РАДІСТЬ – ЛІКИ ВІД СМУТКУ

Жити радісно – це позитивна емоційна якість людини. Довгий час почуття радости дискредитували, і не лише ворожі їй традиційні течії. Під тиском визначеного успіхами та врегульованого обов’язками емоційно убогого щодення радісне життя втрачало своє значення. Ми потребуємо сьогодні радше не нового чуття, щоб відчувати замилування кожною миттю, а нової духовности, яка приносить радість і не заперечує її моралізаторським помахуванням пальця.

У німецькій мові слово «радість» (нім. Lust) використовують у різних ситуаціях: «Я би з радістю випив червоного вина», – кажуть. Слово «радість» тут використовують у значенні мати потребу в чомусь і горіти надією, що те, чого я потребую, принесе мені приємні відчуття, радість та задоволення. Також можемо часто почути: «Ця праця не приносить мені жодної радости». А це вже означає, що я не маю доброї мотивації, щось у мені опирається і бунтує. Також про людей, які не можуть себе опанувати, німецькою мовою говорять «sie sich einfach nur von Lust und Laune bestimmen lassen», тобто що вони ведуться на власні примхи. Вони не мають відчуття власних обов’язків і того, чого від них насправді люди очікують. Німецьке слово «радість» (нім. Lust) походить від германського слова «lutan», що означало «нагинатися, низько схилятися». Отож радість означала схиляння заради чогось. Однак є ще одне слово, споріднене із попередньо згаданим: литовське слово «liudnas», що означає «сумний». На перший погляд видається, що це антонім до радости. Однак ці два слова справді тісно споріднені між собою в єдиному досвіді: велика радість може призвести до великого смутку. Йдеться насамперед про сповнену радість, яка опісля залишає смуток у людському серці. Той, хто каже радості «так», мусить згодом і смуткові сказати «так», у протилежному випадку він не зазнає справжньої радости. Сьогодні я зустрічаю людей, які зовсім не здатні на велику радість, бо не бажають виходити зі своєї щоденної емоційно убогої рутини.

Довгі століття радість була далеко не улюбленою темою в богослов’ї. Її поспішно моралізували, або ж ідентифікували зі статевою похіттю, і вважали, що вона приносить людині не так задоволення, як шкоду. Водночас грецька філософія, попри такі закиди, визнавала радість рушійною позитивною силою будь-якого діяння. До прикладу, великий грецький філософ Платон розрізняв різні форми радости, згідно з метою, до якої вона спрямована. Якщо радість була спрямована до високих етичних цінностей чи до розумної моральної мети, то вона була відповідною для людини. Суто земна радість, земне задоволення були для Платона передусім підозрілим явищем. Для філософа радість покликана відновити втрачену рівновагу в людській душі, вона цілюща для душевного здоров’я людини. Філософський антипод до Платона – Аристотель – розвинув дещо інше вчення про радість. Він вважає її складовою досконалої людської діяльности. Якщо людина доклала всіх зусиль і виконала свою працю досконало, вона зазнає радости. Тож радість супроводжує нашу діяльність. Якщо ми намагаємося досконало розвинути свої природні здібності, сповнимося радістю.

У працях святих помітне ставлення до радости як до риси людини, яка впала в гріх, грішної. Її вбачали в тісному поєднанні з тілесною похіттю, порівнювали з гріховним пожаданням. Говорилося про «тілесну похіть» і її зараховували до семи смертних гріхів. На противагу такій радості святі згадували про радість відкупленої людини, однак у цьому випадку радість розуміли як суто духовне явище, не беручи до уваги усієї сфери життєвої радости. Августин вбачає в радості розбещену любов до світу. А такий тверезомислячий богослов Середньовіччя як Тома Аквінський дивився на це почуття більш позитивно. Для нього не лише духовна, а й чуттєва радість має свою моральну цінність. У своєму трактаті він розповідає про природні методи лікування «passiones animae», тобто страждання душі, де згадує радість як ліки від смутку і від почуття зранення. А причиною цього він називає те, що смуток настає тоді, коли людина думками повертається в спогади своїх зранень, або ж починає оплакувати втрату прекрасних подій. На противагу цим неприємним явищам, радість завжди може бути присутньою в теперішньому моменті: «А оскільки досвід сучасного моменту значно сильніший за спогади минулого…, то трапиться так, що радість прожене минулий смуток». Психоаналіз Зиґмунда Фройда інтенсивно досліджував явище людської радости. Для Фройда прагнення задовольнити відразу й уникнути її – це основний людський стимул. Однак навіть він доводить, що таке задоволення довго тривати не може. Той, хто бажає стати дорослим, мусить пристосуватися до реальности, а вона, зазвичай, жодної радости й задоволення не обіцяє. А для сучасної психології радість – це важлива властивість відчуття людини. Якщо працюючи людина відчуває радість, перебуває у своїй стихії, то їй усе буде краще вдаватися. Хто відчуває радість від мандрівки, серце того здіймається вгору. Той, хто з радістю йде на співбесіду, тому вона найкраще вдасться. Хто відчуває радість у статевому єднанні з іншою особою, того єднає з нею любов. Радість позитивно впливає на наше здоров’я. А психологи б’ють на сполох, що через брак радости людина може захворіти. Людина, яка забороняє собі відчувати радість, вважатиме своє життя прісним і тим самим завдаватиме собі шкоди.

У передмові до Правил святий Бенедикт запитує тих, хто цікавиться монашим життям: «Хто з вас має радість життя?». У монастир не йдуть для того, щоб уникнути життя, а для того, щоб відчути радість від повноти життя, щоб прагнути того, щоб пережити щасливі дні. Однак радість життя не буде повною, якщо монах робитиме все, що йому заманеться. Отож святий Бенедикт за допомогою вірша із псалма показує шлях до справжньої радости: «Хто та людина, що хоче життя, що любить дні довгі, щоб бачити добро? Свого язика бережи від лихого, а уста свої від говорення підступу. Відступися від злого і добре чини, миру шукай і женися за ним!» (Пс. 34:13-15). Радість життя відчуватиме лише той, хто уникає злого й чинить добро. Радість не має нічого спільного з безладністю, натомість вона тісно пов’язана з повнотою життя, коли людина живе в злагоді з Божою волею. Святий Бенедикт переконаний, що шлях до справжнього життя спочатку вузький і складний. Однак той, хто мужньо вирушить у цю подорож, той «розширить своє серце і пройде в несказанному щасті шлях Заповідей Божих». У варіянті латинською мовою тут йдеться про солодкість любови. Любов варто скуштувати на смак, від того серце сповнюється радістю. Бо вона справді солодка на смак. Такої любови досягне лише той, хто розширив своє серце й відкинув від себе тісноту.

Попередній запис

ЛЮБОВ – ЧАРІВНА СИЛА

Наступний запис

СПІВЧУТТЯ – ЧУЙНІСТЬ ДО ІНШИХ