав від Бога, є радість. Я безмежно щасливий. Ніколи до цього часу я не переживав свого священства так, як зараз.

Попередній запис

Піментел (продовження)

Наступний запис

Ісус живий