Ми несли харчі на головах і брели через воду
У Калькутті 1968 року була велика повінь. Ми поїхали своєю вантажівкою вночі, щоб передати продукти людям, які постраждали від повені в Тілайлі. Ми несли харчі на головах і брели через воду. В один момент течія повені майже понесла сестру Агнес, тому ми відвели її назад до вантажівки. Ми промокли до нитки і змерзли. Коли ми повернулись додому о 3 год. ночі, Мати чекала нас біля брами. Вона приготувала гарячу воду, щоб ми всі помились, і горнятко запашної, гарячої кави, щоб ми зігрілись. Нас дуже вразила лагідна любляча турбота Матері до нас, її дітей.
Наповнювали коробки щільно і до верху
Мати приєдналась до нас, щоб зробити різдвяні подарунки з солодощами для убогих. Моє серце пригорнулось до Бога, коли я побачила, як Мати наповнювала коробки щільно і до верху. Можна було почути фрази: «Нам ще треба так багато зробити подарунків». «Бог подбає», – була відповідь. І тих подарунків з солодощами прибуло до нас багато, нам нічого не забракувало. Довіра і віра Матері в Бога були чимось живим, вони стали частиною її, це можна було відчути. Так, можна було зауважити, що Мати має близького Друга, сильного і вірного, Який працював з нею увесь час. Принцип Матері – давайте, що Він бере, і беріть, що Він дає з великою усмішкою. Звичайно, це для мене тяжко, але якщо робити щедро, це стає дотиком Божої любові.
Інші сумнівались, але не Мати
Я була глибоко вражена, коли мільйони [біженців з Бангладеш] хлинули до Індії, але для Матері кількість не мала значення [тобто не пригнічувала її]. Вона якось так чи так впорається з цим. Мати просто сказала: «Ми зробимо те, що зможемо», переміщуючи все, що можливо, щоб задіяти кожного доступного священика і сестру, щоб допомогти їй у цій праці. «Це Божа праця. Ці діти страждають, вони помирають. Нам слід щось з цим зробити». Вона пішла туди і намагалась дістати достатньо хліба та вдосталь харчів. Вона викликала сестер на розмову, щоб дізнатись про ситуацію і спробувати отримати медичну допомогу, особливо, коли епідемія вітряної віспи раптово почалась у таборі на Солоному озері. Там тоді було двісті тисяч людей. Вона, не гаючись, шукала когось, щоб допомогти. Вона просто нестримно прагнула знайти інші способи, щоб приїхало більше людей і допомогли їм. Для мене, я вважаю, це був ще один приклад її глибокої любові, що вона могла обняти увесь світ як добра мати, якою вона була. Коли увесь світ був наляканий напливом мільйонів біженців до Індії, ця маленька жінка, така слабка, просто прийшла і закликала нас допомогти їм. Це був підхід до всього в її житті – якщо це для Нього, воно не може зазнати невдачі. Інші сумнівались, але не Мати.
Посланець миру в Бейруті
У серпні 1982 року насильство в Бейруті загострювалось. Мати прибула туди 15 серпня, саме тоді, коли бомбардування та облога були найгіршими. Вона часто говорила іншим: «Не використовуймо бомби і зброю, щоб подолати світ, а випромінюймо Божий мир і намагаймося згасити усяку ненависть і любов до влади у світі в серцях усіх людей»…
Коли Мати прибула до Мар Таклі на Сході Бейрута, сестри були в безпеці. Мати дізналась від представників Червоного Хреста, що на заході Бейрута в притулку є неповносправні діти. Бомби пошкодили дім і дітей залишили напризволяще. Почувши ці новини і незважаючи на постійні нагадування церковних лідерів, що ситуація дуже небезпечна, Мати цілеспрямовано намагалась забрати дітей із зони лиха… Однак, через відкритий вогонь, вона не могла перетнути зеленої лінії захисту Бейрута, щоб так вчинити. З глибокою вірою, вона молилась за припинення вогню. І так сталось! Несподівано вогонь у тому місці припинився і Мати поїхала в супроводі чотирьох машин Червоного Хреста, щоб врятувати тридцять вісім дітей, які мали серйозні розумові відхилення та були каліками. Вона допомогла Червоному Хресту і працівникам лікарні занести їх до машин і тоді поїхала звідти до монастиря в Мар Таклі. Через два дні Мати знову перетнула зелену лінію, щоб евакуювати ще двадцять сім дітей… Одяг, харчі та інші запаси отримали від сусідів… Дванадцятирічні діти були настільки недогодовані, що здавалось наче їм п’ять років. Вони були, як маленькі звірі, їли все, до чого могли дотягтись (серветки, постіль). Вони навіть пробували їсти один одного. Щоб вилікувати їхню діарею і водночас запобігти тому, щоб вони не їли постелі, я розвішувала запечений хліб довкола стінок їхнього дитячого ліжечка. Не було ні води, ні електрики, але повільно почала прибувати допомога… До листопада діти поправились…
Сумним був для нас день, коли діти мали повернутись до тієї ж лікарні, звідки Мати врятувала їх… Божу любов знову заблокувала людська жадоба до грошей. Перед усім через гроші урядового гранту, який отримали ці діти. Для Матері це було велике розчарування. Її руки були зв’язані, і вона передала дітей Божому милосердю. Як сказала Мати: «не дозволяйте собі бути засмученими через поразку, якщо ви зробили все, що могли».
