Ми не можемо залишити Його на вулиці
Мати почула, що є багато безпритульних людей, які сплять на вулицях Лондона, і вона попросила, щоб її відвезли зустрітися з ними. Однієї ночі Енн Блекі і я супроводжували Матір. Побачивши одного чоловіка, Мати вийшла з автівки і пішла до нього. Спершу він не помітив її присутності, але коли вона взяла його руку, він глянув уверх і сказав: «Я вже так давно не відчував тепла людської руки». Мати повернулась в авто і сказала нам: «Цей чоловік хворий, ми не можемо залишити його напризволяще на вулиці». Енн Блекі відповіла: «Звичайно, але куди ми його візьмемо, надворі ніч?» Це було приблизно об 11 год. вечора. Мати запропонувала: «А відвезімо його до дому кардинала». Отож, з більшим навантаженням на водія і місіс Блекі ми взяли цього чоловіка й поїхали до дому кардинала. Коли ми туди приїхали, звичайно всі двері були зачинені. Ми майже втратили надію, щоб увійти, коли ж священик, який йшов з вулиці, відчинив маленьку хвіртку. Водій побіг до нього і пояснив, що в авті є Мати Тереза і потребує нічлігу для безпритульного чоловіка. Священик дуже ввічливо сказав нам почекати, зателефонував до Армії Спасіння і все полагодив. Тоді ми привезли чоловіка до Армії Спасіння.
Мати зауважувала страждання безпритульних
Тривалий час Мати зауважувала страждання безпритульних біля вокзалу Сільди: безробітні шукали дрібну працю в місті, жебраки і ті всі, які не мали жодного місця, де залишитись на ніч. Мати зустрілась з керівником вокзалу і генеральним інспектором поліції, які надали їй свою повну підтримку. Прибув контингент поліції з Баракпора, щоб укріпити брезент і бамбукові прихистки з обох боків тротуару. Сестри, коли прибували з візитом на вокзал, підбирали хворих з платформи. Їм давали хліб, молоко і коцики. Дві сестри приходили щовечора о 9:30 вечора й опікувалися ними. Волонтери також допомагали. Багато [безпритульних] йшли вранці в пошуку праці. Хворі, безпомічні і діти залишались на місці. Ті, які були в передсмертному стані, їх забирали до Нірмал Грідей (Дому для помираючих). Хворих лікували чи відвозили до лікарень, діти мали уроки до обіду.
Потім встановили надійнішу споруду з покрівлею з гірського льону і відбулось формальне відкриття. На цій події місіс Діас зазначила, що Мати Тереза мала в собі золотий дотик Короля Мідаса. Ціна золота була дуже висока, але те, що дала Мати Тереза, було значно цінніше – золото любові і приязності. Було відкрито мобільну клініку, центр помочі, середню школу індусів і бенгальців та курси шиття для жінок. Вечорами діти допомагали зберігати чистоту доріг, прибирали вокзал, збираючи шкаралупиння (від кокосів). Їх складали в один куток нічного притулку через брак місця, очікуючи, що їх заберуть до сміттєвих урн. Одного дня з візитом приїхала Мати й запитала у відповідальної сестри: «Для чого ви збираєте це шкаралупиння?» І Мати отримала просту відповідь: «У нас немає жодної цілі для цього». Раптом Мати сказала: Відішліть це все до Прем Дану. Зробімо щось з цього сміття». Отож регулярно, раз на тиждень, вантажівка зі шкаралупинням їхала до Прем Дану. Це була маленька праця для безробітних – вони виготовляли волокна для шнурків, килимків під поріг і матраців тощо.
Чи ви відмовите в прихистку Богородиці і святому Йосипові?
У нас була розумово-неповносправна родина в Шішу Бгаван (Домі для Дітей) – мати і її діти. Найстарша дитина була калікою і розумово відсталою. Ця жінка зазвичай ображала нас настільки, що я одного дня відмовилась іти до Шішу Бгаван і віддала ключі, кажучи, що якщо та мати залишається там, я більше не піду в Шішу Бгаван. Мати пішла і сказала тій жінці взяти дітей і залишити Шішу Бгаван. Жінка встала і пішла. Це був дощовий день, була мряка і це був вечір. Я зраділа, що її вже немає, але не Мати. Приблизно о 5 год. вечора (за годину, як вони пішли), Мати повернулась у Шішу Бгаван і сказала мені, що вона йде їх шукати. Я мала такі докори сумління, що я пішла за Матір’ю. Вона переживала за них, бо в них не було дому і була мряка. Моє серце почало м’якшати. Ми знайшли їх у Церкві св. Терези й забрали їх назад до Шішу Бгаван. Це був урок, якого я ніколи не забуду. Мати сказала: «Завжди пам’ятай, як Богородиці і св. Йосипові відмовили в притулку у Вифлеємі. Чи ти відмовиш їм у притулку?»
