104 П’ять місяців здоров’я на доказ того, що добрий Дух її провадить
Я була настільки кволою, що не минало навіть чотирьох днів, аби не хворіла. Якось, коли стан мого здоров’я погіршився настільки, що я не могла говорити, настоятелька, зустрівши мене вранці (21 грудня 1682 року. – Ред.), подала записку, в якій говорилося про те, що вона хоче переконатися, чи мною керує Дух Божий, а на підтвердження цього нехай дасть мені на п’ять місяців таке міцне здоров’я, що мені не докучатиме жодна недуга. Якщо ж, натомість, мною керує злий дух, або це звичайний стан мого організму, не пов’язаний з надприродною силою, то все залишиться без зміни. Записка ця принесла мені багато терпінь, тим більше, що їй передували образливі і принизливі слова.
Цю записку я показала моєму Господеві. Він знав її зміст, тож промовив: “Обіцяю тобі, Моя доню, – вони матимуть докази того, що тобою керує добрий Дух. Я дав, би тобі здоров’я на стільки літ, на скільки місяців просить настоятелька, і будь-які інші запевнення, якби виникла в цьому потреба”. І одразу після Св. Причастя я відчула, як полишили мене усі хвороби, наче хтось зняв з мене важкий одяг і повісив поруч. Я відчула себе настільки сильною, наче взагалі ніколи не хворіла. (Так тривало до 21 грудня 1683 року, бо коли минав п’ятимісячний термін, настоятелька звернулася до с. Маргарити, щоб вона попросила в Господа продовжити їй здоров’я до кінця року. – Ред.). А відтак усе повернулося до попереднього стану.
105 Настоятелька наказує їй покинути інфірмерію
Якось, коли в мене була висока температура, настоятелька наказана мені покинути інфірмерію (приміщення для хворих при монастирі. – Ред.) і розпочати реколекції. (Було це восени 1681 року. – Ред.). “Іди, доню, – сказала. – Віддаю тебе під опіку Господа нашого Ісуса Христа. Нехай тобою керує і лікує тебе згідно Своєї Волі”. Мене дещо здивував цей наказ, бо я лихоманила від гарячки, але тоді вже знала, що таке послух, а що була віддана в опіку мого доброго Учителя, мала нагоду терпіти з любові до Нього. Було мені байдуже, як проводитиму реколекції: у терпінні чи радості, аби Він був задоволений, аби тільки Його любила – цього мені було достатньо.
Але ще до початку реколекцій, коли я лежала на землі, наскрізь пронизана хворобою, Господь визволив мене з цього стану і промовив: “Нарешті, ти повністю належиш Мені, ти під Моєю опікою, тому хочу, аби ти здорова повернулася до тих, хто віддав тебе в Мої руки хвору”. І Господь повернув мені здоров’я. Я почувалася так, наче ніколи не хворіла. Сестри дивувалися, а особливо – настоятелька, яка усе знала.
106 Великі втіхи та умертвлення під час реколекцій
Ніколи я не мала стільки втіхи від реколекцій. Здавалося мені, що перебуваю в раю – стільки ласк отримала від Господа Ісуса Христа і Його Найсвятішої Матері, а також Ангела-Хоронителя і благословенного отця, Св. Франциска Салезія. Не розповідатиму про них, аби не займати часу. Скажу лише, що мій Найсвятіший Учитель, аби мене потішити за терпіння, Сам викарбував на моєму серці, охопленому Його Пречистою Любов’ю, Своє Святе і гідне любові та почитання Ім’я. Тож не бракувало мені нічого, окрім Хреста, бо найбільшою втіхою для мене було наслідування Спасителя, який страждає.
Я робила своє життя щораз суворішим, наскільки мені дозволяв послух: спала на потовченій шкаралущі, хоч тіло опиралося такій покуті. Коли ж хотіла осягнути ще одну, бо, здавалося мені, що нею винагороджу завдані Спасителеві в Тайні Євхаристії зневаги, Господь заборонив мені це робити. Сказав, що хоче повернути мене в руки настоятельки здоровою, бо вона віддала мене під Його опіку, і що Йому миліше прагнення жертви, аніж сама жертва, адже, будучи Духом, жадає жертв духовних. Я скорилася і відчула спокій.
107 Господь одягає їй на голову терновий вінець
Коли приступала до Св. Причастя, побачила Гостію, що сяяла, наче сонце. У цьому сяйві з’явився Господь і, щойно я причастилася, одягнув мені на голову терновий вінець. “Прийми, доню, цей вінець, – сказав, – як символ того, який невдовзі отримаєш, аби уподібнитись Мені”. Тоді я не зрозуміла, що означають ці слова, але щойно пізніше відчула два сильні удари в голову. Мені здавалося, що чоло оточене колючим терням, і так буде до смерті. Я дякувала Богові за ласку, якою Він обдарував таку грішницю, як я. Розуміла, що за цей дорогоцінний дар я зобов’язана Богові більше, аніж за всі корони великих правителів світу, якби мене ними хтось обдарував.
