Релігійне середовище

Релігія єврейського народу в часах Ісуса була в загальних рисах та сама, що її заклав Мойсей, хоч вона зазнала певного розвитку в руслі тих приписів, котрі містяться в перших п’яти книгах Біблії, так і званих «законом Мойсея».

У Єрусалимі містився єдиний храм, де звершували релігійні служби, зокрема літургію жертвоприношень, що загально описана в 1-7-їй глл. Книги Левит, суть якої полягала головним чином у заколенні окремих видів домашньої худоби (овець, ягнят, бичків) та принесенні їх у жертву Богові через спалення на вівтарі, відповідно до приписів цих обрядів.

Звершення цих релігійних служб, звісно, було завданням священиків, підпорядкованих первосвященикові, що одночасно виконував роль і цивільного глави народу й, отож, являв собою найвищу єврейську владу. В час прилюдного життя Ісуса первосвящеником був Кайяфа, що обіймав цю посаду від 18-го до 36-го р. по Хр. Саме він очолював отой трибунал, званий синедріоном, який засудив на смерть Ісуса з Назарету.

Релігійне життя євреїв знаходило своє вираження насамперед у святкуванні суботи та щорічних свят. Ось найголовніші з них:

а) Пасха (Pǔsah) увіковічувала пам’ять про звільнення стародавніх євреїв з єгипетської неволі та про всі чудеса (зокрема перехід Червоного моря), які Бог здійснив через Мойсея.

б) П’ятдесятниця, себто «п’ятдесятий день» після Пасхи, звана також святом Седмиць (Shabumt), споминала про передання Мойсеєві закону на горі Сінай. Після оволодіння обіцяною землею євреї в день П’ятдесятниці жертвували Богові первістки урожаю зернових.

в) Свято Кучок, чи Суккот (Sukkmt), що припадало на початок осени, нагадувало про кочове життя стародавніх ізраїльських племен у пустелі. Тому в ці дні євреї жили в наметах, споруджених із гілля на терасах чи подвір’ях своїх будинків. Згодом Суккот стало теж святом подяки за зібраний в році урожай, зокрема за збір винограду й інших фруктів. Тож воно було одним із найрадісніших для євреїв свят. Згідно з приписом Втор. 31:9-13 що сім років у ході цього свята мали прилюдно перечитувати весь Закон. Останній день свята в постбіблійному юдаїзмі дістав назву Simhat Torah, тобто «радість закону».

г) Свято Посвячення храму (Hanukkah) нагадувало про перепосвячення за Юди Маккавея в 164-му р. до Хр. збезчещеного Антіохом IV Епіфаном храму (пор. 1Мак. 4:36-61). Це свято випадало в грудні.

д) Найбільшою релігійною урочистістю був «день Покути» (jom kіррщr): у цей день євреї мусили зберігати повний відпочинок і строгий піст. Це був єдиний день у році, коли первосвященик був зобов’язаний особисто звершувати описані в ритуальному комплексі гл. 16 книги Левит релігійні служби. Виключно в цей день і тільки він особисто мав право увійти в найсвятішу частину храму, «Святеє Святих», приносячи туди кров жертв для загального примирення ізраїльського народу з Богом. У Посланні до Євреїв у гл. 10 буде пояснено, що вся ця церемонія була лише «тінню», себто прообразом правдивого примирення між Богом Отцем та всім людським родом, яке мав здійснити Божий Син Ісус Христос, принісши самого Себе в жертву на хресті. Саме з огляду на цю майбутню жертву Бог і приймав жертви старого закону.

З приводу перших трьох із перелічених свят, а передусім з приводу Пасхи, кожен єврейський чоловік від 12-річного віку був зобов’язаний здійснити прощу до Єрусалиму і брати там участь у святі. Коли Ісус досяг приписаного віку, Марія і Йосип, як практикуючі ізраїльтяни, привели Його до Єрусалиму на свято Пасхи (пор. Лк. 2:44-52).

Публічна богослужба в євреїв відбувалася не лише в час великих щорічних урочистостей: на жертовнику перед єрусалимським храмом складали Богові і щоденне жертвоприношення в супроводі молитов, тимчасом як священик спалював кадило всередині храму на вівтарі, що звався кадильним. Євангелист Лука розповідає, як священикові Захарії, батькові Івана Христителя, під час сповнення саме такої служби явилося видіння, в якому ангел провістив йому народження довгожданого сина (пор. Лк. 1:5-25).

Майже у всіх селах у часах Ісуса був будинок, званий «синагогою», де ізраїльтяни збиралися у свій святковий день суботу, аби там спільно молитися та слухати читання і пояснення Писань; як правило, це здійснювали їхні рабини (вчителі). Так і Ісус під час Свого прилюдного життя заходив до синагог і на підставі біблійних читань звіщав народові близькість Божого царства (пор. Лк. 4:14).