Завдяки цьому випадку, я побачила, що Мати була часто першою, завжди приїжджала в місця, спустошені природними лихами чи людськими конфліктами. Потреба, яка з’являлась, спонукала її вживати миттєвих заходів, навіть ризикуючи своєю безпекою. Це й дало мені змогу помітити її героїчну любов у таких небезпечних та нереальних місіях. Її довіра до Бога була настільки сильною, що, здавалось, немає ніякої людської сили, яка могло б стати перешкодою між нею і Його покликом та виконанням цього. Віра в те, що Бог хоче, щоб вона була там, здавалось, додавала їй незвичайної сили і вона поїхала до Бейрута й здійснила свою місію всупереч усім завбачливим порадам, які їй давали.
Вона не просила про свої потреби
Коли вона прибула до Делі, ми їхали до аеропорту і начальник індійських Повітряних Сил запитав, чи це можливо, щоб Мати відвідала і благословила його в офісі. Вона погодилась. У машині вона спитала: «Що Повітряні Сили можуть зробити для нас?» Одна з нас відповіла: «Мати, Повітряні Сили нічого для нас зробити не можуть. Може ви попросіть, якщо буде потреба, щоб вони надали вам гелікоптера, коли потрібно буде їхати когось рятувати, чи з гуманітарною ціллю». Вона повторила: «Гелікоптер?» Ми зайшли і зустрілись з начальником. І вона запитала: «Між іншим, чи можуть ваші військові садити дерева?» Але це була служба Повітряних Сил і її питання не стосувалось Повітряних Сил. І начальник відповів: «Так, Мати, чи можете уточнити?» Мати пояснила: «Хтось нам дав своє майно, щоб влаштувати там дім для потребуючих. І це було б чудово, щоб у нас були фруктові дерева і ці люди змогли б споживати фрукти, бо для них було б дуже корисно їсти фрукти. Він сказав: «Ми подумаємо над цим». Потім ми їй натякнули, що ж вона попросила! Ну, це було Боже Провидіння, тому що наступного дня зі служби Повітряних Сил прислали людей, але в тому місці не було води і жодної можливості дістати воду. Працівники зі Служби Повітряних Сил пробурили три колодязі, щоб зрошувати ґрунт для посадки дерев. Тепер там фруктовий сад. Так, вона попросила, але це не було задля своїх потреб. Ніхто б не подумав попросити начальника Повітряних Сил садити дерева! Вона намагалась бути відкритою на провід Святого Духа.
Збір надлишків їжі
Мати просила про надлишки їжі не тільки в літаках, але також у готелях. Це прохання не було для якогось видовища. Насправді, тією додатковою їжею був сформований фонд їжі для дівчат Матері. Частина вечірньої, ранкової їжі в Дум-Дум надходила з Калькуттського аеропорту, а саме «extra food» (їжі на добавку). Надлишок харчів з пекарні Флурис дає «Шанті Дан» на сніданок раз чи двічі на тиждень. Я бачила також, що в Делі надлишок продуктів харчів з літаків доставляють хворим додому. Сестри збирають це все регулярно. Іноді люди з аеропорту також [надсилають] їжу в центри.
