РЕЛІГІЙНІСТЬ ВІДТЯТОЇ ГОЛОВИ

«Релігія, а особливо католицизм, – джерело напружень, неврозів і почуття меншовартости. У побожних людей розвивається параноя: вони постійно думають лише про себе, Бога, інших людей та власне місце у світі».

Сказане аж ніяк не є моїм кредо. Просто цитую доволі поширені в нашому суспільстві закиди на адресу релігії та вірних. Та чи вони дійсно правдиві? Чи справді католицизм – джерело всякого зла?

Теоретично беручи, католицизм – дуже виважена й розсудлива доктрина. Твердить про гріх, але розглядає його в контексті Божого милосердя й правди про гідність людини. Закликає до самоприниження як найліпших ліків проти гордині та зарозумілости. Показує Бога, Який судить людські вчинки. Однак цей суд Він вершить з висоти Хреста, який водночас слугує троном милосердя.

На практиці, щоправда, наука значною мірою залежить від тих, хто її проповідує: саме в цьому, мабуть, і криється проблема. Окремі душпастирі, виявляючи власну незрілість або суб’єктивно розставляючи акценти, можуть, маючи на вірних неабиякий вплив, накидати своє бачення іншим. Можуть також докласти рук до формування в людей дивної, відірваної від дійсности побожности.

Однак було б великим спрощенням обмежитися таким окресленням ситуації. Є в цьому всьому ще один, надзвичайно важливий, вимір: це в нас самих відбувається щось, унаслідок чого релігія діє на нас «дивним» чином.

Дуже часто входимо в Церкву (у символічному значенні – тобто в будь-які релігійні переживання) нашою головою, залишаючи почуття перед дверима Святині або навпаки. У цьому відлученні розуму від наших переживань, власне, і народжується схильність до різноманітних спотворених форм релігійних позицій і переконань.

Попередній запис

Чування – тверезість – перемога

Наступний запис

Хворе розлучення