Раптом Мати встала
Одного разу на іменини Матері сестри з Матірного Дому приготували велику виставу їй на свято. Того дня лив дощ, раптом так сильно, що вода в Калігаті стрімко піднімалась й було так багато хворих людей на вулиці. Я не могла тримати їх всіх у приміщенні, бо не було місця для них. Тому я сказала Матері про цю проблему, і раптом під час вистави Мати встала і пішла зі мною в Калігат і швидко розв’язала проблему. Хворі люди всі були в приміщенні без великих труднощів для Матері, яка все організувала в такий спосіб, що було місце для кожного. Я не могла уявити, як Мати зробила це так уміло, і усі були щасливі. Це правда, Мати ніколи не відмовляла тому, хто прийшов під двері. Я вирішила зробити так само, зробити місце для всіх, пам’ятаючи як вчила Мати, що це Ісус стукає у двері у вигляді вбогого. Тому ніколи не відмовляти, навіть, якщо зовсім нема місця. Якось ми справились, з Божою поміччю.
Я ніколи не відмовляю нікому в зустрічі
Усіх, хто приходив, Мати радо приймала, вона ніколи нікому не відмовляла в зустрічі. Вона сама казала: «Я ніколи нікому не відмовляю в зустрічі». Це тому, що вона була дуже відкрита до всіх, незважаючи на те, ким вони були. І її служіння людям було невтомне, без жодної уваги на соціальний статус, вірування чи будь-що інше. Вона мала дуже сильно виражену ту чесноту, тому вона бачила всіх людей однаковими перед Богом.
Раптом Мати залишила натовп
Мати була оточена всіма «великими сестрами», співпрацівниками, багатьма людьми. Я чекала поряд з автівкою і пішими постулянтами. До мене підійшов один убогий чоловік. Він добре не бачив і просив сказати йому, коли буде підходити Мати. Ми побачили натовп близько біля брами. Ми не могли побачити Матері. Мені було боляче, бо цей чоловік не мав нагоди побачити Мати близько. Раптом, я не знаю як, Мати залишила «натовп» і підійшла до цього чоловіка. Він зняв свою шапку і попросив Матір поблагословити його очі. Вона говорила до нього англійською, благословила його очі й гарно усміхнулась. Чоловік заплакав. Я була глибоко вражена, це було «неможливо» для мене, щоб Мати могла підійти до нас [до того місця, де ми стояли].
Поміч Матері й заохочення
Місто для хлопців було започатковане двадцять років тому, коли хлопці, яких ми мали у своєму домі, дорослішали і їх треба було тримати окремо. Досить давно Мати звернулась до Архиєпископа Генрі по допомогу і вони відкрили Місто для хлопців, де вони навчались. Згодом вона організувала для них проект Бата з виготовлення взуття (пробний курс, який проводила взуттєва компанія в Індії, щоб допомогти хлопцям навчитись заробляти на життя). Потім хлопці одружувалась, хотіли осісти. Тому було розроблено проект з надання допомоги хлопцям на землю та будівництво дому. Проект матеріалізувався, і вже понад 80 маленьких сімей зростають там. На початку було багато клопотів, які спричиняли хлопці. Були серйозні непорозуміння зі священиками, хлопці поводились погано. Один священик, який служив там кілька років, не справлявся з працею і хотів залишити її. Мати допомогла йому і привела назад до Міста до хлопців особисто, щоб він продовжував місію. З допомогою і заохоченням Матері він там залишився ще на багато років і добре давав раду.
Вони були так низько на шкалі життя
Було засновано дім у Римі, який дбав про старших повій, які через хвороби, набуті через свою працю, більше не могли подбати за себе. І це були люди, про яких Мати Тереза особливо дбала тут – її монахині піклувались ними. Ці старші жінки були такі опущені на шкалі життя, що навіть не думали, що хтось захоче опікуватись ними.
Приятель маленьких
Мати зустрічалась з покинутими дітьми, іноді дуже крихітними малятами, на грані смерті, що лежали там, де їх викинули – на сміттєвих урнах. Мати відкрила дитячий дім 1955 року, що називався Шішу Бгаван. Він повинен був стати першим з багатьох домів. Прибуло дуже багато немовлят і маленьких дітей, яких привозила поліція, соціальні працівники, самі сестри. Всі отримували опіку і любов, багато немовлят з недостатнім харчуванням мали чуда зцілення. Мати мала чудовий і ніжний дотик до дітей. Вони почувались вдома в її присутності, вони усміхались до неї і грались з нею. Ті, які були дуже хворі, відчували її заспокійливу, співчутливу і мирну присутність. Дивлячись на Матір з дітьми, кожен міг згадати Ісуса: «Приятеля маленьких».