Вартість обіду – дарунок для убогих
Ми з сестрою Агнесою поїхали з Матір’ю до Осло і були присутні на її промові отримання Нобелівської премії… Під час усієї церемонії і оплесків Мати сиділа тихо, так, наче це було для когось іншого. Вона нічого не їла, тільки пила воду після церемонії. Банкет, який зазвичай влаштовують скасували на прохання Матері, а гроші за обід віддали їй як подарунок для убогих… «Я сама негідна нагороди. Я не хочу її особисто для себе. Але завдяки цій нагороді норвезькі люди змогли усвідомити існування убогих людей. І я прийшла від їхнього імені».
Любов, щоб бути правдивою, повинна мати певну ціну
Мати любила розповідати про жертву до її праці, до якої долучалися не багаті люди «розділення радості любові» через вчинки любові сестер. Вона розповідала нам про буддистських монахів, які відвідали її в Матірному Домі і після чого наслідували піст Першої П’ятниці Місіонерів Божественної Любові, які Мати і сестри жертвують за убогих кожної першої п’ятниці місяця. Монахи, наслідували звичай Місіонерів Божественної Любові пожертвувати однією стравою і використати кошти, щоб купити їжу для убогих. Ті монахи самі вирішили не споживати свого обіду один день і так заощадили вартість обіду і принесли гроші Матері, щоб вона купила їжу убогим. Мати любила ділитись тими історіями, які відображали неочікувану доброту і щедрість, бо вона вірила, що доброта є в кожній людині. Вона просто спонукала людей віднайти це в собі і розділити з іншими. Доброчинцям, які здійснювали справжню жертву, Мати любила показувати як приклад гарні випадки любові, бо «любов, щоб бути правдивою, повинна мати певну ціну». Звичайно, багато добрих людей давали їй великі пожертви для бідних, але Мати розповідала лише про маленьких людей, які робили жертву, щоб поділитися, так як Сам Ісус хвалив – вдовині дві лепти для підтримки храму. Одним з улюблених прикладів Матері був вчинок жебрака на вулиці перед Матірним Домом, який підійшов до неї і витяг три рупії зі свого лахміття і пожертвував їх як свій внесок для праці Матері. Вона знала, що це, мабуть, усе, що він мав, але вона сказала, що мусила взяти гроші, щоб прийняти його жертву заради інших.
Робіть це з радістю
Я часто ходила з Матір’ю на апостолят. Ми долали велику відстань, щоб подбати про хлопчика Нікола, хворого на туберкульоз. У нього були два великі пролежні. Мати зазвичай мила і перев’язувала його рани… Сім’я була дуже вбога, тому Мати щодня приносила їм їжу. Я була така втомлена і мало не плакала щодня, а Мати казала: «Ми мусимо рятувати душі, і ми повинні робити це з радістю». Я знаю, Мати також була втомлена, але вона цього ніколи не показувала. Туди ми ходили кілька років.
З правдивою гідністю, любов’ю, і лагідною турботою
Те, як Мати годувала людей у домі для помираючих, було так повчально і так взірцево. Вона насправді не ставилась до них, як до потребуючих її милосердя, а радше вона ставилась до них з правдивою гідністю, любов’ю і лагідною турботою… Хоч було дуже багато людей, вона займалась кожним індивідуально. Вона любила казати, що так як священик тримає Тіло Христа на вівтарі, так ми повинні приймати Тіло Ісуса. З такою повагою ми маємо ставитись до понівечених тіл убогих.
Мати віру в Бога
Я пам’ятаю, під час індокитайської війни, у Дарджилінгу всі дороги до аеропорту були перекриті. Я не знала, де я зможу отримати їжу для 60 дітей, 50 старих людей і убогих, які приходили по їжу та для сестер. Я зателефонувала до Матері й сказала: «Що мені робити?» Мати запитала мене: «Ти молилась Отче наш?» Я сказала: «Так», тоді вона сказала: «Май віру в Бога». Це був останній телефонний дзвінок, який я могла чи потребувала зробити. Раптом люди з навколишніх гір, які знали про те, що нам потрібно годувати так багато людей, принесли їжу, молоко, і багато всього. До закінчення війни, у нас всього було достатньо.
