6 жовтня 2006 року мій чоловік Фернандо з важким передчуттям на серці вирушив до Кіндіо – однієї з частин Колумбії. Поїхав відвідати свого двоюрідного брата Джоржа, якого дуже любив. Хотів встигнути на Перше причастя його донечки, адже був її хресним батьком і мав виконати свій християнський обов’язок.
7 жовтня, о 14 годині дня, коли я записувала для радіопередачі “Хвилина з Богом” своє свідоцтво віри, зателефонував на мій мобільний телефон і повідомив, що був на Першому причасті своєї похресниці і під час Богослужіння сам прийняв Святе причастя. Відтак поїхав з Джоржем до нього додому. Хотів ще щось сказати, але я вибачилась, що не можу довше розмовляти, бо перебуваю в студії, і попросила, аби зателефонував після 18-ої години. Відповів, що дуже мене любить й обов’язково зателефонує.
О 17.30 я ще була в крамниці разом з моїм 17-річним сином, яким Фернандо дуже пишався, та найменшою донечкою Марією Хосе. Раптом земля попливла в мене з-під ніг і я мало не зомліла. “Мабуть, у цій крамниці багато чарівниць і зачарованих предметів, тому ти почуваєшся так погано”, – зауважила донечка, бо жила ще у світі казок. “Нічого, минеться”, – відповіла я, але о 18-ій мені стало зовсім зле. З’явилося відчуття, ніби хтось тягне мене за плечі, а відтак зсувається вздовж мого тіла на підлогу. Здалося мені, що помираю: сильно боліло серце, не вистачало повітря. “Що з тобою, мамо?” – турботливо обійняв мене син.
Вже коли ми були в машині, по дорозі додому, задзвонив мій мобільний телефон і мені сповістили, що в мого чоловіка стався інфаркт. Не минуло й хвилини, як зателефонували знову і повідомили, що Фернандо помер. Тієї миті я була за кермом, тож зібрала усю свою волю і почала молитися. “Боже, – сказала – передаю в Твої милосердні руки свого дорогого чоловіка. Жертвую Тобі велике, безмірне страждання моєї душі і з усією моєю родиною співстраждаю з Тобою на хресті, аби Ти, Всемогутній, цією жертвою міг врятувати багато душ”. Я не могла стримати сліз, не могла приховати від дітей нашого спільного горя, але в душі відчувала спокій, бо знала, що мій чоловік з Богом і невдовзі спізнає невимовну радість та щастя у вічній Божій Любові.
То що ж сталося?
Мій чоловік пішов у відведену для нього кімнату, щоб прийняти душ і відпочити. А що довго не повертався, Джорж вирішив піднятися до нього нагору. Двері були зачинені зсередини, але запасним ключем їх вдалося легко відчинити. Фернандо лежав на підлозі біля крісла – він щойно прийняв душ. Інфаркт стався раптово, і було це саме тоді, коли я мало не зомліла в крамниці… Тіло Фернандо ми перевезли до Боготи і поховали на третій день після смерті – чекали на приїзд з Риму моєї старшої доньки-черниці. А менша спитала: “Мамо, якщо Бог милосердний і добрий, то чому забрав у нас татка? Адже Він знає все, знає, що татко нам дуже потрібен, особливо мені, найменшій?”.
Я відповіла їй, що наш татко був дуже доброю людиною, тому Бог забрав його до Себе і дав йому в нагороду Небо! А ми, якщо любимо його і бажаємо йому добра, не повинні голосити і побиватися за ним, а скоріше навпаки – втішатися тим, що він уже спочиває в Бозі, у Серці нашого Господа Ісуса Христа.
У четвер, коли ми ховали Фернандо, задзвонив телефон: телефонували з Перу, запитували, чи я приїду зі своїм свідоцтвом віри на заплановані зустрічі. Відповіла, що не можу, що якраз ховаю свого чоловіка. Але пані Ненсі Фрейд, жінка, яка увесь свій маєток пожертвувала на справи Божі, після похорону Фернандо зателефонувала знову і ми домовились, що перенесемо зустрічі на кілька днів, позаяк зібралося багато охочих зустрітися зі мною. Окрім цього пані Ненсі запропонувала взяти з собою дітей, щоб не залишати їх в такому горі на самоті. Я попросила в Ісуса ласки і сили відбути цю подорож разом з моїми дітьми, і ми полетіли до Перу. Зустрічі були організовані чудово. Я постійно відчувала підтримку Святого Духа, тож, розповідаючи про пережите, легко знаходила відповідні, зворушливі слова. А душа мого чоловіка отримала особливий дарунок, коли під час зустрічі на великому стадіоні єпископ разом з дванадцятьма священиками відправив Богослужіння. Того ж дня я виступала зі своїм свідоцтвом віри по телебаченню – фрагменти цього виступу можна побачити в Інтернеті. Словом, усе в тій подорожі свідчило про безмежну Божу Любов.
А за кілька днів ми вже були в Мексиці, у Канкуні, де я свідчила перед великою аудиторією, бо і цієї поїздки не могла відмінити, оскільки вона була запланована ще задовго до смерті мого чоловіка.
“Погляньте, який добрий наш Бог! – сказала я дітям. – Він завжди давав нам усе необхідне для життя, але хіба без Його допомоги, потрапивши у фінансову скруту, ми змогли би провести відпустку так далеко від дому, у Канкуні?”
Попри жалобу і біль розлуки з найдорожчою людиною, то були справді прекрасні дні, однак мій духівник о. Вільсон з парафії Святого Хреста порадив мені повернутися до Боготи і більше не відлучатися з дому. Пояснив це так: “Раніше ти могла вільно їздити куди завгодно, бо вдома з дітьми залишався чоловік. Але тепер ти виховуватимеш їх сама, тому мусиш бути біля них, вдома”. Щоправда, дозволив мені відвідати зі свідоцтвом віри ще Каліфорнію та Європу. Я погодилась зі своїм духівником, бо й справді лише завдяки надійності і жертовності свого чоловіка змогла побувати в багатьох країнах і в такий спосіб виконати доручену Господом місію.
Прошу всіх, хто хотів мене чимось обдарувати під час зустрічей: моліться за моїх дітей, за живих і померлих членів моєї родини, зокрема за мого чоловіка Люїса Фернандо Ріко Раміреза (народився 25 травня 1957 року, помер 7 жовтня 2006 року) та сина моєї сестри, що загинув від удару блискавки. І насамкінець – за мене. Ваші молитви будуть для мене найкращим і найціннішим дарунком.
Др. Глорія Поло Ортіз