А те, що цей терновий вінець у мене ніхто і ніколи забрати не зможе, було для мене найбільшою втіхою, бо в ньому я була подібна до мого коханого Учителя. Ця корона часто нагадувала мені цей благословенний примус чування і спілкування з Ісусом. Через те не могла опертися головою на ліжку, подібно до того, як мій улюблений Учитель не міг оперти Своєї Найсвятішої Голови на ложі Хреста. Він же хотів, аби, зносячи біль, поєднавши заслуги Його терпіння з моїми, просила Бога, Його Отця, за навернення грішників і за покору тих буйних голів, чия пиха так Йому не подобається.
108 Несе Хрест з Ісусом і приймає розп’яття важкою хворобою
Під час посту, після Св. Причастя об’явився мені Спаситель в іпостасі Ессе Номо (це людина. – Ред.), що знемагав під Хрестом, усе Тіло якого було покрите синцями і ранами. Закривавлений, сумним і зболеним голосом промовляв: “Невже нема нікого, хто би пожалів Мене? Хто своїм співчуттям розділив би зі Мною біль? Адже страждаю через грішників. Страждаю і через тих, хто грішить сьогодні”.
Упавши до святих ніг Спасителя, зі сльозами на очах я пожертвувала себе Йому. Тієї миті я відчула на своїх раменах важкий хрест, а взявши на себе цей тягар хреста, наїжачений гострими цвяхами, змогла глибше збагнути огидність і зло гріха.
Я настільки зненавиділа його у своєму серці, що воліла би тисячу разів потрапити до пекла, аніж бодай раз згрішити добровільно. “О, проклятий гріху, – промовила, – скільки болю ти завдаєш найвищому Добру моєму!”
Господь дав мені зрозуміти, що нести разом з Ним Хрест недостатньо, треба дати себе прибити до Хреста і я повинна витерпіти з Ним увесь біль і всю зневагу Муки. І я погодилася на це відразу. Відколи Господь дозволив мені побачити усю огиду смертельного гріха однієї душі, я зрозуміла, що краще витерпіти тортури усіх катівень, які я заслужила за свої гріхи, аніж вчинити їх знову, навіть, якби Господь Бог з безмежного милосердя Свого простив мені ці гріхи і не віддав мене на муки.
109 Її терпіння під час посту
У такому стані терпіння я перебувала протягом усього Великого Посту, аж до середи попільцевої. Здавалося мені тоді, що це вже кінець, не могла знайти жодної потіхи та підкріплення, котрі не збільшували би ще моїх терпінь… Але десь я брала сили, аби постити під час Великого Посту. Господь у Своєму Милосерді вчинив так, що постити я могла завжди, навіть тоді, коли почувалася настільки безсилою, що не могла закінчити жодне починання. “О, Господи, дай мені ласку витримати до кінця”, – молилася в таких випадках, і дякувала Господеві за те, що ці миті мого життя звіряв за годинником Своїх терпінь і кожну годину відбивав дзвонами Свого болю.
110 Замість терпіння – радість
Коли Господь Ісус хотів мене обдарувати новим хрестом, обдаровував такими великими духовними втіхами, які важно описати словами. Я ж, приймаючи їх, казала: “О, єдина Любове моя, жертвую Тобі усі ці втіхи. Збережи їх для душ святих, котрі більше любитимуть Тебе за них, аніж я, котра прагне Тебе Розіп’ятого на Хресті, хочу Тебе на Ньому любити, Самого – Тебе, і, окрім цієї любові, не прагне жодної втіхи”. Але саме тоді Господь Ісус, як мудрий провідник, обдаровував мене втіхами, хоч я прагнула тільки терпінь, знаючи, що і терпіння, і втіхи – усе випливало з чистого Милосердя Його. Ніколи ще створіння так не противилося Своєму Творцеві, але причиною мого спротиву був страх – я боялася облуди, тож часто дивувалася, чому Господь ще й досі мене не знищив і не вкинув до прірви через мій опір.
111 Присутність Божа – як кара за недовіру
Як би я не занепадала на дусі, Господь, як і обіцяв, завжди був зі мною. Але інколи Присутність Божа була для мене страшніша за найжорстокішу катівню – так важко було її витримувати, знаючи, що душа заплямована якимсь гріхом. Сховатися, втекти – ось усе, чого я бажала, але даремно, бо скрізь натрапляла на те, від чого втікала – і здавалося мені, що перебуваю в Чистилищі.
“О, як це страшно – потрапити в руки Бога Живого!” – міркувала, хоч розуміла, що в такий спосіб Господь карає мене за недостатню вірність чи ревність. Більше того, жодного разу я не отримала найменшої ласки, якій би не передувало терпіння.
Однак у цьому чистилищі упокорення і терпіння ніщо не могло похитнути спокою і рівноваги мого серця, хоч ворог роду людського робив усе, аби зруйнувати мій спокій. Бо саме так він здобуває душі людські – посіявши в них сум’яття й неспокій.