Мати підібрала дитину о 10 годині вечора
Одного разу в моїй дивізії в Калькутті офіцери поліцейського відділення підібрали семиденну дитину… Цю покинуту дитину не могли ніде прийняти. Приблизно о 9:30 ввечері, офіцери зателефонували мені… Я одразу ж зателефонував Матері Терезі, і розповів про скрутне становище. Вона просто запитала мене, з якого поліцейського відділення, а дізнавшись, повідомила, що за півгодини забере дитину. Була приблизно 10 година вечора.
Одна особа дбала про нас: наша люба Мати
Я дівчина-сирота з Дарджилінгу Шішу Бгаван. Сиротами є й інші сестри. Коли ми ще були зовсім малими, померли наші батьки. Ми не пам’ятаємо своїх батьків, ми лише знаємо одну особу, яка дбала про нас, знайшла прийомний дім для нас. І це наша люба Мати. Я знаю Матір змалку. Я досі пам’ятаю, як ми були дуже маленькі іноді Мати відвідувала нас. Вона приїжджала поїздом до Сілігурі, а звідти їхала автобусом, і добравшись до залізничного вокзалу в Дарджилінгу, вона йшла пішки до нашого дому (Шішу Бгаван). Побачивши її, ми радісно гукали: «Мати». Вона усміхалась і махала нам рукою. Ми вибігали й несли її сумку і тримали її за руки. Ми справді були надзвичайно щасливі біля неї… Будучи сиротами, ми були покинуті, але наша люба Мати дала нам прийомний дім, дбала про нас, показувала нам спосіб, як треба жити, допомагала нам стати на ноги. Мій чоловік і я, ми обоє працюємо, ми щасливі в своїй маленькій сім’ї. Запорукою нашого успіху є Мати Тереза і її Місіонери Божественної Любові.
Я був дуже нечемним хлопцем у Шішу Бгаван
Мати підібрала мене з вулиць Калькутти, коли мені було приблизно чотири роки. Вона виховала мене і дала мені освіту. Я був завжди близький до неї, вона була нашою Матусею. Мене вона дуже любила, але я був найнечемнішим хлопцем у Шішу Бгаван (Домі для Дітей). Спершу вона покупала мене і омила мої пухирі, оскільки моє ціле тіло було в пухирцях. Вона дала мені ліки, хліб і молоко. Коли вона була посеред нас, ми відчували, що «ангел Божий» був посеред нас.
Чи це не є чудо?
Агнесу підібрали новонародженою біля смітника, вона мала шкірну інфекцію. Я взяла її додому, коли їй було кілька місяців, її лікував мій родич, лікар. Потім я повернула її до Шішу Бгаван. Наступні сім місяців я часто брала її додому, щоб вона пожила з моєю сім’єю. Згодом вона поїхала до прийомних батьків в Іспанію. Прийомні батьки мали сина, старшого ніж Агнеса, і Бог благословив їх ще одним гарним синочком. Вони мали гарний дім і були приязними для нас… Коли ми думаємо про Агнесу, яка живе в чудовому домі, маючи прекрасних старшого і молодшого братів, ми задумуємось: «Хіба це не чудо?»
Доторкніться до прокаженого зі своїм співчуттям
У 1957 році п’ятеро прокажених, яких вигнали з праці, прийшли до Матері. Мати була дуже чутливою до потреб саме на цей час і тому почала працю служіння прокаженим. Одразу ж вона використала для них мобільну клініку і скоро відкрила п’ять центрів у Калькутті…
Через те, що зростала кількість хворих на проказу, їм відкрили дім з садом. Центр у Тітагарі підтримало і Марійське товариство.. З цієї співпраці виникло відоме гасло: «Торкнись прокаженого своїм співчуттям». Мати докладала багато зусиль, щоб розмовляти з прокаженими, які були спотворені й проходили лікування. Вона вселяла надію їм і відновлювала їхню гідність, кажучи їм, що вони ще можуть працювати. Ця праця в результаті переросла в містечко, яке поселило тисячі прокажених, які прибували з усієї Індії.
*
Уряд відвів місце, де могли жити сім’ї прокажених. Їхні прокажені жили поза містом у печерах. Ціла ділянка була надана Матері для опіки над прокаженими. Вона здійснила чудову працю і отримала від уряду право сформувати маленькі спільноти, де могли жити прокажені сім’ї. Коли [мій чоловік] і я, вперше познайомились з Матір’ю, вона сказала, що це коштує 150 доларів, щоб збудувати дуже маленьку хатинку, де б могла жити сім’я, мати маленьке місце для саду, щоб вирощувати свої овочі. Багато людей зробили пожертви. Особа в сім’ї, яка була прокаженою, проходила лікування, а інші члени сім’ї мали профілактичне лікування. Вона називала їх селищами миру.