Так як Бог любить їх
Для Матері любов – це означало любити всіх людей, як Бог любить їх. У неї дуже вирізнялась – оця любов до ближнього. Якщо б їм необхідна була допомога для тіла, вона б спочатку, помила їх і нагодувала, тоді вона б подбала про їхні душі. Мати говорила: «На голодний шлунок, ніхто не може думати про Бога. Ісус же годував людей. У Нірмал Грідей (Дім Матері Терези для помираючих), Мати робила тільки це. І бачачи ці вчинки любові, хворі відчували, що, Мати була [як] Бог.
Не говоріть, зробіть щось з цим
Була конференція про світовий голод в Індії 1987 року і Матір запросили сказати слово. Коли ми прибули до бічного входу в будівлю… там на землі лежав чоловік. Він був голодний. Вона сказала мені: «Я його відвезу до нашого дому-осередку». У фургоні ми мали ноші, і я сказала, що візьму його, але вона сказала, що сама це зробить. Вона це зробила, а це означало, що ми прийшли на конференцію півтори години пізніше. Вона не сказала нічого про це, не використала цього як приклад, але ось ми тут і це конференція про те як подолати голод, а голод був при вхідних дверях.
Її переконання було завжди зробити щось одне, щось одне, щось одне. На цій конференції я переконувала її: «Ви заходьте, а я за ним догляну», бо були мільйони людей на дорогах Індії, але вона була такою людиною, що мусила сама доглянути саме за цим єдиним чоловіком. Вона казала: «Не говоріть, зробіть щось з цим». Було багато критики, якої вона не говорила політикам. Вона сказала: «Я монахиня. Я тут, щоб дати Христа тій особі».
Мати йшла сама
Одного разу, коли я була в Калькутті на першому році новіціату, там була сильна повінь. Ми не могли піти до вбогих сімей, бо дорога була затоплена вище коліна. Втім ми з Матір’ю таки пішли, щоб роздати хліб голодним і вбогим. Люди не могли перейти дороги через воду, але Мати, з її великою і лагідною любов’ю до Бога і Його вбогих, зайшла у воду й роздавала хліб голодним; бо для неї це був Ісус, Який був голодний. І Мати не дозволяла нам, новичкам, заходити у воду. Однак, Мати зробила цей героїчний вияв любові до Бога аж до болю.
*
Іноді приходила вбога особа і казала Матері: «Мати, я сьогодні не їв». Мати садила його в приймальній і кликала мене, щоб я нагодувала голодного. Якщо б мене не було, Мати сама йшла до шафи і діставала їжу. Вона завжди турбувалась про бідних людей.
Ніколи не відсилала голодної людини
Вона вчила нас ніколи не відсилати убогих людей. «Навіть якщо у вас немає нічого, Мати казала, – дайте їм свою усмішку і слово розради»… Завжди, коли б Мати не відкрила двері дому, люди, з різних релігій, багаті й убогі, скупчувались і питали, чи можуть вони чимось допомогти. Мати ніколи не наказувала їм і не вимагала ніякої допомоги. Вона тільки казала: «Дайте все, що можете, а якщо ви нічого не маєте, не хвилюйтесь, дайте свої руки, щоб служити, і серця, щоб любити. Допомагаючи іншим, ви будете винагородженні миром і радістю».
Люди були більше голодні Бога
Перший дім-осередок в Албанії був відкритий у Тірані 2 березня 1991 року. Мати одразу ж дізналась, що в тій країні нічого немає. Люди не тільки були голодні матеріальних речей, але були голодні Бога. Це було критичне становище. Праця повинна була розпочатись негайно. Уряд на прохання Матері повернув дуже багато церков, які використовувались як кінотеатри, стадіони, складські приміщення тощо. Мати пішла до центральної мечеті, де був притулок для хворих та безпритульних людей, відчинила браму і забрала їх до нашого другого дому в Тірані, а мечеть передала мусульманським імам.
МОЛИТВА
Зроби нас гідними Боже, служити нашим співбратам по всьому світу, які живуть і помирають у вбогості і голоді. Дай їм сьогодні через наші руки, їхній щоденний хліб, і через нашу чуйну любов, дай мир і радість. Блаженний Папа Павло VI