Саддукеї, фарисеї та книжники

Читаючи Євангелія, часто можна знайти такі означення, як «книжники», «фарисеї», а іноді також і «саддукеї». Що це за люди? Євангелисти зазвичай представляють їх як супротивників Ісуса, що поборюють Його особу, Його вчення і діла. Зі Свого боку, Ісус теж завжди виявляє дуже суворе ставлення до них, особливо до фарисеїв, з якими він часто вступає в суперечки. Фарисеї та саддукеї – це політично-релігійні угруповання, що змагалися між собою за владу і вплив на народ, залишаючись під контролем Риму, що залишав простір для певної автономії в управлінні, застерігаючи за собою остаточне рішення в окремих важливіших питаннях.

Саддукеї. Ця назва походить від імени Садока, якого Соломон настановив на посаду первосвященика (1 Цар. 2:35). Саддукеї були угрупованням найвищих рангів священичої єрархії та світської знаті – найбагатшого класу великих землевласників.

Що стосується релігійних переконань, саддукеї не вірили в тілесне воскресіння та в існування ангелів; у сфері практичної поведінки вони приймали лише приписи закону Мойсея, тобто П’ятикнижжя, відкидаючи ту масу казуїстичних норм, що долучили до нього вчителі закону (книжники) з метою пристосувати його до різноманітних обставин практичного життя.

Крім цього, саддукеї, що в часах Ісуса тримали у своїх руках кермо управління народом, беззастережно погоджувалися на будь-які компроміси з римлянами, аби лишень зберегти свої посади і владу.

Фарисеї. Це слово означає «відділені», у тому розумінні, що фарисеї ретельно зберігали чистоту, тримаючися віддалік від будь-якої особи чи речі, що за законом була нечистою. Це були наполегливі дослідники та скрупульозні виконавці закону Мойсея, а надто – безлічі додаткових приписів, що їх встановили рабини. Фарисеї були палкими націоналістами й ненависниками римлян, вважаючи їх загарбниками і гнобителями вибраного народу, хоч і уникали будь-яких насильницьких дій. Завдяки цьому всьому вони втішалися великою прихильністю та повагою з боку народних мас, які вважали їх своїми вчителями і зразковими прикладами релігійности. Вони пристосовувалися до політичної ситуації і відмовлялися від насильницького, збройного опору, до якого вдавалися екстремістські угрупування, звані зилотами.

Попри те, що фарисеї і саддукеї були політично-релігійними суперниками, вони знайшли згоду в боротьбі проти Ісуса, позаяк жодна з цих двох партій з різних причин не визнавала Ісуса посланим Богом Месією. Саддукеї побоювалися будь-якого месіянського руху взагалі, оскільки він міг викликали повстання та непорядки політичного характеру, внаслідок чого римляни, втрутившись, позбавили б їх усякої влади. Фарисеї, хоч і очікували приходу Месії, та бачили його аж ніяк не таким, як Ісус; в їхніх сподіваннях Месія мав визволити народ із-під гніту, забезпечити бездоганне дотримання закону та започаткувати епоху добробуту і щастя.

Ісус йшов власним шляхом, не спричиняючи політичних ускладнень, яких побоювалися саддукеї, і так само не виправдовуючи оманливих сподівань, що їх плекали фарисеї (чи принаймні більша їх частина) у своєму чванливому всезнайстві та чисто поверховій релігійності. За вченням Ісуса, релігійні практики не мають жодної вартости, якщо вони не супроводжуються щирою внутрішньою релігійністю (пор. Мт. 6:1-6,16-18). Тож Він виступив з гострою критикою релігійности фарисеїв, що зводилася лише до зовнішніх виявів, і безжально викривав їхнє лицемірство, називаючи їх «гробами побіленими» (пор. Мт. 23:13-36).

Книжники – це, властиво, вчителі Тори, знавці Мойсеєвого Закону і розвиненого на його основі комплексу передань. Вони могли належати як до фарисеїв, так і до саддукеїв, себто не становили якогось окремого політично-релігійного угруповання.

У юдейському суспільстві існували й інші, радикальніші угруповання, як, наприклад, зилоти – найзавзятіші супротивники римської окупації, що у своїй боротьбі не боялися вдаватися до зброї. Це вони порушать делікатну рівновагу в розподілі влади між Римом та Єрусалимом, викликавши в 66-му р. повстання, що призведе до катастрофи 70-го р. У Євангеліях ніколи не згадувано про це угруповання.

Попередній запис

Євангельські місця

Наступний запис

Кумранські ессени